Після більш ніж семимісячної перерви ми продовжуємо друкувати розповіді захарівчанина Ігоря Грабового з передової. Кожне його слово про біль, втрати, героїзм і випробування пронизує зсередини, бо пережите все ним особисто. Мозок відмовляється приймати цю реальність, бо вона занадто жорстока, занадто нелюдська. Але це – правда, і від неї не втечеш. Найважче – усвідомлювати, що це не текст, а життя, яке змінюється щомиті.
Ігор Грабовий
Спогади, що обпалюють душу
Доброго вечора всім! Не хотів вже нічого писати і розповідати, бо крають сердце ті розповіді, хоч і намагаюся відійти від документалізму. Як прокоментував один читач: «Твої розповіді, то художній твір, а не спогади».
«А ти хотів, – кажу, – щоб я в яскравих кольорах намалював, як ти блюєш жовчю від того, що розірвало на шматки побратимів і тебе замотало нутрощами? Чи як тобі на шию капає кров із шматка сідниці, який висить на дереві, а ти зігнутий в три погибелі від нудоти, стріляєш по «сомалійськи», бо орки сунуть? Чи може, як товариш в больовому шоці прикладає відірвану кінцівку і кричить, що вона приживеться, а ти не можеш накласти турнікет, мокрими від крові руками і просто б'єш його з усієї сили, щоб він не заважав тобі це робити? Чи може як лежав в ямці разом з трупом, ледь прикиданим землею? Чи як молилися козаки, забувши слова молитви, під мінами і танковими снарядами? Чи як востаннє видихнув у тебе на руках твій товариш, якому ти тільки но сказав, що треба потерпіти, і що все буде добре, і гупав його в груди через бронежилет і кричав, що він не має права, що в нього сім'я. Чи може розповісти, як виходили групою молоді хлопці виконувати завдання, а поверталися одиниці, і ми не могли забрати загиблих, а тепер вони лише спогади і фото»?
***
Попіл від душі залишається після таких спогадів. Попіл, ниюче серце і чорні думки , як чорна випалена земля після орків. Бажаю завжди людям лише світлих думок і душевного спокою, бо яка ж це насправді розкіш – не боятися залишитися наодинці зі своїми думками. Вони іноді сняться мені, в ті короткі години, коли зморює сон, бо міцного сну вже не буде ніколи. Сняться практично всі, кого я знав на цій війні і кого вже, нажаль, немає з нами. З ким товаришував і з ким просто йшов поруч. За когось із них вже відболіло, а за когось пече ще й досі. Не хочу зараз ні в кого цікавитися за особисте. Не хочу ні з ким говорити про наболіле. Прізвище, позивний, звідки родом. Все. Більше не питаю нічого. Із тієї роти залишилися : я, Артем Ворон, Женя Сирник, Паша Маджар і Владислав Манжет. Покалічені і контужені, з втраченим зором і уламком під серцем, але живі. Хтось відійшов у вічність і стоїть позаду нас в небесному строю, хтось знайшов собі інше місце, а хтось «обманув» Долю, прикриваючись купленою хворобою рідних.
Віталій Білов – моряк, воїн, герой
Віталій Білов з донечкою
Його звали Віталій Білов. Він частіше за інших приходить до мене уві сні. Прийде, постоїть мовчки, на щось показує рукою собі за спину, а там темрява і морок. Може нагадує мені за мою обіцянку… Я говорив йому, що будуть пам'ятати всіх, хто залишиться на цій війні. Нехай не всі, а лише свої, і нехай іноді чужі на свята згадають, що герої не вмирають, пофотографуються і розійдуться далі займатися своїми справами, але будуть пам'ятати і згадувати. І жартома казав, що згадаю його і просив, щоб він згадав мене, якщо що. Не пам'ятаю, як розпочалася та розмова, але якось ми до того дійшли, коли ховалися подалі від будівель під час повітряних тривог. Тоді ми ще реагували на крик «Тривога»!
Це потім ми вже розслабили бульбони, коли сиділи в Желанному під вибухами градів із Михайлом Прокурором і Владиславом Базукою. Коли пробив Артем Ворон піддон на течіку і ми з ним, Євгеном Слюсарем і Дєнькою Латвійцем сиділи і дивилися, як на нашому шляху рвуться міни. Коли сиділи з Олегом Прапором, Сергієм Анчоусом і Богданом Мажором в ямі Шервудського лісу. Коли з Олександром Жигою дрімали в окопі, під "вибухову музику" танкових снарядів, чекаючи на евакуацію. Коли відправляв контуженого Василя Мурчика в бліндаж, де сиділи поранені з іншого підрозділу і чекали на евакуацію, а він через дві хвилини, похитуючись, плентався назад, тягнучи за собою зброю під вибухами мін, бо йому сказали, що там немає місця. І як воно знайшлося, коли я крикнув, що зараз закину туди гранату, і вже ніхто нікуди не поїде. Коли шукали з Дмитром Ходоком наш "Мастиф"? Скільки таких іще буде "коли"...
А зараз в пам'яті були ще свіжі спогади про казарму 37 батальйону в м.Миколаєві, і ми ховалися подалі від будівель, куди могло прилетіти. Лише Станіслав Бараба сказав: «Та йду я спати, бо що вони на візкові ту ракету везуть, що вона ніяк до нас не долетить?».
***
Віталій прийшов в роту, коли нас вивели на відновлення. Його призначили на посаду оператора в управлінні роти. Він був з тих людей, що відразу і не скажеш, чим ця людина займається. На перший погляд – вчитель музики, після розмови – професор Масачусетського університету. Такий смішний був, коли реагував серйозно на кожен жарт. Міг годинами цікаво розповідати за свою колишню роботу. Він був моряком, і позивний у нього, звісно ж був "Моряк". Дуже любив свою доньку і коли розповідав за неї, очі світилися ніжністю. Він хотів бути кращим в усьому. Серйозно і з завзяттям відносився до своїх обов'язків. Любив порядок і дисципліну. Гордився тим. що став морським піхотинцем. Дуже хотів отримати берет, і ... отримав, але пізніше. Тоді ми всі були інші… Я сумую за тим часом і за тими людьми.
До нас зараз прислали в/с, які були в СЗЧ і яких половили і відправили назад. Звісно, що більшість із них знов пішли в СЗЧ, а інші по лікарням, але не про це зараз. Ми практично втратили той дух, який був на початку... Моя хата скраю... От яка більшість зараз. Я пам'ятаю, як ми збиралися виконувати завдання разом з ГУР. Пам’ятаєте фільм «Дартаньян і три мушкетера»? Коли чоловік Констанції Бонас'є казав: «Галантерейщик і кардинал – це сила!». Ми і ГУР це – сила. Зрозуміло, що ми йшли в якості негарної подруги і наше завдання було просто відволікати увагу. Це була дорога в один кінець, але всі збиралися, пропонували якісь свої варіанти дій, складали в рюкзаки канати, щоб тягнути один-одного з води. Посміхнувся… Лише Олексій Мельник ходив, заглядаючи кожному в очі і просив, щоб його втопили тут на березі, бо він боїться води і нізащо в лодку не полізе. Доля реготала з нас (дурнів, як зараз би сказали) від душі, як мала дитина, дригаючи ніжками. Всю ніч йшли приготування, а на ранок Щербата пожаліла нас, а може Олексій у Долі випросив . Завдання відмінили. Вибачте. Відволікся. Думки стрибають одна через одну.
Того разу теж було завдання «на слабо». Треба було заїхати і штурмувати село. Водії 18 ОБМП на БРДМках погодилися нас туди завезти. Шкодую, що не запитав, як звали тих козаків, 18 ОБМП потім «стерли» практично весь. Виїхали хлопці, потрапили під танковий обстріл і чудом повернулися назад. Але повернулися, нажаль, не всі.
Віталія привезли вже мертвого, поклали на землю і він лежав, запрокинувши голову, дивлячись в небо незрячими очима. Бачили, як прощаються зі своїми загиблими сородичами слони? Стоять всім стадом над померлим, схиливши голови. Козаки підходили, обдивлялися, знімали головні убори і стояли, схиливши голови. Для когось це була перша смерть, для когось, вже звично. Але кожен стояв і думав, що його чекає далі? А далі була війна. Віталій Білов отримав берет морського піхотинця, як і мріяв, але на жаль, не зміг його одягнути за життя. Указом Президента України Білов Віталій Валерійович був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). Заснув козак міцним сном...
Я виконав свою обіцянку, друже. Хоч і пройшов час, але для тебе там це немає ніякого значення. Може розійдеться той морок у тебе за спиною і буде видно дорогу, по якій тобі треба пройти зі своїми побратимами.
Минула іще одна доба війни...
(Далі буде...)
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
