Усім набридла ця війна.
Я одягну свого протеза
Бо Перемоги це ціна.
І піду я, та межи люди
Не для жалю, чи для мольби.
А хочу всім я нагадати,
Що гинуть доньки та сини.
А вам все п’янки та гулянки,
І ситі рила при чинах.
І плаче ненька-Україна
У похоронних вся хрестах.
Нещодавно цей зворушливий пост на своїй сторінці у Фейсбук написав 43-річний Олександр Колєснік із Павлівки Захарівської громади. Віршем чоловік передав весь свій біль за події, які сьогодні відбуваються в нашій країні, за понівечених війною побратимів і загиблих воїнів.
Олександр Колєснік
Олександр Колєснік розповів нам, хто він, звідки та чому ще у досить молодого чоловіка вже так багато болю.
Дуже любив читати та разом з батьком працював на комбайні
“Народився я у Павлівці в простій селянській родині, – розповів Олександр. – Батько Валентин Олександрович працював у колишньому колгоспі “Прогрес”. Мати – Людмила Анатоліївна все життя трудилася медичною сестрою у Павлівській сільській амбулаторії”.
З батьками після повернення з лікування
У школі Сашку подобалися гуманітарні науки, такі як історія та література. Ці предмети були його улюбленими. А от точні дисципліни він не жалував.
“Я з дитинства дуже любив читати, – пригадує він. – І коли мої однолітки читали казку “Колобок”, то я зачитувався творами Павла Загребельного”.
У підлітковому віці юнак спробував писати вірші. Це були невеличкі поетичні рядки про перші почуття та кохання. Потім – більш серйозні поезії, приміром, вірші про батька, розпад колишнього союзу.
“З п’ятнадцяти років я під час літніх канікул разом із батьком працював на комбайні, – ділиться з нами Олександр. – Мені дуже подобалося допомагати йому збирати врожай, ремонтувати техніку. Хоч і заморювався, але враження були непередавані”.
По закінченні школи юнака призвали в армію. Службу проходив півтора року у Чернівецькому прикордонному загоні. Після чого повернувся у село і пішов працювати у колгосп механізатором.
З коханою дружиною
“Невдовзі я закохався та одружився, – веде далі наш земляк. – Моєю обраницею стала Катерина, яка тоді лише закінчила Котовське медичне училище і приїхала на практику у нашу сільську амбулаторію. А родом вона із Бочманівки сусіднього Котовського району”.
Згодом у молодого подружжя народилося двійко діточок – донька Ярослава та синочок Владислав. Як і більшість своїх односельців, Олександр та Катерина трудилися по роботах, тримали чимале господарство, пасіку, ростили дітей.
Гордість батька - донечка Ярослава і син Владислав
“Ярославі зараз 21 рік, вона закінчила Балтське педучилище, працює вчителем початкових класів у рідній школі. Заочно навчається в Уманському педагогічному інституті, – з гордістю розповідає чоловік. – А сину 15 років, він ще навчається у школі, любить займатися спортом, у майбутньому мріє стати айтівцем. Довгий час він був учасником дитячого танцювального колективу “Джерельце”, художнім керівником якого була наша талановита односелиця Марина Скляренко. Мабуть, Владиславу це передалося від мене, бо в дитинстві я теж відвідував шкільний танцювальний гурток і був заводило будь-якого заходу, який проводився у селі”.
Доба на навчання і – в бій
З сумом і болем зустріла у лютому 2022-му родина Колєсніків звістку про широкомасштабне вторгнення росіян. Адже, як і всі українці, вони дуже переживають за долю рідної країни.
“У серпні минулого року я по повістці потрапив на війну, – каже Олександр. – Про те, щоб не йти чи втекти з країни ні в мене, ні в родини навіть не було такої думки. Як і про те, що ми програємо цю війну. Я йшов у те пекло заради світлого майбутнього наших дітей, аби вони не бачили те, що бачив я”.
Спочатку Олександра разом із сімома чоловіками із Захарівщини повезли у напрямку Одеси.
“Але на півдороги повернули назад до Роздільної й потягом відправили на Донеччину, – розповідає він. – Там ще три дні катали полями, начебто ми мали десь утекти, після чого укомплектували й відправили у саме пекло – під Ясинувату”.
Після невеличкого інструктажу, новобранців почали розподіляти по підрозділах.
“Я потрапив у розвідку, хоч про це мене ніхто не питав, – пригадує Олександр. – За одну ніч мав вивчити не лише найменші тонкощі нової спеціальності, зокрема і топографію, щоб вміти орієнтуватися на місцевості, а ще й надавати першу домедичну допомогу, будову кулемета та ще багато чого. Мені це було просто не реально зробити лише за добу”.
Але накази не обговорюються, а виконуються. І бійці їх виконували.
“Я бачив, як хлопців без підготовки відразу відправили на передок – з болем у серці говорить Олександр. – Свого часу я хоча б служив в армії, знав, як збирати та розбирати автомат. Але ж були такі, хто навіть ніколи його в руки не брав. Що вони могли навчитися за добу?”
У перші дні на війні нашого земляка врятувало від смерті те, що йому та ще декільком воїнам не вистачило касок і їх не відправили в бій.
“А ті, хто їх отримав, потрапили на передову, звідки вже ніхто з них не повернуся, – з болем говорить герой. – Хоч, як не прикро про це говорити, але нашим командирам ми потрібні були лиш, як жива сила”.
Після короткого навчання підрозділ, у якому знаходився Олександр, направили спостерігати за пересуванням ворога. Це було вночі. Сапери запевнили командирів, що територія зачищена від мін. Але під час пересування Сашко наступив на вибуховий пристрій, у результаті чого отримав пошкодження стопи.
“Я наче ступав по “чистій” землі, та в один момент відчув, що підірвався. Міна була засипана землею і її зовсім не було видно”, – згадує боєць тодішні трагічні події.
“Я виживу. Смерть – це не про мене”
Відразу після поранення, побратими надали чоловіку першу медичну допомогу, потім медики евакуювали Олександра до санітарного пункту. Коли стан пораненого стабілізували, його перевезли у Дніпро, а згодом – в Умань та Вінницю.
В госпіталі на лікуванні
“Мене врятувало від смерті те, що відразу товариш, який був під час операції разом зі мною, професійно наклав на ногу три турнікети, завдяки чому вдалося уникнути великої кровотечі. А також те, що мій бойовий побратим Вадим Єрьоменко за позовним Єрема з Кіровограда, виніс мене пораненого із поля бою на плечах. Увесь цей час я був при свідомості та мав лише одна думка: “Я виживу. Смерть – це не про мене”.
Спочатку Олександра привезли в госпіталь в Дніпро, де він побув всього добу. Потім пройшов місячне лікування в Умані, куди переїхав Одеський військовий госпіталь.
"Вже звідти доліковувався та реабілітувався два місяці у Вінниці в ортопедичному центрі реабілітації людей з інвалідністю, – розповідає чоловік. – Перебуваючи там я сам собі казав “Поїхав на війну на двох ногах, на двох і повернуся”.
З бойовим побратимом під час лікування
За цей час він переніс ампутацію правої ноги та три реампутації. Спочатку Олександру поставили навчальний протез, а через деякий час – постійний.
“Ти вибираєш сам, де хочеш проходити лікування – в приватній чи державній клініці, – каже військовий. – Була можливість за волонтерськими програмами навіть лікуватися за кордоном, але у мене на той час ще не були готові документи і я залишився в Україні”.
Саме там на лікуванні у павлівчанина з’явилося багато нових друзів-військових, зі своїми розповідями та долями.
“Різні були випадки. Одні хлопці ставили протез у куток і не хотіли вдягати. Інші поривалися вистрибнути з вікна, бо мали ампутацію ніг або рук. Були й такі, від кого відмовлялися дружини, – пригадує Олександр. – А одного разу я навіть врятував від самогубства сусіда по ліжку, у якого вдома залишилися дружина і двоє діточок. Після цього ми з ним подружилися і зараз постійно переписуємося, дзвонимо один до одного”.
Під час лікування та реабілітації у медичних закладах, Олександр намагався не впадати в розпач через втрату ноги та завжди бути на позитиві. За словами лікарів, під час ампутації ноги він, навіть під наркозом, читав свої гуморески. Вже потім вони розповідали своїм колегам-медикам, що настільки сильного духом, мотивованого та активного чоловіка, як Сашко, ще не зустрічали.
Під час одного з заходів у госпіталі
“Я завжди брав участь у різних заходах, які проводилися для поранених. Коли до нас приїжджали волонтери, ми сталили невеличкі концерти, – з усмішкою на вустах розповідає Олександр. – Приміром у Немирові, де мені лише поставили протез, під час концерту, який влаштували школярі, я навіть танцював”.
Відео, як Олександр разом з таким же як він, пораненим бійцем танцюють можете подивитися тут
А ще він виступав зі своїми віршами про батьків, про війну у Вінницькій єврейській місіонерській спільноті, коли проходив реабілітацію.
Олександр читає свої вірші у Вінницькій єврейській місіонерській спільноті
“Перед цим капелани приходили до нас у госпіталь, приносили нам солодощі, рукавички. Я з ними познайомився, розказав про себе, про свої захоплення віршами й гуморесками. Ось вони та попросили мене виступити”.
Повернення додому та спілкування з побратимами
Додому Олександр повернувся у лютому цього року.
“Я знав, що вдома буде важче знаходитися, бо коли ми були на лікуванні, нас возили то на концерти якісь, то на заходи, то в церкву, – розповідає Олександр. – А вдома ти сам на сам. Всі по роботах, а ти один такий. Не всі витримують. Проте це не про мене, бо я працюю сторожем у дитячому садочку, та й мої бджілки не дають мені розслабитися. Я майже цілими днями на пасіці”.
А ще Олександр навіть з протезом по-новому опанував їзду на велосипеді. Дивіться відео
Зараз Олександр спілкується не лише з побратимами зі свого підрозділу, а й з тими військовими, з якими познайомився під час лікування у госпіталях.
Провідує свого друга в госпіталі
“Буває такий день, що телефон червоний від дзвінків, здебільшого хлопці дзвонять ті, з якими познайомився у госпіталі. Вони запитують мене, куди звертатися у тій чи іншій ситуації, що робити. Ми все збираємо по крупинках. Ніхто ніякою інформацією не володіє. На жаль, дуже часто зіштовхуємося із бюрократією в оформленні документів”.
Чоловіка дуже дратує несправедливість до таких, як він.
“Сьогодні суспільство заснуло і це дуже погано, – нарікає на реалії сьогодення він. – Кожне слово, кожну букву ти витягуєш, відвідуючи відповідні інстанції. Щоб оформитися на інвалідність треба мати статус учасника бойових дій, без нього не можна оформити ні субсидію, ні пенсію. Дуже важко довести, що ти дійсно був на війні й отримав поранення. Приміром, чоловік втратив дві ноги, а довести, що він їх утратив на війні не може. І таких ситуацій, на жаль, дуже багато”.
Олександру пощастило, і він добився групи інвалідності.
“А є такі хлопці, які ще й досі чекають документи. Людина п’ять місяців очікує на відповідні документи, а до пенсії ще три місяці. За що їй жити та годувати сім’ю весь цей час? І найжахливіше, що до цього нікому нема діла”.
Весь час нашого земляка переслідує і відчуття провини перед побратимами, які залишилися на війні.
“Під час нашого спілкування побратими заспокоюють мене, мовляв: “Ти сповна заплатив, залишившись без ноги”. Та все ж, мої думки завжди там, з ними. У мене на війні залишився знайомий Муха (Мішка). Він дуже гарний скульптор-художник, розмальовує хлопцям прапори, портрети. У мене теж є його роботи. З одного боку, він творча людина, лаконічна, завжди у вишиванці. А коли виходить на “нуль”, повністю перевтілюється і строче з кулемета, чи автомата так, що аж іскри летять”.
Зараз можна багато почути від людей слова, що “вони пішли на війну за гроші”.
“Мушу сказати, що до війни ми й так не погано жили, – говорить чоловік. – Приміром, у мене в планах було купити ще одну пасіку. Міг би спокійно собі сидіти вдома, займатися своїми бджілками й мене зовсім не стосувалася б війна. Так само й інші мої знайомі хлопці, з якими мене доля звела на полі бою. Хто малиною займався, хто землю тримав, хто мале підприємництво. Були навіть такі патріоти, що із-за кордону приїжджали, брали до рук зброю і йшли захищати країну від клятих росіян”.
Дуже прикро Олександру Колєсніку, що серед нас живуть “ждуни руського міру”.
“Моя позиція така: не подобається у нас в країні, їдьте у росію і живіть там, – розмірковує чоловік. – Мене також дратує позиція моїх рідних із Придністров’я, яких у мене там дуже багато. У нас війна, а у них – гучні гульки та свята. Ми ж живемо по сусідству з ними, тож все чутно. У нас нема світла, а в них є. Вам подобається такий устрій, чому ви нам його нав’язуєте? Ви ж самі пережили війну, знаєте, що це таке. Тому вони мені не родичі. Я їх питаю, якої вони національності, якщо і не українці та не молдовани.
Гадаю, аби війна підтягнулася б ближче до нашого кордону, то вони б пішли на нас і зробили б те саме, що сьогодні робить росія на нашій землі. На мою думку, ніяких Придністровій! Молдова повинна бути єдиною!”.
Олександр Колєснік пройшов довгий шлях боротьби з наслідками поранення та багатомісячний курс реабілітації, перш ніж зміг повністю відновитися та адаптуватися до протеза. Зараз він сповнений життям і боротьбою за власне майбутнє і вірить у найскорішу Перемогу України над ворогом.
Користуючись нагодою він закликає всіх донатити адресно на ті підрозділи, де служать їхні рідні, друзі, знайомі. Адже їх допомога є дуже доречною нашим захисникам.
Війна ще не закінчилася, попереду ще важка зима, і треба вже зараз думати про теплий одяг для наших воїнів, окопні свічки, генератори.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
