Пропонуємо вам, наші шановні читачі, чергову розповідь захарівчанина Ігоря Грабового про суворі військові будні наших славних захисників.
Історія з магазину біля фронту, яку ви не забудете
Хочу, щоб ви максимально побачили те, за що я буду зараз розповідати, тому початок буде, як театральна постанова, щоб ви були глядачами, а не лише читачами.
Отже:
Місце події: сільський магазин в одному із сіл поблизу, як зараз полюбляють говорити, місця зіткнення.
Дійові особи: продавчиня – колоритна боді-позитивна жіночка років 55–60 з висвітленим волоссям, корені якого було підфарбовано в темний колір, з блакитними тінями над очима, яскраво нафарбованими червоною помадою губами і такого ж кольору нігтями. Її візаві – двоє чоловіків, військових, років під 50, призову кінця 2024 - початку 2025 років, судячи з того, що на одязі не було купи шевронів і патчів, а також ножів і різних прибамбеликів.
Сюжет перший
Ой кувала зозулечка, кувала зозулька,
нехай собі потанцюють Бобик і Фасулька...
Я зайшов у магазин саме в той момент, коли суперечка була в самому розпалі, і, судячи з того, що продавчиня вже тримала руки в боки – хтось із військових мав отримати прочуханки. Ми всі буваємо різні, залежно від ситуації. Я теж не виняток. Цього себе я називаю «галапет». Це збірний образ чоловіка (як каже моя дружина: «вітер у груди, і зачіска назад»), який побував у різних місцях і ситуаціях, і пережив не одну «пригоду». Це результат спілкування з різними людьми – з професором університету імені Т. Г. Шевченка і його друзями, який мені допоміг вижити в свій час, і з безхатченками в «трубі» біля метро «Привокзальна», яким я допоміг знайти шлях до своїх рідних. Все це вміння спілкування з різними людьми поєдналося в цьому «галапеті», і завдяки цій школі, я відчуваю себе в таких ситуаціях, як риба у воді.
«Discere diversis rebus et possit eligere id quod est maximus» – Навчайся різному і вмій обирати важливе. Так казали мені «вчителі», у яких я навчався.
- Ану ша! – я підняв догори руку, роблячи зосереджений вигляд, нібито до чогось прислуховуючись. Вони замовкли, як по команді. Військові втягнули голови в плечі й примружили очі. Тут періодично залітали КАБи, тому й така реакція.
- Хух, здалося, – я голосно видихнув і показав на підлогу, нічого при цьому не говорячи. Вони, як по команді, глянули вниз, а продавчиня аж перегнулася через прилавок. Я підняв палець угору, показуючи на стелю – вони подивилися вгору. Першою зреагувала продавчиня.
- Ты что прикол тянешь? – вона нахилила голову набік, і я прямо побачив в її очах і поставі роки досвіду поведінки в таких скандальних ситуаціях (може, коли потрапить вам на очі ця розповідь – знайте, що я по-доброму). Я зробив вигляд, що підняв щось із підлоги.
- Дайте вашу руку, мадам.
Вона протягнула – і я вклав їй у долоню «нічого», і міцно зжав у кулак.
- Что это? – вона зі здивуванням дивилася на мене.
- Это спокойствие, – я намагався не засміятися.
Вона дивилася на мене, як на іншопланетянина, у якого не спрацював на космічному кораблі під час приземлення гальмівний двигун, і він зі всього розмаху стукнувся головою об панель приладів – та так і залишився придуркуватим.
Сюжет другий
Сякий-такий парубчина, набакир шапчина,
в писку люлька, з носа булька, на бороді слина...
В інших селах парубоньки – сміття та полова,
в нашім селі парубоньки – милая розмова.
Братани сінгапурські дивилися на мене очима здивованих бичків – вологими і здоровими, і я прямо чув, як у головах у них скрегоче й пищить процесор Intel 286 на ОС DOS. Хто з 90-х – пам’ятає.
Я наблизився до них, показав одному на внутрішню кишеню своєї куртки і тихенько, щоб усі чули, сказав:
- ВСП Приморського району, Донецької області.
Було чутно, як щось клацнуло двічі – і у нього ввімкнувся речовий апарат. А далі цитую без виправлень, лише запікуючи ненормативну лексику:
- Я, пі*, сказав Серьогі тойво, пі*, пі*, пі*. Нехай воно, пі*, пі*, тойво, і не видно того погона, бо темне, пі*, пі*, але так люди тойво роблять, пі*, пі*. Нічого, пі*, пі*, тойво, йому не докажеш. Лише в водці каже тойво, щоб було видко і показати було як, пі*, пі*.
- А вона, – він показав пальцем на продавчиню, – каже, тойво, що не можна, пі*, пі*, нам продавати, і не хоче, тойво, з нами говорити по-нашому, тойво, пі*, пі*, піііі...
Другий широко розвів руками, знизав плечима і голосно заплямкав губами, всім своїм виглядом промовляючи: «Ну, шо є, то є».
Я був у своїй стихії. Я вже казав, що я – ніодимовий магніт для таких чудіків. Колись ми з дружиною поверталися з Одеси на електричці, і до мене підійшов трішки випивший чоловік.
- Я дико вибачаюсь, – він приклав руку до грудей, – можу я вас, як спеціаліста, дещо запитати?
Спеціаліста в якій сфері він у мені розгледів – аж самому цікаво стало.
- Питайте, – я приготувався слухати.
- От скажіть нам, будь ласка, - (він там був не один), як нач. участку (ага, виходить, вони мене сплутали з якимось нач. дільниці – так вже цікавіше!), - які краще брати рейкові затискачі і де – в Роздільній чи в Подільську?
Я, який розуміюся в рейкових затискачах, як свиня в помідорах, з пів години розмовляв із бригадою залізничників про те, які кращі і де краще їх брати. Вони мене проводжали, як ліпшого корєша. А тут – двоє п'яненьких вояків, яких я перший раз бачу і які мене не знають. Та – легкотня, як каже Анюта Подобняк.
- Слухайте, дядьки, мене зараз дуже уважно, – вони мовчки дивилися мені в очі, – все правильно ви кажете. Повинна продавчиня з вами розмовляти українською. Але зараз не про це мова. Вона вам не продала горілку, і ви знайшли причину. Давайте так: ідіть додому, скажете Сергію, що ми через пів години з вашим командиром будемо у вас. І якщо він буде невміняємий – і ви також – заберемо у нього погон і повеземо всіх вас веселою компанією на задувку.
Вони замахали головами, а один із них іще й приклав руки до грудей, плямкаючи губами, що означало: «Що маємо – те маємо, але більше – ні разу і не грама».
Адекватно ставлюся до випивших, але всього один раз – і ніколи лояльно.
Я вам зараз розшифрую, що мав на увазі той козак, коли розповідав про погон і свого побратима Сергія. Як я зрозумів, то він, Сергій, отримав чергове звання – старший солдат, і вони по традиції, як роблять офіцери, кидаючи в горілку зірочки, вирішили теж відмітити. Кинули погон у темне пиво, бо горілка вже закінчилася, поки їм ця думка в голову прийшла. Але його видно не було на фото, тому Сергій послав їх за горілкою. Продавчиня в магазині їм не продала – а далі ви знаєте.
Якщо ви дочитали до цих пір – вітаю, вже майже кінець. Ми перестали сприймати великі тексти. Я дивлюся по козакам, які поряд зі мною. Ось сидить Женька – дригає ніжками й гортає ТікТок. Я рахую про себе: один, два, три, чотири – перегорнув. Один, два, три – перегорнув. Один, два, три, чотири, п’ять, шість – ого, щось зацікавило – перегорнув. Він сидить і сам того не знаючи – тренує свою короткочасну пам’ять, а потім не зможе запам’ятати два завдання одночасно. Ми самі винні в цьому. Ми даємо дітям телефон у руки, щоб не заважали нам сидіти в телефоні, а потім дивуємося, чому вони не можуть розмовляти без "еее", "тойво" та ін.
Коли донька була в молодших класах, я наполягав на читанні нею книжок. Вона ображалася на мене, казала, що я поганий батько і що вона мене не любить. Я виходив на двір, палив цигарку і думав: «Нічого, нехай я буду зараз поганий батько, але ти, доню, не будеш потім схожа на Еленочку Щукину – персонаж роману «Двенадцать стульев», словниковий запас якої складав 30 слів». Потім не міг зупинити – читала все підряд. Сподобалося.
До чого я це все розповідаю? Буває, що дорога до пекла вимощена добрими намірами. Ці вояки «брали на горло продав чиню», примушували її дотримуватися закону. Ціль – блага, методи – не дуже. Я хочу віддати данину поваги людям іншомовним, і російськомовним у тому числі, які не менше люблять Україну і тисячі з них поклали своє життя за неї. Я мав за честь воювати пліч-о-пліч з такими людьми, яких, на жаль, вже немає, і маю за честь зараз бути в однострої з іншими. Вони намагаються розмовляти українською мовою – може, і не завжди у них це виходить (я теж стараюся, бо все життя розмовляв на суржику), і вони розуміють цінність мови.
Я вдячний таким людям, як пані Tamara Samylyak , яка організовує і бере участь у презентаціях книжок і виставах, проводить книжкові ярмарки та «поетичні джеми» для дітей, а також літературні вечори, де можна поспілкуватися з письменниками тощо. Вона залучає молодь і вчить наших дітей нашій мові. Ми розуміємо, що це – наш код і наша тотожність. Не буде мови – не буде нас як нації. Мова багато що значить – і це не обговорюється.
Це був одинокий випадок на моїй пам’яті, але це був іспанський сором. Я просто вибачився перед продавчинею за поведінку своїх побратимів – і поїхав далі по своїх справах.
Ще я хотів вам розповісти за російськомовних козаків, яких, на жаль, вже немає з нами і за яких болить душа.
Я обов’язково розповім вам за них. Обов’язково.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
