Продовжуємо публікацію свідчень нашого захисника, безпосереднього учасника описаних подій захарівчанина Ігоря Грабового.
Всі його розповіді про те, що довелося пережити особисто, про бойових побратимів, сумні, щемливі і тим не менш життєстверджуючі. Всі фото – реальні, їх нам прислав Ігор Миколайович.
Про віщі сни і віру в потойбічне
Може деякі з вас похитають головою, а деякі покрутять пальцем біля скроні, прочитавши цю розповідь. Але те, що вона не залишить вас байдужими - 100%. І на початку я хочу задати вам питання. Чи вірите ви у потойбічне? Чого питаю?.. До мене нещодавно приходив уві сні (не наснився, а саме так - приходив уві сні) хлопчина - сирота Іван, за якого я вам розповідав раніше. Прізвище його не можу назвати, бо ще проводяться заходи і т.д. Так от.
До мене уві сні прийшов Іван. Гарненько одягнутий і усміхнений. Сказав, що зігрівся він, бо прохолодно було біля Дніпровської води. Я знаю, що зігріло його тепло свічок і ваші теплі слова, якими ви згадали за нього. Мене вчили помічати дрібниці і я звернув увагу на те, що він намагався застібнути верхній гудзик на кітелі, якого там не було. Може це щось означає - не знаю. Хотів би зрозуміти. Відношусь до цього серйозно, бо в самого є спогад.
Побратими Ігоря Грабового
Вислухайте його, будь ласка. Пройшло більше сорока років, а було неначе вчора. У моєї матері була рідна сестра - Раїса. Навіть язик не повертається назвати її тіткою. Вона була мені як друга мати. Зв'язок з нею був дуже сильний, дуже. Я буду називати її мама Рая. Вона пішла із життя в молоді роки від невиліковної хвороби. Я пам'ятаю той день, коли вона погладила мене по голові і сказала, щоб я вийшов з палати лікарні, в якій вона лежала. Вона відчувала, що залишилися лічені хвилини і не хотіла щоб я бачив смерть. Не буду казати, що я відчував тоді. Згодом уві сні вона прийшла до мене. Боже, як я плакав тоді від радості, обіймаючи її і вдихаючи той рідний запах. Вона стояла на краю ями, і я розумів, що це кладовище.
«Йдемо, я познайомлю тебе з деякими людьми», – сказала вона. Я спустився за нею під землю і пішов поряд, тримаючи її за руку. Ми йшли коридором, з якого по різні боки були кімнати. В кожній з них були охайно одягнуті люди: чоловіки, жінки, діти. Різного віку і з різних часів – судячи по одягу. В одній з таких кімнат на стільці сидів військовий в парадному військовому одязі, тримаючи в руці шаблю, а жінка стояла біля нього, поклавши руку на плече (знаєте є такі фото старовинні). Вони мовчки дивилися на нас не поворухнувшись, але я знав, що вони живі.
«Знайомся, це твоя рідня», – сказала мені мама Рая. От зараз ніч, я наговорюю цей текст на телефон, а мороз по шкірі.
«Йдемо далі, я познайомлю тебе з іншими», – продовжила вона. Ми проходили кімнату за кімнатою в яких були люди, де по одному, де двоє, а де сім'ями. Ми підійшли до просторого приміщення, в якому стояли чоловік з жінкою і дітлахами різного віку. Жінка тримала на руках маленьку дівчинку в чепчику і з лялькою-мотанкою в руках, а біля них стояло біля семи дітей – від більшого до меншого. Я запам'ятав хлопчика приблизно моїх років, який стояв, схиливши на бік голову і посміхався одними очима. На ньому був гюйс і безкозирка.
«Це теж твоя рідня, і вони всі померли під час голодомору», – почув я у відповідь на своє німе запитання. Ми пішли далі, а я весь час обертався, щоб роздивитися того хлопчика. Потім десь далеко я почув мамин голос, яка кликала мене. Все гучніше і гучніше. Цей крик відлунням бив по вухах і заповнював весь простір цих кімнат і коридору.
«Все, синку, тобі пора повертатися, – сказала мама Рая , – тебе вже шукають».
«Ні, я не піду нікуди, я буду тут з тобою». Я пам'ятаю, як я плакав і чіплявся за її одяг.
«Послухай мене уважно, – сказала вона. Схилившись наді мною і тримаючи долонями моє обличчя, продовжила – Настане день, коли я прийду до тебе, а зараз йди до мами». Вона допомогла мені вилізти із тієї ями. Я пам'ятаю її заплакані очі і таке рідне обличчя.
Я відкрив очі, а наді мною стояла моя мати, тримаючи мене за руки і кричала моє ім'я. Метушився лікар з медсестрою, робили мені уколи і розтирали тіло. Я «горів», температура була за 40°. Як мати відчула це, не знаю. І вона не знає. Материнське серце, воно таке. Відчуває, коли з дитиною біда.
Пройшли роки. Вже підлітком я сидів в бабусиній хаті, ми про щось з нею розмовляли. Я роздивлявся фото мами Раї, яке висіло над ліжком, і пригадав той сон. Після того, як я розповів його бабусі, вона підійшла до шафи і витягла з-під речей фото, на якому стояла сім'я і хлопчик, на голові якого була одягнена безкозирка. Мороз по шкірі. Жодного разу до того я не бачив цього фото, це я знаю точно... Отака історія.
Наші захисники
Дитячі малюнки, обереги, іконки дають воїнам силу і віру
Всі ми забобонні, а особливо тут, коли по лезу і не знаєш, що тебе чекає через хвилину. Всі ці червоні ниточки, іконки, дитячі малюнки і листи, все це дає нам силу, це наш зв'язок з вами. Це те, за що ми чіпляємося, коли смерть хоче забрати наше життя. І ми віримо в те, що воно нам допомагає і оберігає нас.
Що це, як не оберігаюча нас сила, яка розрахувала відстань, час і швидкість, коли танковий снаряд пролетів між автомобілем і причепом з БК, коли ми з Женькою (Слюсарем) проїжджали по сірій зоні. Чи що підказало Артему (Ворону) вийти з автомобіля перед тим, як туди залетів уламок від міни, і військовий, який сів на його місце, загинув.
Один з надійних оберегів захисників
Чи що допомагало Трохимовичу з Володимиром, коли вони переправляючи десант на човні, маневрували під ворожим обстрілом, як поміж краплями дощу. Чи що допомогло нам з Василем (Мурчиком), коли над нами, на висоті в пів метра, пролетів снаряд і розкидав по деревах тіла двох наших побратимів. Василя тоді важко контузило вибуховою хвилею, а я відбувся легким переляком і сивим пасмом волосся.
А що допомогло Олегу (Прапору), коли фугас залетів в БРДМ, а в нього жодної подряпини. Скільки таких історій можуть розповісти бойові медики: Сергій (Коба) і Максим (Шкіпер), які врятували життя сотням наших воїнів. А тезки Ігор ( Француз ) і (Батюшка), а Денис ( Змій). Всіх і не перелічити.
В пам'яті не відкладаються ці жахи. Мозок "відкидає" ці моменти, бо ми вже б були пацієнтами психдиспансерів. І скільки таких історій у кожного з нас. Ми всі маємо обереги. У мене це янголятко, подароване маленькою дівчинкою на початку війни під Миколаєвом. Червона ниточка, яка причепилася до бронежилета, коли я з медиками ховався в лісосмузі від ворожої арти і лист від Анюти Подобняк.
***
У побратимів – намолена дружиною шпилька і щасливі чотки, вишиті обереги на бойовій сорочці, іконки і хрестики, шеврони і браслети, ляльки-мотанки і листи від малечі, кулі з уламками, витягнуті з тіла і молитви рідних людей. Різне, але для кожного з нас воно має силу. Силу, в якій любов рідних і дитячий сміх, молитва дружини і сльози матері, біль і жах війни.
Коли товариш мого земляка – Олега Дроздюка, сказав, що в нього немає оберега і він взагалі не вірить в забобони, той йому відповів: «Ти не віриш, поки в тебе не стрельнув танк, а ти сидиш в ямці по коліна». Я додам: або над тобою не висить дрон зі скидом, а ти як опосум, висолопивши язика і підвернувши ніжку, лежиш і прикидаєшся мертвим. Або навкруги вибухами вириває дерева з корінням, а ти тримаєш в руці оберіг і молишся, забувши при тому слова молитви і повторюєш лише "Отче наш, Амінь" Скільки таких прикладів ще можуть навести люди, які відчули цю силу...
Якби ви мене запитали, чи вірю я в потойбічне, я б вам нічого не відповів. Але я знаю точно, що воно моєї віри не потребує. Ще я знаю точно, що коли до мене уві сні прийде мама Рая, я поголюся, одягну чистий одяг і піду за Долею...
(Далі буде…)
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
