Ігоря Миколайовича Грабового знаю ще з шкільних років. І це не дивно, адже, коли живеш в невеликому селищі, так чи інакше знайомишся майже з усіма його жителями.
За свої майже 52 роки Ігор бачив чимало, був прикордонником, господарником. Та після 24 лютого 2022 року одним з перших взяв зброю до рук і пішов захищати своїх рідних людей і Батьківщину. З тих пір – постійно на фронті. Янгол-охоронець неодноразово рятував йому життя. А ще він почав писати надзвичайно правдиві нариси про те, що переживає, про тих бойових побратимів, яких вбила ця війна і які доєдналися до вічного небесного війська.
Його дописи потрапили мені на очі в соцмережі. З дозволу Ігоря Грабового починаємо друкувати його розповіді. В нашій переписці він мені написав:
«Звісно, що це я писав. Хто може написати про мої переживання?! Я не проти публікації моїх розповідей, і нехай люди в тилу знають, що їх захищають прості люди, а не титани. Тільки у мене є одна умова - нічого не змінювати в самій публікації. Фото у мене всі про війну, на яких біль і страждання, але щось підберу».
На службі
Євген Самойленко навічно залишився охороняти разом із побратимами висоту 27146
Нещодавно знайома людина сказала мені, що в мене мало друзів в соцмережі «Фейсбук». Ми з цією людиною так і не дійшли до спільної думки, що таке друг. З нами, хто з самого початку війни знаходиться в зоні бойових дій, періодично працюють психологи. Так має бути і це вірно. Зі мною також розмовляла молоденька дівчинка - психолог, ровесниця моєї доньки. Розмова була хвилин десять, після чого вона сказала, що Ви можете собі допомогти самі, а мені після Вас потрібен буде психолог. Але одне вона сказала вірно, Вам треба розповідати про наболіле і не тримати в собі свої переживання. Так мені постійно говорить моя дружина, щоб я не пропускав все через себе і не тримав в собі цей біль. А я тим часом його пропускаю, і засів він глибоко під серцем разом з уламком від танкового снаряду, як нагадування про той день... Є люди, яких я маю за честь називати своїми друзями. Але, на жаль, багатьох з них вже немає. Я вам буду розповідати за них , і нехай ці розповіді продовжать пам'ять про цих людей..І це буде нашою їм подякою... Про одного такого я хочу вам зараз розповісти.
-Привет, меня зовут Женя. Позывной «Слесарь».
-Привіт. Я теж не ключом на 13 зроблений.
Євген Вікторович Самойленко
Так я познайомився із Самойленко Євгеном, який був родом із Кропивницького і також в перший день війни пішов захищати Україну. Багата земля Кропивницька на славетних лицарів. Багато їх знав і багато знаю. Нас тоді вивели на відновлення після с.Красне, що на Миколаївщині та після знищеної казарми 36 бригади морпіхів. То був чорний день для нас усіх. Про таких людей, як Євген Вікторович, кажуть «дай йому рельсу, не чіпай його, і через два дні він із неї зробить 10 циганських голок».
Він був охайним, пунктуальним і майже перфекціоністом. У нього було найкраще відділення в роті та він майже ніколи не нервував, завжди був спокійний і ввічливий. Я сказав майже, бо... У нас був автомобіль, з яким допомогли земляки військовослужбовця з його відділення і який був натертий до блиску і вимитий до скрипу, як це любив Женька . Він навіть через переправу, по якій пристрілювалася ворожа арта їхав повільно. Так от, одного разу, коли ми з ним перевозили б/к через сіру зону - по нам стрельнув прямим наведенням ворожий танк. Не знаю, чиї святі нас тоді вберегли, але снаряд пролетів між автомобілем і причепом з б/к. Не до того, не після того я не бачив, щоб Женька так швидко їздив і не чув від нього таких «гарячих слів». Одне лише він сказав, коли ми вискочили із цієї зони, підпаливши цигарку, спокійно і розтягуючи слова: «Я очень сильно не люблю танчики».
Після бою
Але доля непередбачувана і танк все-таки нас знайшов... Одна група вийшла на завдання - штурмувати лісосмугу, в якій знаходилися рашистські десантники. Сили були не рівні. Потрібна була допомога. Один екіпаж підірвався на мінному полі і ми збирали групу, щоб допомогти побратимам. Багато хто відмовився, але не Женька. Як я його не вмовляв залишитися: наголошував на тому, що роки вже не ті, що він вже не «хлопчик» бігати по лісам і що дружина в нього хвора лежача, але де там.
«Что?! Я старый?! Ты старше меня и ходишь, а говоришь,что я старый? Я себе не прощу, если не пойду».
А тепер я не можу собі пробачити за те, що він пішов за мною. Ми просто чудом проскочили на МТ-ЛБешці через заміноване поле, заскочили в лісосмугу, допомогли своїм козакам , і... відчинилися ворота до пекла. Півтори доби із чого тільки в нас не стріляли. І живою силою йшли й РСЗО зі стволкою летіло. «Образилися» на нас за свою еліту. Не давали ні нам вийти, ні підмозі до нас підійти. Люди молилися годинами забувши при цьому слова молитви, і я тільки чув «Отче наш. Амінь».
Як потім нам стало відомо, по нас, разом із іншими видами зброї, «працювало» три танки, екіпажі яких були учасниками танкового біатлону. З танків стріляли, як зі снайперської гвинтівки. І від одного із таких снарядів, який зірвався поряд з нами, Женька загинув... Загинув на моїх руках. Я прийшов до тями від свого крику і його хрипу. Спробував витягти його з ями, в якій нас засипало і щось зробити. Нажаль... Там залишилося багато моїх побратимів.
Згадуйте всіх тих, хто повернувся, і тих, хто не повернеться ніколи. Тих, хто проходить пекло і намагається зачинити його ворота, щоб воно не спалило ваш дім, і тих, хто віддав вам останній стукіт свого серця.
Самойленко Євгеній Вікторович навічно залишився охороняти разом із побратимами висоту 27146 . Вибач мені, друже...Заснув козак вічним сном....
Фото з місця боїв
В сумці дитбудинківця Івана були лише солодощі
Доброго вечора всім. Нехай це звучить може і цинічно, але за весь час війни я почав відноситися до смерті спокійно, як до неминучого. Почав звикати до того, що сьогодні ти розмовляв із людиною, а її вже немає... Але є випадки, коли як струм через тіло. Чи так склалися обставини,чи вже горе через край...
З учбового центру до нас в роту прийшов хлопець на ім'я Іван - хороша, спокійна дитина, вихованець дитячого будинку. Він ставився до навчання з розумінням, що від цього залежить його життя та життя його побратимів. Був відповідальним і тягнувся до військової науки. Я відразу звернув на нього увагу, адже він молодий хлопчина, а в очах сум і біль чоловіка, який побачив життя. Був мовчазний, і не приймав участі в розмовах за життя - буття.
Не знаю, чи це вже я себе "накручую", чи вже стаєш відчувати подих кістлявої, коли вона кружляє поряд і придивляється, але я відчував, що трапиться біда. Так воно й сталося. Він із побратимами не повернувся з бою і залишився навіки охороняти наш спокій в небесному строю.
Коли почали відправляти їхні речі додому - в сумці Івана не було нічого окрім цукерок, печива і шоколаду. І записка: «Друзям із дитячого будинку від Івана».
Він не накуплював собі речей та все, що у нього було носив на собі. Він думав за людей, з якими пройшло його дитинство. Всі вийшли мовчки із кімнати, а я - дорослий чоловік, який побачив немало горя на цій війні, стояв над цією сумкою і плакав як мала дитина.
Він пішов у вічність - залишивши на згадку про себе цю сумку із солодощами, якими він так за життя досхочу і не наївся. Я попросив дружину і сестру поставити за Івана свічку в Україні і за кордоном, і нехай ця розповідь буде йому поминальним словом. Заснув козак міцним сном...
(Далі буде...)
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
