У лютому нинішнього року під час мінометного обстрілу поблизу Бахмуту, захарівчанина В’ячеслава Блащука було важко поранено. Окрім численних осколочних травм ніг та спини, він втратив кисть руки. Зараз йому доводиться звикати жити у новій реальності.
Та попри це, чоловік вчиться робити все однією лівою рукою, продовжує нести службу в колишньому військкоматі та терпляче очікує своєї черги на протезування коштом держави.
До війни жив, як і більшість його ровесників
До початку повномасштабного вторгнення життя В’ячеслав нічим особливо не відрізнялося від інших. Як і у всіх, у нього були щасливі дитинство, юність, мрії. Після закінчення 9 класів хлопець навчався у місцевому профтехучилищі, потім була армія. Строкову службу проходив у 2004 році у Чабанці, був командиром відділення. Не шукав шляхів, щоб „відкосити” від неї. Навпаки, хотів служити, прагнув загартувати тіло і дух бойовими навичками, не думаючи, однак, що вони коли-небудь знадобляться.
По закінченні служби В’ячеслав повернувся додому, влаштувався на роботу, з часом одружився. Разом із дружиною Наталією виховували двох чудових діточок Вікторію та Станіслава, мріяли про щасливе майбутнє. Чоловік працював у місті, за час його відсутності вдома накопичувалося багато роботи по господарству, тому завжди поспішав назад, переробити все.
В’ячеслав разом з коханою дружиною Наталією в мирному житті
У перші дні повномасштабного вторгнення В’ячеслав вирішив доєднатися до армії, щоб захистити не лише країну, а й власну родину. Майже рік він проходив службу в роті охорони у Захарівці. А в січні нинішнього року його разом із своїми земляками – батьком та сином Віталієм і Леонідом Грозою, Андрієм Гаретим, Вадимом Гилкою, Сергієм Деметрашком та Віталієм Швидким відправили на тритижневе навчання. Після цього чоловіки у складі 56-ї бригади потрапили у саме пекло – під Бахмут.
На службі
„Відколи стали на „нульові позиції”, то спокій нам тільки снився. Постійно гупало. Окупанти стріляли з усієї техніки, яку мали. Доводилося і їсти готувати під „світломузику”, – пригадує захисник.
На позиції
Міна впала дуже близько
Того зловісного дня їхнє відділення, у складі якого були й наші земляки, залишало позицію біля Дубово-Горіхового. Всі розуміли, що треба відходити. На очах В’ячеслава було поранено Леоніда Грозу та вбито його батька Віталія. На жаль, тіло чоловіка не можна бути витягти з поля бою, бо відразу зайшли вагнерівці.
„Спочатку чуєш глухий звук, ніби стукає хтось. Потім свист. За свистом лунає вибух. Осколки розлітаються в усі боки. Мабуть, одна міна впала дуже близько від мене. Удар прийшовся на руку, осколки пішли по мені від низу догори, – пригадує боєць той роковий день. – Був шок, я навіть болю не відчував. Зрозумів лише, що щось не так зі спиною та ногами, коли не зміг піднятися. Тоді відчув, що й права рука висить і не реагує на сигнали мозку”.
Побратими відразу надали В’ячеславу першу домедичну допомогу, турнікетами перемотали та зупинили кровотечу, підв’язали руку. А далі вже непритомного воїна було доставлено у Слов’янськ, де йому ампутували руку. Звідти перенаправили у Краматорськ. Потім, коли боєць вже прийшов у себе, перевели у медичний заклад Дніпра, де йому стабілізували загальний стан, витягли осколки зі спини та ніг.
В госпіталі після поранення
Останнім місцем лікування В’ячеслава був головний військовий клінічний шпиталь у Києві.
„Питання стояло по-військовому: „Або живеш без руки, або помираєш із двома”! Часу на роздуми не було, – ділиться з нами воїн. – Я добре усвідомлював, що є заради кого жити, адже вдома залишилися моя дружина та діти. Перші дні після ампутації було важко щось зрозуміти. Обнадіювало, що з часом можна встановити протез”.
За словами В’ячеслава, лікування військових у столичному медзакладі проходило дуже оперативно. Через великий потік поранених, палати звільнялися з неймовірною швидкістю, бо двічі на тиждень до Києва прибував потяг із п’ятьма вагонами скалічених бійців.
Вчиться жити у новій реальності
Після повернення додому В’ячеслав зміг повернутися до звичайного життя. Він дякує Богу, що лишився живим і може бути корисним для сім’ї. Каже, той факт, що вижив під час обстрілу, дуже допомагав триматися морально.
***
„Я мав загинути, але вижив. Це ж не просто так! Зі мною сталося справжнє диво – порятунок, вчасна евакуація, відновлення. Я до цього ставлюся так: у всіх є одне життя, а мені дали два. І від цього подарованого Богом і бойовими побратимами другого життя я відмовлятися не збираюся”.
Нині В’ячеслав Блащук служить командиром відділення у територіальному центрі комплектування та чекає накладення сучасного біонічного протеза із зовнішнім джерелом енергії. Завдяки спеціальним сенсорам надсучасний пристрій зможе навіть відтворювати звичні рухи.
На жаль, цей процес тривалий, адже нині важче знайти протези з кистями ніг, ніж з руками.
Головне в усьому – терпіння
А його, як каже чоловік, треба дуже багато. Адже після втрати робочої правої руки доводиться всього вчитися заново, зокрема і водити автомобіль. Він не може робити елементарні побутові речі: зав’язати шнурки, відкрити банку консервів, повноцінно працювати фізично, щось робити по господарству...
„Звісно, не все вдається, але потрохи прилаштовуюся до нової реальності. Наразі головне – встановити протез, – розповідає військовий. – Моя головна мета – навчитися однією рукою робити все, що раніше робив обома. Завдяки дружині й дітям це вдається. Усе, що можу, – роблю самостійно”.
В’ячеслав часто спілкується з побратимами, які втратили руки чи ноги на війні.
„І, вірите, іноді хочеться по-чоловічому нагримати на тих, хто розкисає та опускає руки, – ділиться з нами чоловік. – Я на власному прикладі доводжу таким, що потрібно вірити в себе, добиватися наміченого і не прогинатися під тиском жорстоких обставин. Життя продовжується, а відсутність рук чи ніг – не найстрашніше, що може трапитися з людиною на війні. Набагато гірше втратити волю, бажання й уміння бути потрібним іншим”.
На останньому дзвінку донечки Вікторії
В’ячеславу лише 37 років. Він не ховає своєї втраченої руки, бо розуміє: з тим, що з ним сталося на війні, йому треба жити далі. Але й жалю до себе терпіти не хоче, бо попри все вважає себе повноцінною людиною.
А нам позитивом, мужністю і терпеливістю В’ячеслава Блащука можна лише захоплюватися.
Адже, хоч на війні він втратив руку, але не силу духу та віру в себе!
«Війна не ставить моє життя на паузу, - насамкінець нашої розмови посміхаючись каже воїн. – Я насолоджуюся кожним днем та мрію про найшвидшу Перемогу. А вона обов᾿язково буде».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
