Ця розповідь Ігоря Грабового – про людей, які не пройшли війну, але навчилися говорити про неї як про власний досвід. Про тих, хто «приклеюється» до чужого болю, підміняючи правду словами і ламаючи віру в добро.
Ігор Грабовой
Розмова, яка не дає мовчати
Ця розмова мене добряче зачепила. Не можу змовчати - аж свербить розповісти.
От запитайте мене. Ні. Почекайте, почекайте. Давайте я сяду навпроти, щоб дивитися вам в очі, - а ви мене запитайте.
Скажи, Ігоре, які люди, на твій погляд, найнебезпечніші? Які можуть зламати віру в добро і принести купу розчарувань? Які залишають після себе відчуття зневаги і "дешевого" апломбу?
І я вам відповім. Для мене це: аплікатори, пліткарі і підлабузники.
Таке моє стале переконання. А ви ще свій варіант додасте - стопудово.
Ну, за пліткарів і підлабузників ви й самі все знаєте. Не може бути, щоб ви з ними не зустрічалися.
А от хто такі аплікатори?
Зовсім нещодавно, мимоволі став я свідком розмови на одній із сільських автостанцій.
Ми привезли військовослужбовця на стройову, і поки він вирішував там свої питання - пішли випити кави.
Запах і погляд війни
Їх було троє. Військовослужбовці - сивочолі дядьки середнього віку . Вони сиділи навпочіпки, обіпершись спинами об стіну будівлі автостанції. Від них віяло війною.
Запах і погляд війни ... Про це можна написати окрему статтю.
Для кожного вона пахне по-різному. Для мене - димом від гнилої фруктової деревини, вологою глиною й старим одягом. Так пахне стара покинута хата. Я впізнаю цей запах одразу. Він перебиває любий запах. І не важливо, яка пора року.
А погляд у неї - тиша і сірий світанок в очах, який не пробиває навіть сонячний промінь. Для тих, хто з цим не стикався, це виглядає як звичайна втома.
Сидять. Курять. Мовчать. І тут до них підходить…
Знаєте є такі люди - безпричинно позитивні. Дебелі й червонопикі. Вони ходять підстрибуючи. Говорять голосно, ні на кого не зважаючи, розмахують руками, постійно на щось вказують пальцем, шморгають носом, підтягують штани і крутять головою, ніби когось шукають.
От підходить він до них, сам трохи напідпитку - і одразу в розмову. При тому, що він їх не знає, як з’ясувалося потім.
- Пріуувєєт (пишу, як почув). Ну шо ви, голови?! Шо, воюєте? Бо я вже все. Відвоював своє давно. Скільки можна. Нехай інші воюють.
А нічого, блін, що ці троє і є ті самі "інші" які вже декілька років чекають на інших "інших", а їхня черга ніяк не підходить? А він уже їх по плечах плескає і продовжує:
- Та я ж з перших днів… Ми три місяці на початку там "бодалися" з ворожою десантурою, а потім нас ротірували.
І далі - розповідь про страшний бій під Шервудським лісом. Ого. А це вже цікаво. Хоч і крутив він головою, але "проморгав" свідка тих боїв. Не думав, що є ще ті, хто починав. Він же по собі судить. Три місяці війни, а потім ротація і все ?!? Згадав, що сам інвалід, дружина інвалід і багатодітний батько ? Чи що? Чогось здається мені, що це той самий випадок, коли отримав УБД і… "я вже навоювався - нехай тепер інші..." Якось кепсько стало на душі. Не зміг не підійти.
Коли правда починає сипатися
- Вибачте, - кажу, - я мимоволі став свідком вашої розмови. У мене брат там воював. І у Шервудському лісі теж був. Загинув під н.п. Іщенко. А в якій бригаді ви були? Чи батальйоні? Чи добробаті? Який підрозділ? Я просто в цьому не розуміюся.
І тут він почав плутатися. Назви населених пунктів - попливли. Назви переправ через річку - позабував. Пам’ятає лише, як макарони в якомусь селі роздавали і як йому за це дякували. І фото показував.
На фото - жіночка у чистенькому дворі, біля хати непошкодженої.
В руках - пачка макаронів.
А в очах написано:
"Тю, та в нас і війни не було. Магазини працюють. Дякую, звісно. Але проїдьте, хлопці, ще надцять кілометрів далі. Там людям воно потрібніше. Але там, хлопці,страшно. Там стріляють ".
А ще, як він на фото тримає зброю "по-американському": на витягнутій руці, одну ногу під себе підібгавши і виглядаючи з-за укриття. І як він біля техніки, підбитої й іржею покритою, стоїть у мультикамі новенькому. І як… А ми не реагуємо. Дивимося мовчки. А коли він зрозумів, що розповідати більше нічого і страх бути нецікавим вже нічим прикрити, почав ховати його під зневагою і чіпляти ярлики.
Завдання - шляпа.
Командири - дурні.
Побратими - недолугі.
А він - воїн.
- А ви підіть і спробуйте, як брат ваш повоюйте з перших днів - кидає мені.
А я мовчу. Він думає, що я цивільний. Одяг ввів його в оману - для нього це критерій основний. Хто розуміє - той розуміє.
Аплікатор
Один із військових спробував піднятися - не вийшло, ноги затерпли. Я подав руку, допоміг йому стати. Він ледь помітно кивнув мені, сплюнув собі під ногиі тихо сказав:
- Аплікатор.
- Що ти кажеш? - я не зрозумів одразу, до чого це він і при чому тут аплікатор.
Він показав очима на того "корєша".
- Аплікатор. Прилад для наклеювання етикеток на товар. Я до війни працював на фірмі - і наклеївся їх, мама не горюй. Буває, приклеїш не на той товар - і потім штрафують, бо не може ікра червона коштувати, як сірники. От і він до нас приклеївся. Хотів нашою увагою своє его потішити.
- Так і ти, - кажу, - ярлик на нього приклеїв, аплікатором обізвав.
- Ні, - каже. - Це я ім’я його вголос назвав. Вважай, що позивний дав. А їх таких, знаєш, ще скільки "безіменних" по світу бродить? Та ну його. Мене Іван звати. еСПеШа - позивний.
Я посміхнувся.
- Прикордонник колишній?
- Ага. Знаєш, - він теж посміхнувся одними очима. - Дякую, що втрутився. А він так і не зрозумів, що ти там був. І що ти звідти ще не вийшов, і вже не вийдеш ніколи. Я це відчув відразу, бо сам, за ці роки війни, у багатьох місцях залишився. Ніяк не можу то зі спогадів викреслити. Єх...
- Ну то таке, - кажу. - Бувайте, дядьки.
Люди темряви
І знаєте - СПШ був правий щодо "аплікатора".От слухав я, як він гладенько стелить. Слова правильні. Рівні. Аж надто рівненькі... Аплікатор не бреше відкрито. Він каже правду - але не всю. Примовчує невигідне.
Він "приклеюється" до людських емоцій, до чужого болю, до чужої втрати, до чужої роботи, до чужих здобутків і до чужих переживань. Видає їх за свої і змушує вас у це повірити. І це не лише про війну.
Це і про повсякденне життя. І я стикався з такими.
Він "клеїться" до чужого "ми", живиться чужим "разом ми сила" і йде далі, "вжививши" у вас відчуття, що ця сила - він. І що він це пережив разом з вами.
Ні. Не пережив.
Ні. Не переймається.
Ні. Це не він.
Він просто побув поруч. Без відповідальності. Без емпатії. Без співчуття і поваги. І без постійного відчуття провини за те, що ти залишився, а твої товариші - ні.
І найгірше - він завжди виглядає нормальною людиною. Не світиться зрадою. Може прикидатися таким, як ти. Може бути "своїм", поки випадково ви не побачите його справжнє, без масок, обличчя. І тому - небезпечний. Бо після нього починаєш сумніватися і розчаровуватися.
Він "приклеюється" і залишає після себе ярлики на тих, хто каже правду про нього і виводить його з тіні. А він - людина темряви. І боїться світла. Страх показати своє справжнє обличчя залишає на тому обличчі гримасу зневаги. Такий собі каламбур.
Він " переймається" чужим болем - не відчувши жодного спазму. І чужими втратами - не запам’ятавши жодного імені.
І коли ти виводиш його на світло - він не кається. Він не червоніє. Він обпльовує.
Він клеїть ярлики першим, бо боїться, що зараз наклеять на нього.
Він назве тебе агресивним, невдячним, злим, або "не таким".
Бо правда для нього - це як сіль на слимака. Це як ультрафіолет. Вона знімає маски. А без масок там порожньо.
От тому вони й небезпечні.
Пліткарі - тихі.
Підлабузники - огидні.
А аплікатори…
А аплікатори - ламають віру в.... ( у кожного свій варіант)
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
