Захарівчанин Ігор Грабовий про адреналін і червону ниточку

Я міг би зараз сидіти з вами в альтанці за чашкою чаю та розповідати історії, згадуючи події і людей, а на фоні розмови шумить літній дощ, пахнуть троянди і співають цвіркуни. Краса! Нажаль... Знаєте, я розумію в чому сенс цього психологічного прийому і слів психолога: "Розповідайте все, що було з вами і воно перестане бути вашим". Я вам розповідаю і коли перечитую те, що написав, то розповідь починає жити своїм життям. Треба дати їй ім'я. "АДРЕНАЛІН І ЧЕРВОНА НИТОЧКА"

Чим не назва? Посміхнувся. Вийшло, як назва якоїсь дитячої казочки. Ну менше з тим. Влаштовуйтесь зручніше і слухайте. Отже.

Евакуація пораненихАвтор: Надав Ігор Грабовий

Екстремальна поїздка у Вугледар

- Постараюсь сьогодні, але у нас немає машини, яка може там проїхати, а на бусі ми там до зелених віників будемо сидіти. Зараз щось придумаю.

Я, поговоривши з Артемом (Вороном), вимкнув телефон. Потрібно було потрапити у Вугледар на КСП – забрати зброю і речі поранених військовослужбовців, яких вже вивезли на евак, і людей, які психологічно зламалися.

- Коба, бажаю міцного нефільтрованого. Не будете сьогодні їхати на Вуголь? Та ти що! Серйозно! Оце джекпот! Мене візьмуть з собою? Прийняв. Дякую, брате! – я напросився до медиків, які сьогодні вночі їхали в місто.

А тепер, як на мене, про важливе. Це моя філософія і моя точка зору.

Кожен наш крок – дуже важливий і не тільки для нас. Одна людина народжена для того, щоб передати сіль сусідові за столом на гулянці, а інша – врятувати людство, винайшовши вакцину від вірусу. У кожного з нас є цілі, завдання, місії – як хочете це називайте. Після народження, Доля тримає нас за руку ї вказує шлях, по якому ми маємо пройти. А ми, похитуючись на кволеньких ніжках, стоїмо на початку цього життєвого шляху і вже знаємо, який у нього кінець. "Смерть прийде за кожним" написано на футболці Саньки, братухи пуерторіканського.

Ось він, весь цей шлях, перед нами – вимощений цими цілями, завданнями і місіями як бруківкою, але тільки-но ми робимо перший крок, як відразу все змінюється.

Другий – безліч розгалужень і перехресть.

Третій – безліч варіантів при виборі напрямку.

Четвертий – безліч людей, які зустрічаються нам на шляху і безліч чинників з факторами, які так чи інакше впливають на наш вибір.

П’ятий – і ми йдемо одним шляхом з одними людьми, потім з іншими. Навчаємося чомусь у них, або вони вчаться у нас. Хтось хоче змінити наш напрямок, як йому зручно і йти, ховаючись у нас за спиною, а хтось навпаки – допомагає і підставляє плече. Голова йде обертом. Якби я знав (знала), то я би... От якби хтось підказав, то я би... От, якщо я б зробив (зробила) так, то тоді б…

І от ми, після всіх цих викрутасів, кривлянь і потуг, знову на кволеньких ніжках, і Доля нас передає в руки щербатій, таких як і на початку шляху – голих і з пустими руками, і лише наші вчинки та моральні принципи підтримують нас попід руки ,і совість заглядає в очі. Хтось швидко добігає до фінішу, виконавши свої місії, хтось сходить з дистанції на середині шляху, а хтось доходить до кінця. Одним словом – життя. Якщо була б така можливість – побачити свій життєвий шлях з усіма варіантами, розгалуженнями і перехрестями, на яких ми зустрічаємо свою Долю, то це була б кровоносна система планети, на якій ми живемо і вмираємо. Щось я відволікся. Моє завдання на сьогодні було поїхати із медиками і сказати водієві слова, які вплинули на хід подій. Не більше не менше...

Допомога побратимуАвтор: Надав Ігор Грабовий

Хто був в Донецькій області той знає, які бувають тут темні ночі. М.В.Гоголь писав про такі ночі, в оповіданні "Ніч перед Різдвом", коли відьма Солоха вкрала зорі, а чорт вкрав з неба місяць, сховавши його в кишеню. Так от. Цієї ночі відьма вкрала зорі, чорт вкрав місяць, а потім вкрали і чорта з відьмою. Не було видно взагалі нічого. Від слова – зовсім! Чому я не одягнув на шолом прилад нічного бачення – не знаю. Ми з Миколайовичем (Професором) приїхали на евакуаційний пункт, де я пересів в машину медиків. В машині нас було троє: водій Яша, я і санітар Олексій, який сів в вантажний відсік, де перевозили поранених. (Водій Яша, я і санітар Олексій – наче втікали з психлікарні) Зачинивши за ним двері, я сів в кабіну.

- Гайда, брате, алюр три хрести, – я хлопнув водія по плечу – з Богом!

Водій, молодий хлопчина, якого я бачив вперше, опустив на очі прилад нічного бачення і ми погнали назустріч «пригодам». Їхати на повній швидкості, щоб не загрузнути в багнюці, по коліям, які наробили танки в розкисшому від дощу чорноземі і при цьому не бачити дороги - те ще задоволення скажу я вам.

«Єпть,тва-а-ю-ать, я ху-у-удю, ку-у-уди, ви-и-и-пус-т-і-і-іть, су...» - це Льоша «літав по будці» і радів, як мала дитина, від того, що він їде у Вугледар. Я тримався обома руками за ручку, впершись колінами в торпедо і клацаючи зубами на ямах, теж тихенько радів, що мене взяли з собою. Темно було, як в кімнаті страху, яку я в дитинстві проїхав із закритими очима і всі дивувалися, як такий маленький хлопчик не злякався, а дорослі верещали і розмахували руками. Тільки відблиски від пострілів арти і зарево від вибухів давали розуміння того, де ми наразі знаходимось.

Спалах – і ми проїжджаємо кладовище.

Спалах – і я бачу вирви від вибухів на місці могил і розкидані пам’ятники.

Там, де війна, там немає спокою ні живим, ні мертвим. Вискочили на асфальтовану дорогу, а вона вся в вирвах, склі, шифері і уламках каміння від будівель та парканів.

Що залишають після себе "асвабадітєлі"Автор: Надав Ігор Грабовий

В місті, у якого вкрали душу

Ми заїжджали в місто Вугледар – практично знищене ворожою артою і звільнене «асвабадітєлями» від життя. У міста вкрали його душу – дитячий сміх. Знаєте, від чого завжди в таких містах, містечках і селищах, в яких забирали душу «асвабадітєлі», у мене боліло сердце і стискалися мимоволі кулаки?

На одній із вуличок на ДонеччиніАвтор: Надав Ігор Грабовий

Від знищених вибухом дитячих майданчиків, розкиданих іграшок і дитячого одягу, які орки викинули з хати, коли шукали, чим поживитися.

Від того, що я бачив дівчаток – підлітків, яким матері стригли волосся і не дозволяли дивитися в очі військовим. Від домашніх тварин, яких господарі не забрали з собою і вони вдивлялися в кожного з надією їх знайти.

Від сліз старого діда, який залишився в розбитому селі зі своєю дружиною, яку зміг з останніх сил спустити в погріб, бо вона була неходяча, і там разом сиділи обійнявшись і здригаючись від вибухів. Він нізащо не хотів виїжджати із того села, бо чекав на сина, який мав їх забрати. Ми привезли їм їсти і воду, а він хапав нас за руки, плакав і заглядаючи нам в очі, просив, щоб ми знайшли його сина. Потупивши очі ми стояли мовчки і не могли йому сказати, що його сина вже немає в живих. Про це нам розповіли люди, яких ми розпитали за цю сім'ю. Ми надали інформацію про них в військову адміністрацію і червоний хрест.

Від того, що над головою жінки похилого віку, яка несла відра з водою, пролетіла зі свистом міна і вибухнула неподалік, а вона навіть не зреагувала. І коли я підбіг до неї попередити, бо подумав, що вона не чує, жінка подивилася на мене червоними від сліз очима і сказала: «Я її бачила і чула, синок, а свою я не побачу і не почую».

Я не хочу, щоб наші діти ходили з обрізаним волоссям, а батьки чекали на нас в підвалах і знали, що свою міну вони не почують. Темно і моторошно було в тому пустому місті. Всюди гупало, літало, свистіло і стогнала земля.

Ми забрали зброю і речі, знайшли в підвалі двох військовослужбовців, які сиділи в куточку на поламаному дивані, накрившись з головою якимось старим простирадлом і здригалися від вибухів. Негайної медичної допомоги вони не потребували. Хіба що психолога, але то потім. З нами вони не захотіли їхати, мотивуючи це тим, що в нас не броньована техніка. Хоча…Ну то таке. Не буду ж я їх тягнути силою. Все. Всім хеві метал. Ми погнали. Ми кралися тихенько по місту, об'їжджаючи видимі лише водію перепони.

- Дай Бог, дай Бог, чшптр, – водій щось шепотів собі під ніс.

- Що ти кажеш? – я повернув до нього голову.

- Практично виїхали, – кажу.

– Проїжджаємо промзону. Он кладовище, за ним наліво через поле і ми вискочили, – він, мабуть, показав рукою в тому напрямку, забувши, що я нічого не бачу. «Не кажи гоп...» Ми тут дуже забобонні, дуже. Ніхто з нас вже не буде таким ПІСЛЯ, як був ДО. Але про це будемо думати потім... Скло, в дверях біля мене, було опущене і в салоні стало чутно, як до всіх звуків війни додався ще один – звук стрекотіння лопастей квадрокоптера. Щось впало на шматок металу, покотилося і десь за парканом пролунав вибух.

- Що це було? – зляканим голосом запитав водій. Мені треба було промовчати, але тоді не було б подальших подій, та і нас вже не було б, напевно.

- Все нормально, малий. СКИДАМИ ПО НАМ ПРАЦЮЮТЬ, – відповів я. Це ті самі слова, які допомогли нам залишитися живими.

- Та ну наааа! – прокричав водій і натиснув на педаль газу.

- Льоша, тримайся! – тільки і встиг я крикнути через плече в оглядове віконце будки.

Результати обстрілівАвтор: Надав Ігор Грабовий

Водій зигзагами, на шаленій швидкості вів машину поміж тільки йому видимими перепонами, втікаючи від невидимого дрона. Недовго тривала ця швидка їзда. Щось попало під колесо, машина підскочила, щось рвануло і плюхнуло. Ми вискочили на бездоріжжя і… застрягли в багнюці. Машина не їхала – прорізало колесо. Водій вискочив з машини, ми – за ним. Квадрокоптера чутно не було. Від резини на колесі залишилося тільки шмаття.

Пройшло приблизно дві хвилини і я почув вихід. Попереду, на відстані не більше ста метрів здійнявся вал вогню. Щоб я не сказав за скиди, ми не прорізали б колесо і зараз були б точно в епіцентрі цього вогняного вирію. І тут вступив в дію, його величність – АДРЕНАЛІН.

Водій бігав по колу біля машини і кричав, що ми всі помремо, а він молодий і помирати не хоче. Я насилу зупинив його, схопив за плечі, трусонув і дивлячись в очі сказав: «Малий, сьогодні ніхто не помре. Візьми себе в руки, заспокойся, давай замінимо колесо і будемо вибиратися звідси.» Попереду клекотіло полум’я, і ворожа арта підкидала снарядів в той вулкан. Боковим зором, на фоні відблисків від пострілів я помітив, що за деревами лісосмуги, біля якої ми стояли – їде техніка, на якій сидить десант. Все, що нам не зрозуміло, мозок додумає за вас – впевнився в цьому неодноразово.

- Під дерева, ходу, ходу – я показав це Льоші більше на мигах ніж прокричав, і ми разом з водієм рванули під захист дерев, розуміючи, що якщо у них є прилади нічного бачення, то нас все одно помітять, але хоч якийсь захист буде від куль. Закривши ліктем очі, я стрибнув в кущі, впав на землю і виставивши зброю, став чекати.

Мене щось бентежило. Не вибухи, не техніка, яка була вже практично поряд. Що, що, що? Є! Я не чув, як Льоша, який був в два рази більший за мене, заскочив з нами. Я б почув – 100% почув би! Я виповз з укриття…

В цей час десь в паралельному вимірі сиділа щербата, а поряд з нею Доля і нашіптувала кістлявій на вухо.

- Слухай, сестро, не можна зараз їх забирати, не повинні були вони разом йти по одній дорозі – різні у них шляхи і завдання у них різні. Та і просять мене щиро за них. Може потім, коли розійдуться по своїх стежках, – шепотіла Доля.

- За кого ти просиш? – одізвалась щербата, – дивися скільки вояк чекає на мене. Ну то добре. Зараз нашепочу навідникові, щоб змінив приціл і кинув снаряди по тій машині, що рухається під ооон тим ліском, а потім...

- От туди якраз і не треба, – перебила щербату Доля, – я зараз позначу когось із них, щоб ти бачила де вони сидять.

- Добре, все одно моїми будуть, – щербата хрипло розсміялася і її сміх, схожий на рокіт далекого грому, пронісся небом. Чорт, який вже задрімав під звуки вибухів, злякавшись, випустив з рук місяць і він з’явився на хвилинку на чорному небі...

В місячному сяйві я помітив Олексія.

Так і є – стоїть біля машини і дивиться в нікуди. Адреналін зашкалює! Наказав, щоб мозок вимкнув живлення і поставив організм на паузу. Вискочив – штовхнув його в спину, лише встигнув на вухо прошепотіти: «Бережи очі!» та заскочив слідом за ним. Зачаїлися…

Коло нас проїжджав наш Мастиф, який вивіз десант на позиції і ворожа арта намагалася його зловити. Хух. А мозок намалював мені... Ну і добре, що так. Мастифи проїхали, ми перечекали вибухи в тому ліскові, замінили колесо і дісталися вже без пригод на евакуаційний пункт. Коли я хотів випрати бронежилет від багнюки, то поряд з ангелочком, подарованим маленькою дівчинкою з м. Миколаєва, я помітив червону ниточку, яка причепилася десь в тому ліскові, коли я плазував поміж дерев. Може то Доля? Вона ж казала, що позначить. Тепер це пояс ангелочка. Отака історія...

Я хочу подякувати всім медикам, санітарам, медсестрам, водіям, медпрацівникам, військовим і цивільним за те, що вони рятують нам життя. Хочу щиро подякувати особисто людям, які забрали мене у щербатої: Ользі ( Весна), Сергію (Коба), Максиму ( Шкіпер), Василю( Турист),Владиславу (Манжет), Івану (Мужній), а також всім лікарям і медпрацівникам Березнегуватської лікарні і Онкологічного диспансеру м.Одеса, які прийняли військових і надавали нам допомогу.

Минула іще одна доба війни...

(Далі буде...)

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!