У цій пронизливій розповіді захарівчанин Ігор Грабовий ділиться особистими спогадами та роздумами про війну, втрати та загартовування характеру на фронті. Це розповідь про те, як у горнилі війни народжуються справжні воїни, і як швидко та безповоротно обривається життя героїв, залишаючи по собі лише спогади та біль.
Ціна зневаги та важливість колективу
Доброго дня! Хочу продовжити свою розповідь про те, що не можу відпустити, і що не дає спокійно заснути, коли залишаюся наодинці зі своїми думками. Коли приходило поповнення, я наголошував, що вони прийшли в бойовий підрозділ, і що тепер саме вони будуть писати його історію, і якою вона буде – залежить саме від них.
«Єдине прохання до вас, – казав я їм, – не зганьбіть пам’ять про тих людей, яких вже немає, і які зараз стоять у строю за нами, і пам’ять про яких для нас – то не просто слова, а життя людей, яких ми знали особисто».
Тому і не можу стримати емоцій, коли бачу, як новоприбулі дозволяють собі розслабитися за чарчиною, або зілля вживають – виказуючи цим зневагу до тих, хто зараз в пеклі . І так марно витрачають час, який їм надали ті, кого,нажаль, вже немає. Я багато часу прослужив практично в одному колективі і знаю, як важлива атмосфера взаєморозуміння і взаємоповаги серед людей, з якими ти проводиш майже весь свій час. А що вже казати про людей, які практично кожного дня ризикують своїм життям. Це постійний стрес, і до цього звикнути неможливо, щоб хто не казав. Люди різні, і спілкування між собою різних за інтелектом, світоглядом і життєвим досвідом людей сприяє засвоєнню морально-етичних норм і впливає на розвиток характеру, волі і моралі. Від оточення багато що залежить, якщо не все. Часто розповідаю цю історію, коли говорю про оточення.
Історія про Професора та важливість комунікації
З нами проходив службу колишній прораб – людина освічена і з великим життєвим досвідом. Позивний у нього був відповідний – Професор. Одного разу Професор з компанією козаків поїхав у справах до найближчого населеного пункту. Під’їжджаючи до залізничного переїзду, Професор сказав водієві: «Дивися, Сирник, уважно, бо мигає семафор»!
«Що? Ха-ха-ха. То ви не знаєте, як правильно сказати «світлофор»?! Семафор, ви серйозно? Та я такого слова навіть не чув, – реготав із нього Сирник. – Така поважна і освічена людина, а слова вигадуєте».
Сирника підтримали всі, хто був у машині. Як Професор не намагався їм пояснити, що є таке слово, – ніхто його не слухав, а лише кепкували з нього, що такий поважний дядько і не знає, як правильно сказати «світлофор». І що головне – вони дійсно не знали, що така назва, нехай і застаріла, але є. Один Прапор сказав мені, що знав, але йому подобалося, як дід нервує. Інтернету не було, і він їм нічого довести так і не зміг. Коли вони приїхали додому, він зайшов у хату весь червоний і знервований, і розповів мені цю історію. «Оце, – кажу, – те, що я вам і казав. Якщо попадете в компанію, де всі будуть казати на біле – чорне, то або спробуйте їх переконати, або розробляйте план втечі». Я з кожним говорив про особисте, тому й боліло мене за кожного, тому й відривав від себе по шматочку з кожним, хто не повернувся. Міністерство оборони України на третьому році війни зрозуміло важливу роль комунікації всередині колективу і почало випускати брошурки – кому і що казати. Комунікації важко навчити на онлайн-уроках або за брошурками. Ну, то таке.
В пам'ять про Тихого та Мирона
Я хочу розповісти вам про двох товаришів, командирів відділень, які захищали нашу землю і які зараз стоять у небесному строю морських піхотинців. Хочу віддати данину пам’яті цим людям, а також тисячам інших, які поклали своє життя за Україну, за наші сім’ї і за наше майбутнє.
Розпочну її виразом Марка Аврелія: «Всё, что с тобой происходит, с самого начала времён ждало, чтобы с тобой случиться».
Вони прийшли до нас у підрозділ – четверо молодших сержантів на посади командирів відділень. За двох розповідати не буду. Один із них був мазунчиком, і його невдовзі вивели з підрозділу і відправили виконувати якісь «важливіші» завдання, а другий до цих пір воює, але в іншому підрозділі. Герої моєї розповіді — двоє козаків з однаковими стальними чоловічими характерами: Перекритий Володимир (Тихий) і Мірошніков Микола (Мирон). У кожного бувало, що ми, навіть не знаючи людини, вже відчуваємо до неї якусь неприязнь або, навпаки, – спілкуємося з людиною, яку бачимо вперше, наче знаємо її все життя. Коли хочу сказати, що знаю людей давно, – кажу, що вони ще тягали хрустики зі столу у мене на весіллі. Я їх знав іще змалечку – таке в мене було відчуття, коли я познайомився із цими козаками.
Володимир
Володимир – спокійний був і з посмішкою дитини. Знаєте, як діти посміхаються – щиро, очима. Отак і Володя. Не скажеш на перший погляд, що козарлюга славетний з характером сильним. А коли поспілкуєшся з ним – якийсь спокій на душі відразу і впевненість, що все буде добре.
Микола
Микола – розсудливий, цілеспрямований і зібраний. Ну, такий, знаєте – господар. От дивишся на нього і розумієш, що можна йому довіряти – не підведе. Кожного вечора ми збиралися біля хати, де я проживав, і вони розповідали про підпорядкований особовий склад, про те, які у них є проблеми, і як їх ліпше вирішити. Вони дуже серйозно ставилися до служби, тим більше, що було у них розуміння, що бути командиром – це насамперед відповідальність.
«Що відрізняє керівника від виконавця»? – запитував я у них.
«Ну, це те, що ти відповідаєш за всіх і переймаєшся за всіх», – відповідали вони.
«Все це так, – казав я їм. – Але тут трішки інакше, ніж на підприємстві по виготовленню добрива, де твоє невірне рішення призведе до того, що вийде партія бракованих какульок і заступника поставлять на твоє місце, який в тих какульках не розуміється. Та й відповідальність можна розкидати на всіх. Тут авторитет лише ти, і відповідальність вся – лише на тобі, бо під час виконання бойового завдання обставини можуть змінюватися щосекунди, і потрібно буде приймати рішення миттєво. І від цього рішення буде залежати життя підпорядкованих вам людей». І завжди наводив якісь приклади…
Ми сиділи в ямі під вибухами мінометних снарядів, і лише було питанням часу, коли ми станемо «грузом 200». Командиром було прийнято рішення виходити і просуватися в район очікування, але знайшовся один сержант, який сказав, що потрібно голосувати. Довелося пояснювати, що ми тут не обираємо «міс світу», тому давай без голосування, братуха. От тому і потрібно знати свою справу, навчатися і переймати досвід, щоб уміти прийняти правильне рішення в будь-якій ситуації, беручи на себе відповідальність за прийняття цих рішень. «І розмовляйте з підпорядкованим особовим складом, дядьки, – казав я їм. – Ви повинні знати все про кожного, щоб знати, чого від кого очікувати. Слідкуйте за тим, як вони себе поводять у побуті, давайте їм ввідні, моделюйте ситуації, наближені до дійсності… Це все, звісно, приходить з досвідом, але підвищуйте свою комунікабельність».
Як казав Катон: «Пропав той день, що минув без користі». За що ми тільки з ними не розмовляли… За зброю і набої, за улюблені страви і хобі, за сім’ю і виховання дітей, за професії і навчання, за емоції і цілющу силу слова.
Емоції війни та народження воїнів
От якраз про емоції. Ми нещодавно повернулися з виконання завдання. В голові – купа думок, одна доганяє іншу, і щоб якось заспокоїти цей вир, почав чистити зброю. Багато хто зі мною погодиться, що це заспокоює. Я сидів на поваленому дереві, розібравши зброю і розклавши приладдя. У нас у підрозділі був хлопчина Іван (позивного не було), а прізвище я називати не буду. Хороший хлопчина, але залежність була у нього – не міг він ніяк побороти тягу до зілля наркотичного. Шкода його була, і сім’я за нього просила. Що ми тільки не робили: і на лікування відправляли, і до психологів водили, і колективом виховували. «Іване, – казав я йому. – Кому війна – горе, а тобі – шанс розпочати нове життя. Послухай нас – ми тобі добра бажаємо». Не послухав. Пішов у СЗЧ і пропав із ним зв’язок.
Так от. Сиджу я, значить, чищу зброю, і боковим зором бачу, що крутиться біля мене Іван – щось хоче сказати, але не наважується. Сів біля мене на деревину, сидить мовчки і на мене косо поглядає. Сидимо так вже хвилин п’ять. Мовчимо. Я зброю чищу, а Іван промову готує. Не витримав і каже. Заїкався він трішки, а тут від хвилювання іще більше почав запинатися:
«Н-н-никола-а-а-аевич, – насилу стартонув він. – Вы мен-н-ня извин-н-ните, но я т-так и н-не стрельн-нул ни р-разу. Н-н-не смог на к-курок н-нажать. Н-н-ифига это н-не как в к-кино. Стра-а-шно б-б-было»…
Запам’ятав я цей момент. Тримав Іван цей тягар у собі. Душили і мучили ці думки його. Провину собі придумав, що начебто підвів він нас. «Так, – кажу, – вірно говориш, малий. Ніфіга це не як у кіно. А те, що вистрілити не зміг – не страшно. Головне, що живий залишився і не лежав, дригаючи ніжками, чекаючи, щоб тебе хтось виніс на собі, життям своїм ризикуючи. Так що викинь ці думки з голови і рухайся далі. Ми всі боїмося – і це нормально». Посміхнувся він, полегшало йому, бачу. І пішов Іван закладку шукати (жарт).
А Санька, хлопчину віку моєї доньки, як ховав собі за спину, коли заходили на позицію, і наказував, щоб він спину мені прикривав. А коли виходили звідти, задихаючись від адреналіну, тягнучи на собі пораненого товариша і розтираючи по обличчю криваві шмарклі, то вже козарлюга справжній виходив з того пекла. І коли я його намагався собі за спину заховати, то й з місця зрушити не зміг. «А тепер, – каже, — ви мені спину прикривайте, а я попереду йти буду». А в мене серце защеміло і ком у горлі. Не зламався козак. Пережувало його це пекло і виплюнуло, але вже іншого – воїна справжнього з поглядом чоловіка суворого. А як підійшов до двох козаків, вчорашніх строковиків із іншого батальйону, які нам фланг прикривали. Дивлюся на них, сидять вони коло кулемета – двоє дітей, і сказати не знаю що їм, які слова знайти.
«Як ви тут опинились? Хто, – кажу, – вас сюди відправив»?
«Ми самі пішли, – відповіли вони, – Ви не хвилюйтеся за нас, ми витримаємо і не підведемо. Не пройде ніхто повз нас».
І витримали,і не підвели, і не пройшли. Мене евакуювали звідти, так і не встиг їм подякувати. Щиро дякую вам, козаки! От такі моменти запам’ятовуються – де життя людей стальними робило, де характер виковувало на ковадлі життя, адреналіном і емоціями по ньому гупаючи, аж виляски йшли і іскри з очей. Де козаки знаходили відповідь на питання «Хто я»? І все це – по лезу ножа, на волосині, і з подихом холодним Щербатої на потилиці. Від таких моментів мурашки по шкірі і розуміння, що все змінюється швидко і безповоротно. Ніхто вже колишнім не буде. Ніхто і ніколи.
Пам'ять, що залишається
Зустрічав їх, як дітей своїх. Розповідали про все, роботу над помилками проводили. Справжні козаки були. Були… Як часто я говорю і повторюю це слово. Ось є – і ось не стало. Мить – просто мить. Кожного в обличчя пам’ятаю.хто не повернувся . От кажу прізвище – і як живі стоять. Знайшла Миколу з Володимиром Щербата. Не дала їм другого шансу, бо сподобалися мабуть дуже їй козаки. Двоє сержантів, двоє морських піхотинців, двоє героїв мужніх. Їм іще жити і жити... Мить – і не стало. Земля дає все і забирає все. І залишаються лише спогади, біль і фото… Нехай упокоїть Господь душі захисників, а тіла – земля, яку вони захищали. Амінь.
Минула іще одна доба війни…
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
