Не часто захарівчанину Ігорю Грабовому на передовій вдається писати про те, що він з побратимами пережив. Не до того… Але кожна нова його розповідь торкає душу, пробирає до сліз. Тож читайте.
Ігор Грабовий
Про позитив серед негативу
«Дивися, тільки позитивні думки у Всесвіт, ти чув»?! – так завжди наказує мені моя дружина, і так завжди всім на цій війні кажу і я. Це не просто так і ви зрозумієте далі, що я мав на увазі.
Вони приходять до мене уві сні – козаки, яких немає і з якими я познайомився на цій війні. Хтось щось каже пошепки і я не можу розібрати слів, хтось мовчки показує на щось і я не можу це роздивитися в темряві, а хтось хоче щось пояснити. Вони потребують пам'яті.
І пам'ять про них – не лише промова або розмова, це не лише схилені голови , і це не квіти і фото. Пам'ять про них – це щось більше, важливіше і особливіше.
Може, це світлі думки і щирі посмішки, а може, це колискова і дитячий сміх. Може, це теплі обійми і правдиві слова, а може, це опіка і добрі справи. Може, це стукіт серця і сльози радості, а може, це просто життя.
Вони ж пішли у вічність, щоб усе це було...
Історія Ярослава Довжука – це не просто розповідь про військового
Ярослав Анатолійович Довжук. Так звали військовослужбовця, який прийшов до нас у ДШР зі взводу матеріального забезпечення за особистим бажанням. Ми понесли втрати, людей не вистачало, і нас доукомплектовували силами батальйону.
«Хочу вмерти» – такі слова він повторював доволі часто. Завжди йому казав, щоб тільки світлі думки у Всесвіт, але не слухав мене Ярик Чиназес. Такий позивний дали йому козаки, бо постійно вставляв це слово в розмові. Був скритний і нікому не відкривав своїх думок, ні з ким не говорив про особисте. А потім Ярика наче підмінили. Почав поводитися незвично – посміхатися, і в очах з'явилися вогники. Cherchez la femme (шерше ля фам) – шукайте жінку! Французи мають рацію.
Вивів його на розмову. Так і є – познайомився із жінкою на сайті. Кожній людині потрібно знати, що вона для когось важлива. Ні вік, ні стать ролі тут не грають. Особливо гостро це відчувається, коли ти йдеш по лезу і розумієш, що...
Нехай краще скаже про це герой Булгакова, бо краще не скаже ніхто:
«Так, людина смертна, але це було б ще півбіди. Погано те, що вона іноді раптово смертна, ось у чому фокус! І взагалі не може сказати, що вона буде робити сьогодні увечері».
Це точно про нас.
Тому ми і потребуємо червоної ниточки і щоб з того боку її тримала людина, якій ми потрібні.
Він купив її маленькій доньці песика і радів від того, що дитина щаслива. Показував відео, де вони його тренували, і їхні фото. На жодному відео і фото вона не показувала свого обличчя – лише на аватарці в соцмережах.
Нічого не став йому казати, бо, як казав Конфуцій:
«Поки не набив шишок, картуз буде в розмір».
Через деякий час Чиназес не хотів слухати про жінок узагалі. Він мав їхати у відпустку, і вони домовлялися, що він заїде до неї познайомитися. Але...
Він був їй потрібен на відстані і щоб «купував песиків», а не був поряд.
Усе одно я хочу подякувати тій дівчині за те, що відволікала Ярика від сірих буднів.
Він не боявся Щербатої, але він завжди говорив і думав про неї. І вона прийшла. Прийшла не сама, а з купою ворожих градів і зібрала рясний врожай із військовослужбовців N-ї бригади, які заїхали в село і "дякуючи" своїм командирам, вишикувалися, як на стройовий огляд…
Останній день Чиназеса
В той день ми виїхали по справах, а Ярик Чиназес і Дєнька Латвієць залишилися нас чекати.
Зараз хочу трохи відволіктися. Відношусь до Дєньки з батьківською любов’ю, але не подобається мені цей позивний, який йому дали після навчання снайперської справи в Латвії.
«А якщо, – кажу, – ти б навчався в Гваделупі чи в Гондурасі? Тоді твій позивний точно не був би Вінченцо Рокарді Скварче Лупе дон Корлеоне. Дзен – твій позивний. Як постріл UAR-10. Дзе-н-н-н-н і все навкруги завмерло».
Це я передаю привіт Дєньці Латвійцю. Справжній і мужній козарлюга!!!
В той день Доля зі Щербатою домовилися, кому жити, а кому загинути.....
Незадовго до того Дєньку запросив на чай знайомий розвідник, який проживав далі по вулиці. Дєнька «тягнув» із собою Ярика, але той не захотів. Йому подобалося бути наодинці...
Знайшла його там біля хати Щербата і забрала із собою. Заснув козак міцним сном.
Нехай упокоїть Господь твою душу, а тіло – земля, яку ти захищав. Указом Президента України, Довжук Ярослав Анатолійович нагороджений орденом "За Мужність" lll cтупеню (посмертно).
Без поезії на війні ніяк
Цей вірш написала поетеса з Рівненщини Олена Філончук. Сильні слова.
Матусю, не плач!… Я вже їду додому…
Сьогодні моя закінчилась війна…
Від снайперів куль і від вибухів грому,
Я їду туди, де твоя сивина.
Де борщ у печі, молоко з пиріжками,
Де батькова сильна й згрубіла рука.
Я їду додому… Стрічай мене, нене!
Тримайся, рідненька, бо зустріч… тяжка.
Пробач мені, мамо! Пробач мені, тату,
Що сам собі вибрав я долю таку,
Що пахне свічками і ладаном хата,
Й гойдається смуток у кожнім кутку.
Пробачте, що в зоряну вись небокраю
Весільні мої простяглись рушники.
Що, не скуштувавши й шматка короваю,
Розбилось кохання моє на шматки!
Пробачте за цю безкінечну розлуку,
За сотні моїх ще не сказаних слів.
Що не дочекались ви діток-онуків,
Що кулю ворожу так рано зустрів.
Матусю рідненька, я ж так хотів жити!
О, скільки я мрій там собі нагадав!
Хоч смерть і літала над нами щомиті,
Що буду наступний – думки відганяв.
Матусю, не плач, не болить вже нічого.
Своїх побратимів у небі знайду.
Живим коридором стрічає дорога…
Дорога… якою… уже не пройду…
Минула іще одна доба війни…
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
