Ще одна істрія від захарівчанина Ігоря Грабового – не просто про каву, ліхтарики чи теплі речі. Вона – про турботу, людяність і вдячність.
Про те, як важливо пам’ятати тих, хто віддав життя за нашу свободу, і тих, хто сьогодні стоїть на захисті України.
Тепло з дому в кожній посилці
Козак отримав посилку від громади. Зібралися всі навколо, заглядають йому через плече – цікаво ж, що там передали?
А він дістає по одній речі, і хтось із них одразу коментує:
- О, кава! Я знаю, ця смачна.
- О, ліхтарик! Класний. Він ще й червоним світить – зручно, коли на позиції.
- О, термогрілки! Активуєш кілька, замотаєш у ганчір’я і віднесеш подалі від позиції – ворога з пантелику збити.
- Ага, а ще можна…
І пішли вже ідеї і обговорення.
- Дивись, які модні труселя. Що там написано? «Сі-лін Ді-он»
- Яке Селін Діон, блін?! Де ти це читаєш? То ж «Кельвін Кляйн»! Не вгадав жодної букви, грамотій!
- Ого, то що, у тебе тепер аж ДВОЄ трусів буде?!?
І понеслося: «га-га-га», «гі-гі-гі» – регіт, жарти, хлопають один одного по плечах.
А я стою трохи осторонь, п’ю чай і спостерігаю з комком у горлі за цими козаками зі світлими й радісними обличчями. І згадую тих, кого немає поруч. І дивлюся на тих, кому нічого не прийшло. Може, немає зворотнього зв’язку, а може не звертаються рідні по допомогу. Вони ходять, роблять вигляд, що їм байдуже. А видно, що болить.
Не про каву й ліхтарики – про турботу й вдячність
Я зараз не про каву, цукерки й ліхтарики.
Я зараз про турботу, повагу і щиру подяку від вас – цим людям. Про позитивні емоції, які ви нам даруєте своєю увагою.
Вам же не важко подарувати нам посмішку? Тим, хто взамін віддає вам своє життя. Правда ж ?
Я хочу щиро подякувати Самиляк Тамарі і її дівчаткам Юлії й Поліні за їхню величезну командну роботу. Романову Павлу й Юрію Квітичу, які їм допомагають продовжувати пам'ять про тих, хто віддав своє життя за сьогодення. Вам усім, хто придбав книгу, – і на всі ці кошти Тамара Самиляк купує нам необхідні речі, і разом з вами допомагає нам вижити .
Новоданилівському ліцею – за теплі слова і за те, що розповідають дітям про Героїв. Вікторії Майнич – за те, що розповідає на сторінках газети та сайту про військових і переймається їхніми проблемами. Усім небайдужим жителям різних громад, які дарують нам світлі емоції.
Дякую Раїсі Григорівні Приходченко, яка передала від мене книгу до Захарівського ліцею, у якому я навчався.
Я хочу, щоб ви згадували тих людей, які віддали своє життя за те, щоб ми були.
Пам’ятайте тих, хто не повернеться
Коли будете їсти щось солоденьке – згадайте сироту Івана, який на всю свою першу і, нажаль, останню зарплату накупив повний армійський баул смаколиків, яких він за життя так і не скуштував, але якими хотів поділитися зі своїми товаришами.
Коли будете заходити у свої гарно обставлені кабінети й запрошувати туди людей із завченими текстами – кажіть подумки «дякую» тим дядькам, які зараз сидять у бліндажах, і для яких виповзти з нього, щоб взяти пляшку води, яку їм скинули, – геройський вчинок.
Коли будете відпочивати на морі й плавати в басейні – згадайте Миколу (Аквамена), який у крижаній воді, у повній амуніції, плив до берега майже 100 метрів наввипередки з щербатою й перший дістався фінішу. І його побратимів, які назавжди залишилися в царстві Нептуна.
Коли будете ганяти на катерах і скутерах – згадуйте Федора Трохимовича і Володимира Йосиповича, які на човнах, серед уламків, вибухів і куль, наче поміж крапель дощу, забирали десант.
Коли будете пити каву в модній кав’ярні – згадуйте Сергія (Асистент), який вийшов із хати на вихід зі своїми друзями, а згодом сидів один на порозі тієї ж хати, і сльози капали в чашку з кавою.
Коли будете легенько зачиняти дверцята своєї іномарки – згадуйте десант у Max Pro чи Mastif, за яким з гуркотом зачиняються двері.
Коли будете перейматися своїм статком – згадуйте Бараненка Максима (Пітбуль), бізнесмена, який навіки залишився на березі Дніпра.
Коли будете просто ходити містом – згадуйте Павла (Цар), який наступив на міну, коли виходив на позицію, і всіх тих, хто ходить на милицях і протезах.
***
Коли будете на повні груди вдихати повітря Карпат і милуватися їхніми краєвидами – згадуйте молодого хлопчину Явтушенка Євгена (Джоні), який залишив Європу і приїхав у перші дні повномасштабної війни в Україну, і якому уламками порвало легені, і Артема (Ворон), який втратив зір на одне око, підірвавшись на Mастифі.
Коли ніжитеся на пляжах під палючим сонцем – згадуйте Валерія Тисячного, який згорів у мотолигі від вибуху фугаса, і морпіхів, які залишилися в казармі м. Миколаїв.
Коли будете дивитися на зоряне небо – згадуйте Олександра (Туз) і Віталія (Вишня), які дивляться на зорі так само, лежачи разом з побратимами в полях Донеччини.
Коли будете жалітися, що крутить суглоби на погоду – згадуйте Волошина Михайла, який у 58 років зупиняв ворога на Донеччині. І згадуйте практично його онука – Німірського Володимира (2000).
Згадуйте Осовалюка Сергія (Француза) і Коваленка Сергія, Невдаха Павла, Бурбака Сергія і Гриджука Івана. Згадуйте всіх тих, хто повернувся, і тих, хто не повернеться ніколи. Згадуйте тих, про кого я вам розповідав, і тих, кого я не знаю, а знаєте ви. Багатьох я не назвав з тих чи інших причин, але я обов’язково вам про них розповім.
Згадуйте подумки кожного. Я знаю, що вони там це почують.
Даруйте надію. Вона – теж зброя
Просто хотів подякувати одній людині за турботу, а вийшло, як завжди. Дуже багато накипіло і наболіло за весь цей час.
І ще. У селі, де ми були на відновленні, проживає хвора жінка років 40, яка зупинилася в розвитку й поводить себе, як десятирічна дитина. Вона ніколи не бачила мене у військовій формі – ми там ходили в цивільному одязі. Часто зустрічав її на виїзді з села, і завжди вона віталася й махала мені рукою, наче старому знайомому.
Напередодні виїзду вона заговорила. Розказую – і мурашки по тілу:
- Пгивіііт! (вона не вимовляла букву «р»). Пгівіііт. Тебе там не вб’ють?
Мене аж пересмикнуло. Я повторюся: вона мене жодного разу не бачила у формі.
- Не знаю, – кажу, – як Бог дасть.
- Не вб’ють, – вона помахала рукою. – Я не хочу, щоб тебе вбили.
Мороз по шкірі.
Даруйте нам надію і світлі емоції. Ми цим тут живемо. І коли ви маєте змогу допомагати – це вже знак, що Бог дав вам сили й можливості.
І краще бути тим, хто допомагає, ніж тим, хто змушений по допомогу звертатися. Не чекайте цього. Подивіться людині в очі зараз, а не потім з жалем на фото.
Маю честь!
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
