Пропонуємо вашій увазі, дорогі читачі, ще одну розповідь захарівчанина Ігоря Грабового – безпосереднього учасника бойових дій за визволення України від загарбників.
Ігор з побратимами в дорозі
Вибачте мені, будь ласка, що мимоволі стали моїми психологами і вислуховуєте мої розповіді. Я хочу лише, щоб ви знали хоча б за деяких із тих людей, які стали на захист України. Простих роботяг, вчителів, юристів і водіїв. Тих, хто, не роздумуючи, піднявся і закрив собою свій народ і свою землю. Хочу вам розповісти про мого товариша Сергія Романовича Суслика, який ще на початку війни вступив до небесного воїнства і просить за нас у Господа.
Це сталося на початку повномасштабного вторгнення
Початок березня 2022 року. Рашисти сунуть ордою до м.Миколаїв. Хаос і паніка. Люди масово покидають свої домівки. Група, так скажімо, військових, на двох автобусах відправляється з ППД 35-ї бригади морської піхоти в м.Миколаїв. На весь повний автобус, в якому я їхав теж, були всього п'ятеро людей, які вміли поводитися зі зброєю та мали хоч якесь розуміння, що таке тактична медицина. Одним із них і був герой моєї розповіді – прапорщик Сергій Романович Суслик, який народився в с.Дубова, Жмеринського району, Вінницької області. Колишній прикордонник, якого я знав іще зі служби в ДПСУ, потім пішов працювати кінологом на митницю, а потім... А потім – війна, яка змінила всі плани.
Отже, Сергій Суслик. Він дуже ображався, коли казали Суслік. Він просив так не казати, мотивуючи це тим, що суслік це на російській мові, а на українській – суслика немає, а є байбак, і отже такої тваринки в природі не існує. Сергій був позитивний добряк. Оці два слова його характеризують якнайкраще. Там, де він стояв, відразу збиралися люди і лунав сміх. По прибуттю в м.Миколаїв нас розмістили в казармах 36 бригади і почали створювати хоч щось схоже на військовий підрозділ. Ті хто розумів, показували тим хто не знав, як поводитися зі зброєю. Ті, які востаннє стріляли з автомата за царя Тимка, і то п'ять холостих патронів, ходили і дивилися зверхньо на цивільних, які не знали, що таке дуловий гальмо-компенсатор. Багато було різних людей.
Не знаю, хто сказав, тому беру авторство собі. Часто користуюся цим виразом: «Лише страх покаже, хто ти є насправді». Той справжній, коли на вагах твоє життя, і кістлява тримає тебе за шию і дивиться тобі в очі, і ти відчуваєш її подих на своєму обличчі, і кров холоне в жилах.
Сергій був веселий і позитивний. Мені здається, що щербата забрала його, бо з ним було весело і не думалося за погане, а вона не любить веселощі, її стихія сум і заплакані очі.
Так от. Попитали хто що вміє, хто на чому їздив і хто із чого стріляв. З'ясувалося, що Сергій вміє працювати на зенітній гарматі, бо проходив строкову службу в ракетних військах. Його призначили командиром зенітно- ракетного відділення, і він пішов навчати своїх підлеглих. Я, старшим десанту БТР- 80, поїхав на підсилення взводу, біля Мішково-Погорілово. З Сергієм ми зустрілися в той день, коли доля роздивлялася нас, і разом із кістлявою вибирала, хто залишиться жити, а кому вже пора. Після нападу на противника, штурму їхніх колон і будівель, де вони накопичували сили, ми протупцювали всю ніч на морозі, і на світанку отримали завдання затримати ворожу колону градів і БТРів, які рухалися в наш бік.
Близько 30 військовослужбовців зі стрілецькою зброєю і одним РПГ! Я ніколи не міг розповідати цю історію без комка в горлі. Повільно прочитайте ці слова. Приблизно тридцять чоловік лежали на схилі зрошувального каналу і чекали ворожу колону градів і БТРів, знаючи, що ніхто із них не залишиться живим. І лише один із нас покинув це місце і пішов десь в небуття. Ніхто його не зупинив і ніхто йому нічого не сказав. Люди почали прощатися по телефону зі своїми сім'ями. Я теж піддався впливу цього настрою і подзвонив дружині, попросивши вибачення за всі образи і поцілувати доньку. Ми лежали на землі, закинувши руки за голови, і просто мовчки дивилися в небо, де на хмаринці сиділа Доля звісивши ніжки і під дитячу лічилку «Еники - беники, їли вареники» вказувала кістлявій на когось із нас.
Після обстрілу
А мені весь час в голові крутилися слова, які Сергій сказав напередодні: «Ми можемо померти, і тоді я буду зверху дивитися на живих». Прості слова, а скільки в них болю. Потім на небі з'явилися ворожі літаки. Зенітка стрельнула декілька разів, і її знищила разом із розрахунком черга з ворожого літака. Колону градів вже зупиняла наша арта, а ми на двох БТРах, зверху на броні, відстрілюючись від противника, і втрачаючи товаришів, від пострілів ворожих снайперів, дивом вийшли із оточення. Зі мною був також наш земляк, житель с.Йосипівка Микола Балишев. Зупиняти орду виходили, в більшості своїй, прості цивільні дядьки, а виходили із оточення, на залитих кров'ю своїх побратимів БТРах, під обстрілами ворожих ПТУРів і танків - козаки із повними болю і жалю очима, які побували в пеклі. Ми потім стояли на СТО на виїзді з міста Миколаєва, обійнявшись, мовчали і ковтали гіркі сльози, бо чоловіки не плачуть. Ми всі думали, що Сергій загинув, але він вцілів і вибрався з оточення. А потім були ракети, які знищили казарму, в якій знаходився Сергій і багато інших військовослужбовців, в тому числі і п’ятеро моїх земляків. Я б і зараз впізнав звук тієї ракети, яка обірвала життя багатьох моїх побратимів. 18.03.2022 року головний сержант, командир зенітно-ракетного відділення, прапорщик Сергій Романович Суслик загинув під уламками казарми 36 бригади морської піхоти в місті Миколаїв. Залишився навічно охороняти місто корабелів, разом зі своїми побратимами - морськими піхотинцями. А ми пішли далі виконувати свій чоловічий обов'язок. Потім були Херсон, Донецьк, Луганськ, і втрати, втрати, втрати.
Сергій, я знаю, що ти зараз дивишся на нас зверху, як ти і казав. Замов, друже, за нас усіх слово перед Долею. Спить козак вічним сном...
(Далі буде...)
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
