Продовжуємо друкувати розповіді-свідчення безпосереднього учасника бойових дій, захарівчанина Ігоря Грабового.
Дякую, що читаєте мої розповіді, і за теплі слова ваші, дякую! Тим самим ми пам'ятаємо про тих, кого немає, і шануємо тих, хто тримає морок, щоб він не розповсюдився по всій країні. Цей зворотній зв'язок нам дуже потрібен. Дякую пані Вікторії Майнич за те, що вона переймається проблемами військових, мешканців нашої громади, розповідаючи про них, живих і мертвих, на сторінках газети і сайту.
Я хочу вам розповісти про солдат-строковиків, які проходили службу в морській піхоті в нашому підрозділі і виконували з мужністю свій обов'язок по захисту Батьківщини, незважаючи ні на що.
Бойові будні захисників
Ті, хто стоїть на захисті нашої країни
Олександр (братуха пуерторіканський)
Олександр (братуха пуерторіканський), як я його лагідно по-батьківськи називав. Гарний козак. Поблизу населеного пункту Водяне Донецької області, разом з командиром групи Петром (Бізон) намагалися попередити екіпаж "Мастифа" про небезпеку наїзду на протитанкову міну. Не встигли... Він і командир втратили очі від уламків тієї міни. Мужні козаки.
Мішаня (перед прапором з кулеметом)
Михайло (Мішаня). Вся рідня була в окупації, а він – виборював їм свободу. Дужий і спритний морський піхотинець, хоча був не набагато більший за кулемет, з яким воював. Прикриваючи відхід групи в Шервудському лісі, не дав противнику жодного шансу і поводив себе, як герой бойовика.
Дмитро (прапор на рукаві)
Дмитро... Був важко поранений в тому ж бою, але, коли я намагався його відтягнути під укриття танка, він через силу, стиснувши зуби і незважаючи на біль, сам підвівся і продовжуючи відстрілюватися, відійшов в укриття. Сильний козак.
Іван (в капюшоні)
Іван. Воював в Запоріжжі, коли ДШР виходила на початку війни з Олешків, де була на навчаннях, і розділилася на групи. Жодного разу не спасував перед небезпекою, але одного разу малесенька кулька-уламочок із касети "Граду"... Але все по порядку.
Про один із запеклих боїв
Ми в складі роти, на "Мастифах" повними десанту, виїхали в район зосередження ворожих сил під умовною назвою "Макдональдс". Був ранковий час, коли сонце лише починало свій обіг на небосхилі і природа прокидалася під шум двигунів нашої техніки. Всі сиділи мовчки і думали про своє. Хто їхав хоч раз у складі десанту на будь-якій техніці, зрозуміє, про що я кажу. Хтось тримав руку біля шиї, на якій був оберіг і шепотів беззвучно слова молитви. Хтось посміхався одними очима, згадуючи дітей. Хтось робив вигляд, що дрімає, хоча було зовсім не до сну. На моніторах від зовнішніх відеокамер, якими був оснащений наш автомобіль і які вночі працювали в чорно-білому режимі, миготіли картинки, які мозок вихоплював із загального потоку інформації і, порівнюючи з побаченим раніше, видавав готовий образ.
На виїзді
Те, що ми бачили, було схоже на картини Ієроніма Босха. Спалений фосфором ліс, скелети знищеної техніки, тіла загиблих і непохованих військових, і поміж ними, перебігаючи від укриття до укриття, військові з широко відкритими від страху очима, які не могли зрозуміти, хто це – свої чи противник. Наш мозок завжди порівнює все почуте і побачене з почутим і побаченим раніше і дає нам розуміння речей.
Після розповіді про "десантника Стьопочкіна" мені написав військовий з Харківського напрямку. Ось його слова: «До того, як я прочитав твою розповідь, жодного разу не чув назву музичної композиції «Болеро» Моріса Равеля. Мені стало цікаво, і я знайшов її в інтернеті. Знаєш, яке моє було здивування, коли я зрозумів, що чув її неодноразово у себе в голові під час бою.»
І це не дивно. Кров шумить в голові, мозок ловить ритм і видає найбільш підходящу мелодію. Але не про це зараз. На нас чекали... Була ворожа авіація, арта і танки. Техніка не могла маневрувати, бо вся територія обабіч дороги, по якій ми рухалися, була замінована. Ворог чекав, коли ми виїдемо на пристріляний ним рубіж, щоб підбити головну і останню машини, і працювати як на полігоні. Командуванням було прийнято рішення відкотитися в Шервудський ліс під захист дерев. "Раз, два, три, чотири – вийшли з лісу звірі. П'ять, шість – падав лист..." Дитяча лічилка. І "звірі" були в лісі, і листя падало з неба разом із мінами і артилерійськими снарядами. Кістлява кружляла поміж нами, вдивляючись кожному в очі і звіряючись із списком, який їй надала Доля. Якщо знаходила "того самого", відмічала його, цілуючи в чоло своїми холодними губами. І відразу мороз по шкірі. І відразу відчуття неминучої біди. Говорю про свої відчуття, бо був "цілований".
Але бувало, що складалися форс-мажорні обставини у зв'язку із навантаженням щербатої, чи може хтось щиро просив за козака, або були у неї симпатії, бо вона теж жінка, не знаю. Бувало таке, що відмічені її поцілунком, відбувалися легким переляком. Ми встигли до авіації, ми встигли до танків, ми встигли... Все це було, коли ми вже були під деревами в лісі. Ми швиденько повиплигували з машин і заскочили в ямки, яких було вдосталь накопано в лісі. В деяких нічого не було, а в деяких ледь присипані землею тіла наших воїнів і тіла противника. Стріляли танки і арта. Коли вони зрозуміли, що не можуть пробитися крізь заслін дерев, які приймали весь шквал вогню на себе – скриплячи, ламаючись і сиплячи гіллям і сльозами зі смоли, але тримаючись, як заправський козарлюга, почали сипати градом з касетами, начиненими мільйонами уламків, які сіяли смерть довкола.
Чому те дитинча бігло по дорозі і куди воно бігло, я так і не запитав. Почався обстріл. "Виииихіііід!" – хтось голосно закричав на весь ліс, і відлуння ще довго повторювало це слово. Я схопив Івана, штовхнув його під дерево обабіч дороги, по якій він біг. Під цим деревом була вирита ямка і присипане чиєсь тіло. Із землі стирчала рука в військовій формі, але зараз було не до того. Я штовхнув Івана і накрив його собою. Тріщало навкруги, ламалося і падало додолу гілля. Мільйони уламків зі свистом рвали тіла дерев, залишаючи на них стікаючі смолою рани. А ще кричав Іван, що в нього пече біля шиї. Я подумав, що зламав йому ключицю. Але як наразі було це перевірити? Вщух обстріл. До нас підбіг мій земляк – Олег. Він допоміг підвестися Іванові і ми всі разом заскочили в "Мастіф", в якому уламки від обстрілу нам вже були не такі страшні. Розстібнувши йому комір, я побачив ранку під ключицею. Звідти я дістав маленьку кульку розміром з головку сірника. Із рани капнула одна краплина крові. Побачивши її, Іван втратив свідомість. Ми привели його до тями. Він глянув на ту краплину ще раз і знову втратив свідомість. Так. І сміх, і гріх. Цей козак, який бачив смерть, кров і каліцтва, який не боявся чужої крові, втратив свідомість від краплі своєї.
Морські піхотинці
Що я можу сказати? Чудний той мозок зі своїми вибриками. Я сказав, що куплю йому збільшувальне скло, домовлюся, щоб в таємній лабораторії понадточним свердлом зробили в кульці отвір. Потім тонюсіньким ланцюжком, не грубішим за волосину, із 0,0001 г золота прив'яжемо її до лупи, і він буде показувати цей уламок своїм дітям. Жарт, звісно. Головне, що козак залишився живим і неушкодженим. Вони всі залишилися живими.
Згадаємо хвилиною мовчання і молитвою тих, кого немає сьогодні з нами. Нехай упокоїться душа кожного, хто віддав своє життя за нас і за наш спокій. І нехай вони знають, що за них пам'ятають.... А далі була переправа... Минула ще одна доба війни...
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
