24-ти річний Артем Авдонькін із села Мар’янівка Захарівської громади на передовій опікується пораненими та загиблими військовими. Його евакуаційний екіпаж в екстрених умовах, часто ризикуючи власним життям, допомагає своїм бойовим побратимам у ситуаціях, які іноді виглядають безнадійними.
Артем Авдонькін
Як став медичним інструктором
Сьогодні він – санітарний інструктор, старший сержант із позивним „Авдос” разом із своєю бригадою знаходиться на Куп’янсько-Лиманському напрямку, де точаться запеклі бої. Тільки, якщо його побратими рятують українців, знешкоджуючи вбивць, його місія – вчасно рятувати життя пораненим, своєчасно довезти їх до медзакладів. Саме вчасно і правильно, бо час тут головний.
До повномасштабного вторгнення Артем проживав у селі Мар’янівка, планував щасливе майбуття зі своєю родиною та й гадки не мав, що все кардинально зміниться після 24 лютого 2022 року.
З дружиною незадовго до повномасштабного вторгнення
Тоді, з початком повномасштабного вторгнення чоловікам із їх села роздавали повістки декілька разів, але його не було в списках. За словами матері Валентини Вадимівни можливо саме тоді її сина оберігав янгол-охоронець і не пустив на війну.
„Спочатку, вони втрьох – з чоловіком Михайлом Петровичем та старшим сином Вадимом подалися до воєнкомату, та Артема залишили, не взяли. Потім він зламав руку, дружина народила синочка. Вже тоді він казав нам, що поїде на фронт, – розповідає мати. – Але сину зробили операцію на стопі, кілька місяців був на милицях. Вже цього року, як підтвердила ДНК загибель його шкільного товариша Олексія Закревського, сказав: „Я ховатися не буду”, або коли я починала плакати „Мама, не плач, ще наплачешся, я ж поки що дома”. А я все думала, що це так ляпнув, щоб заспокоїти. А от що точно поїде мені не казав”.
У березні цього року молодий чоловік обманув рідних, сказав, що їде в Захарівку стригтися, а приїхав додому вже з медичною картою та пройденою медкомісією. Від такого рішення Артема, мати з дружиною почали плакати, тато сварив, адже на той час його маленькому Михайлику було лише дев’ять місяців. На що син категорично відповів: „Я не буду сидіти вдома та ховатися, і так довго відкладав. Якщо я не поїду, орки прийдуть в мій дім” .
Це було 23 березня, а вже за декілька днів родина його провела на війну. У війську наш земляк відмовився бути інструктором штабу, пройшов спеціальне навчання в Прибалтиці і став парамедиком. Хоч раніше проходив строкову службу за контрактом у прикордонних військах та не мав жодного стосунку до медицини.
Під час навчання в Естонії
„Я думав, що як піду зі зброєю, то доведеться вбивати людей, а я не хотів цього робити, – розповідає Артем. – А тут їх треба рятувати. Можливо, через це я вибрав такий спосіб допомоги своїй країні”.
Навчання дало свої результати. Це був місячний інтенсив, один із кращих медичних вишколів на спеціальній закритій базі в Естонії.
В Естонії на навчанні
„Усі наші інструктори були практиками, мали досвід бойових дій. Це викладачі з Євросоюзу, які понюхали пороху, бачили війну, а не просто викладали теорію, – згадує Артем. – Ми бігали в бронежилетах і касках, стрибали у вириті окопи. Це навчання із нічними підйомами, евакуаціями, де роблять багато маніпуляцій, починаючи від простого відпрацювання накладання джгута-турнікета. Тренуєшся доти, доки не починаєш вписуватися у необхідний часовий мінімум. Можеш щось робити за столом, аж тут інструктор раптом вигукує „права рука” чи „ліва нога”, і солдат повинен накласти туди турнікет. Серед ночі тебе будять і кажуть „ліва нога” – ти встаєш, і накладаєш на себе турнікет. Чи бойова тривога – надягаєш бронежилет, каску і вибігаєш за межі бази. Кажуть, у „лісі є поранений”, садять тебе у „швидку” і везуть туди витягувати пораненого”.
По закінченні навчань Артем отримав Сертифікат бойового медика, а своє перше хрещення отримав вже на практиці, перебуваючи на фронті на Харківщині.
З колегами - бойовими медиками
Свого першого пацієнта запам’ятав на все життя
Каже, тоді у „точці евакуації” декілька хлопців лежали на узбіччі, очікуючи на свій порятунок.
„Я спитав їх: „Що з вами?” Але вони після контузій лише дивились на мене і хитали головами туди-сюди. Нічого не могли пояснити, – пригадує Артем. – У трьох військових констатували ще й осколкові поранення. Одного вразило у плече, іншому розтрощило ногу. Ще один боєць лежав у високій траві обабіч дороги. Ми його спочатку не побачили, бо трава була по пояс заввишки. Кликали його. Добре, що боєць відгукнувся”.
Парамедик не відразу зрозумів, що воїн важкопоранений. Лише коли задер його бронежилет, то побачив три отвори від влучань осколків у грудну клітину, які густо кровили.
„Я намагався зупинити кровотечу за допомогою спеціальних оклюзійних наліпок, що призначені саме для закриття ран в грудній клітині. Але ті постійно відклеювались, – розповідає наш земляк. – Врешті, таки вдалося замотати рани медичним армованим скотчем. Відлік йшов на секунди. Ворог серед білого дня щомиті міг обстріляти нас”.
Коли ж автомобіль поїхав, то медик руками затуляв рани бійця.
„По дорозі наш пікап на великій швидкості стрибав над кожною вирвою. Я, стоячи, затиснув рани хлопця рукою. Іншою ледь тримався, щоб самому не впасти. Нас кидало на всі боки, – згадує „Авдос”. – Усім пораненим було дуже боляче. У шоковому стані дехто з них навіть намагався мене вдарити або вкусити. На щастя, усі наші побратими, яких ми евакували, вижили і нині поступово одужують”.
Артем зі своїми друзями Олександром і Андрієм
Війна – це смерть і біль, а не романтика
Водночас парамедик каже, що окремих ситуацій, які б запам’яталися найбільше, у нього немає: „Війна – це не романтика. Кожна евакуація – це щось страшне. Жахливі картинки категорії 18+. Це невесело”.
Нині старший сержант Артем Авдонькін знаходиться зі своєю бригадою на Куп’янському напрямку переважно там, де „гаряче”. Розповідає, що зараз окупанти почали активніше гатити з артилерії по українських позиціях, тому у бійців переважають уламкові або вибухові поранення. Кульових, каже, менше.
„Якщо осколкові поранення, то це поставити турнікет, перемотати бандажем, затампонувати, щоб зупинити кров, і довезти бійця до медичного пункту сортування. А якщо важчі травми, то намагаємося робити все, що в наших силах, лише б врятувати життя, але ми не чарівники. Хоча іноді трапляються справжні дива, і ми самі дивуємося, як це нам вдалося зробити”, – зазначає захисник.
Медичний інструктор каже, що його головне завдання – якомога швидше вивезти пораненого з поля бою. Про виклик парамедики дізнаються через рацію і одразу виїжджають за пораненими, яких евакуйовують до стабпункту – місця, де бійцю надають екстрену допомогу, стабілізують його стан, а після – переправляють до повноцінної лікарні чи госпіталю.
Зазвичай в екіпажі працює три людини: це парамедик, санітар та водій. Так значно легше і можна забрати більше поранених.
Під час евакуацій на фронті, за його словами, вкрай необхідними є прилади нічного бачення. Захисник пояснює, що парамедикам із екіпажем доводиться їздити по поранених без фар чи іншого світла, щоб бути непоміченими для росіян, але через це їхні авто часто потрапляють у ДТП і виходять з ладу.
З бойовим побратимом
Для росіян червоний хрест – це ціль номер один
Медик констатує, що росіяни регулярно відкривають по них вогонь під час евакуацій, і ситуації бувають вкрай небезпечні. Тому вони змушені знімати шеврони аби зайвий раз не наражатися на небезпеку.
„Для росіян червоний хрестик на формі – це ціль номер, – розповідає Артем. – Тому позашляховики на фронті можуть прослужити менше доби, бо російські окупанти обстрілюють українських медиків та їх автівки всупереч усім міжнародним конвенціям”.
За час перебування на війні медик неодноразово потрапляв під обстріли. Під час останнього не знає, як вижив.
„Ми взагалі їхали знайомитися з батальйоном, до якого нас приєднали, але потрапили на „нуль”, бо там була травма, і нас почали обстрілювати окупанти, – ділиться з нами бойовий медик. – Я до цього ще так багато в житті не молився, як тоді. Дуже страшно було – добре, що вижили”.
Ці слова нашого земляка влучно відображають ту непомірну ціну, яку ми сплачуємо не просто за свою незалежність, а за право бути українцями.
„90% поранень на фронті – це осколкові поранення. Вони викликають серйозну кровотечу і крововтрату. Далі контузії та інші види травм, – описує процес евакуації. – Як підтримую? Роблю все, щоб боєць тримався. Важливо розмовляти з ним, говорити, що ти живий, ти будеш жити, тримайся, щоб він боровся за своє життя, особливо під час евакуації, під час того, як ви їдете до лікарні. До речі, скажу що для мене завжди дуже важкий оцей шлях, коли ти їдеш з гарячої точки. Тримаєш пораненого бійця за руку, розмовляєш із ним. Їхати до шпиталя хвилин 30. Першу медичну допомогу ти надаєш за 5-10-15 хвилин і в тебе залишається час, коли ти один-на-один із пораненим і більше ти йому не можеш допомогти. Говориш йому все, що спаде на думку, і про себе молишся, щоб ви доїхали, тому що твоє завдання привезти бійця живого. І коли ти спрявляєшся, то внутрішня галочка собі”.
Навчився пристосовуватися до всього
Артем зазначає, що пристосовуватися до нових умов йому не довелося, адже ще свого часу, проходячи службу за контрактом у прикордонних військах, навчився обходитися без води і жити в наметах. Нині, розповідає, умови бувають різні, може навіть бути душ і Wi-fi.
Артем з чотирилапим другом
„А інколи – просто неба у посадці, де немає ні душу, ні Wi-fi, ні туалету, і треба десь шукати це все. Та завжди можна викрутитися. Мені здається, ми всюди знайдемо вихід, на пустому місці можемо облаштувати із підручних матеріалів собі невеличке укриття. Я радий, що колись був прикордонником, саме це навчило, як жити без ванни і без світла. І це дуже допомогло, – каже бойовий медик і додає, жартуючи, – головне, щоб був генератор”.
У його батальйоні здебільшого евакуаційні екіпажі складаються із чоловіків, але є і жінки.
„У нас це нормально: водій може приготувати їсти або прибрати, так і я можу це зробити. Хто вільний, той і робить. Жінка на війні – це побратим, і всі рівні, я так це відчуваю, – ділиться досвідом парамедик, але додає про тенденцію, яку помітив на передовій. – Чоловіки все одно намагаються оберігати жінок на фронті. Ніби здається, що всі рівні мають бути, але вони так відповідають: „Ти не поїдеш туди, бо тобі треба тут бути”.
На війні головне – вижити
Найбільша мотивація для Артема – це його родина, маленький синочок Михайлик, якого він дуже любить, та друзі. Каже, що завжди думає про них під час обстрілів.
З сином Михайликом і коханою дружиною Аліною
„На війні головне – вижити. Завжди, коли якісь обстріли, я думаю: „А як батьки будуть без мене, а як брат, дружина, діти, друзі”. Це найстрашніше. Це, напевно, найбільша мотивація жити. А також неприємно, коли я бачу загиблого бійця, я одразу думаю також про його батьків, як їм також складно буде пережити”, – ділиться переживаннями захисник.
Крім того, зізнається, що його бентежить, якщо одразу не вдається забрати тіло загиблого з поля бою через масовані обстріли.
„І доки він (загиблий) там лежить – це дуже для мене важко. Бо я думаю, що треба якнайшвидше його забрати, щоб віддати рідним, щоб тварини не пошматували тіло, щоб орки не зайшли на ту територію і тоді зовсім неможливо буде забрати. Хіба що через обмін”, – пояснює бойовий медик.
На війні Артем подружився зі своїм колегою Андрієм Комарницьким під позовним „Бджоляр”, який до повномасштабного вторгнення рф успішно займався бджільництвом. Але в лютому минулого року відразу став до лав Збройних Сил України і нині рятує побратимів. А ще без взаємовиручки там ніяк не можна.
Артем з "Бджолярем"
„Якось поїхали двома екіпажами. До ворога – рукою подати. Нас „зустріли” ворожі обстріли. А коли нам лишилось близько 500 метрів до необхідного місця, посеред шляху стояв наш пошкоджений танк, що не рухався, – пригадує „Авдос”. – Ми об’їхали несподівану перешкоду узбіччям. Як виявилось згодом, це узбіччя було замінованим. Далі нас знову обстріляли. Але ми щасливо дістались і таки врятували хлопця.
На зворотному шляху один евакуаційний автомобіль вийшов з ладу через численні пошкодження від осколків. Пробило й колеса. Тож на допомогу прийшов інший екіпаж. А коли хлопці перевантажували пораненого з машини до машини, то їх знову обстріляли. Але ми вціліли і всі щасливо дістались до своїх! Бог вберіг”.
Цілодобово під ворожими обстрілами військові евакуаційні екіпажі рятують наших поранених бійців, ніхто не рахує скільком вдалося допомогти.
„Ми щодня й щоночі гасаємо полями, лісами, бездоріжжям, – розповідає „Авдос”. – На голову часто падає злива російських снарядів та мін. Але ми маємо вчасно вивезти поранених та надати їм допомогу! Кожен боєць успішно виконує обов’язки водія, стрільця, санітара, фельдшера. Так працює своєрідна „швидка допомога”. Кожному з наших парамедиків є про що розповісти. Але ми не хизуємось, ми – не Герої. Просто робимо, що вміємо. Ми усі схиляємо голову перед подвигом наших бійців у окопах і завжди робитимемо усе можливе й неможливе, щоб врятувати їхні життя”.
До цивільного життя звикнути важко
Цими днями Артем був у короткостроковій відпустці. Але щоразу повертаючись до свого рідного села після передової, він зізнається, що складно звикнути до місцевої реальності.
Під час відпустки з бабусею Людмилою Йосипівною
„Дивно, бо переді мною картинки, як на війні люди без рук, без ніг, а тут деякі особи призовного віку, як нічого не бувало, веселяться, ходять напідпитку, – зізнається він. – Це трохи неприємно”.
Втім військовий надзвичайно тішиться тому, як прості українці вміють гуртуватися і наскільки потужно волонтерять, допомагаючи медикаментами, продуктами харчування та зібраними коштами на придбання позашляховиків чи тепловізорів для евакуації поранених бійців з позицій.
Про потреби бойовим медикам
Наразі парамедики мають гостру потребу в медичних автомобілях, не „швидких”, а в пікапах, які могли б вивозити поранених із першої лінії.
„Звичайних „швидких” у нас декілька. Вони хороші, сучасні, але з лінії фронту по бездоріжжю краще вивозить пікап. Це називається „таквак” (tactical evacuation – англ. „тактична евакуація” – Ред.), а ще є „медвак” – „швидка”, яка вже везе із пункту бойових дій (medical evacuation – англ. „медична евакуація” – Ред). А між ними – стабілізаційний пункт”.
Нині так і працюють: один пікап привозить людей на стабілізаційний пункт, а далі вже доставляють поранених до лікарні.
„Тож нам дуже потрібні пікапи – автівки для евакуації поранених, бо щоб забрати бійців із передової вночі, ми їдемо без фар, практично навпомацки. Коли вмикаєш фари, то виявляєш себе. Необхідні також прилади нічного бачення, бо без них їдеш дуже повільно і дуже невпевнено”, – констатує насамкінець „Авдос”.
Виконувати свій громадянський обов’язок на війні – це честь. І це дуже страшно водночас. Узагалі про страх на війні не заведено говорити. Бо й так очевидно, що це не просто страшно. Це про чітке, конкретне усвідомлення, що ти можеш не повернутися. Але жити дуже хочеться. Усі хочуть жити, ніхто не хоче помирати.
Сьогодні, як і кожен українець, Артем Авдонькін мріє про найшвидше закінчення війни, повернення до цивільного, мирного життя та до своїх діточок. І хоче бути абсолютно спокійним й упевненим в тому, що в нашій країні не гинуть люди, не літають ракети й нікому не загрожує ніяке пуйло. Хоче повернутися й будувати своє щасливе життя в найпрекраснішій, рідній, незламній і непереможній Україні. І все це обов’язково буде після нашої Перемоги.
А зараз ми молимося за кожного солдата на передовій, щоб Бог зберіг їх, і вони повернулися цієї клятої війни живими і здоровими!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
