Нещодавно давня прихильниця і передплатниця місцевого часопису «Хлібороб Любашівщини» Лідія Іванівна Дубинянська зустріла свій поважний 85 ювілей. З цієї нагоди ми зустрілися і поспілкувалися з нею, згадали про те, що їй довелося пережити, як живеться сьогодні.
Лідія Дубинянська
Стурбована долею друкованих видань
Моя розмова з ювіляркою, Лідією Іванівною Дубинянською, розпочалась на болючу тему – про місцеву газету «Хлібороб Любашівщини».
«Мені важко уявити, як я буду у наступному році без видання, – ділиться переживаннями жінка. – На Любашівщині проживаю з 1959 року, з тих пір районка завжди була у нашому житті. Знаю, що її передплачують в основному пенсіонери, які ще довіряють друкованому слову. Та чомусь, не питаючи нікого, все у країні зробили, щоб через фінансову неспроможність вони почали масово припиняти свою діяльність. На всіх рівнях люди критикували недолугу реформу Укрпошти, оприлюднювали фантастичну зарплату її керівника, та їх ніхто не почув. Здається, що нас, старше покоління, вже списали. Я розумію, що кожне наступне покоління має свої істотні переваги, зокрема у новітніх технологіях, та різких рухів не варто робити. Тим більше, що країна перебуває у стані війни з росією. Передплачую ще газети «На пенсії» та кіровоградську «Для жінок». Та все ж хочеться й надалі знати, що відбувається на території нашої громади». Позитивною відповіддю втішити співрозмовницю я не змогла, бо нічим.
З колегами по міжрайбазі. Перша справа - Лідія Дубинянська
Про життя ювілярки
Іменинниця з багатодітної родини, яка проживала у сусідній області, в Ульянівці. У сім’ї було чотири дочки й один син. Лідія була старшою. Сестри усі живі, а от брата вже немає. Батько-фронтовик працював заступником директора Заготзерно. Вижити під час голоду у 1947 році сім’ї вдалось завдяки батьковій матері. У неї була кукурудза, то ж її тихенько мололи й так протягли до нового урожаю.
Чотири сестрички
«Сьогодні дивуюсь з того, яким забитим було моє покоління, – продовжує ділитись спогадами жінка. – Мало того, що бідували дуже, та ще й комуністична пропаганда робила свою справу. Я була у сьомому класі, коли помер сталін. А до цього включений гучномовець повідомляв про стан його здоров’я. Йдемо з дівчатами зі школи, слухаємо повідомлення, та от одна й каже, що коли він помре, то піде і втопиться! Як бачимо, риторика кремлівської влади не змінилась. У неї є виправдання війни в Україні, а ще вдалось посварити два колись дружні народи. Більшість родичів з обох сторін між собою або зовсім не підтримують зв’язків, вірячи у фейки першого каналу, або ж говорять лише про сімейні стосунки».
Лідія Іванівна розповіла, що її мати родом з Воронезької області. Вона й розповідала, що там у селі була половина українців, і половина росіян. То хто сказав, що то не наша територія?
Ювілярка надбала сорокарічний трудовий стаж. Розпочала працювати у шістнадцять років, щойно почула, що почали набирати жіночу бригаду на будівництво траси Київ-Одеса. Вантажили на самоскиди пісок, так покроково дійшли до Любашівки, де й зустріла дівчина свого судженого. Він закінчив Одеський інженерно будівельний інститут. У 1959 році одружились. Молодого спеціаліста направили інженером в Заплази, де велось будівництво цукрового заводу та селища. Відразу отримали й двокімнатну квартиру на першому поверсі. Тут прожили чотири роки. Згодом голова райвиконкому Юрій Федчун запропонував Миколі Дубинянському посаду районного архітектора, у районі на той час на стадії будівництва було багато об’єктів. У подружжя підростало троє дітей: дві донечки, Олена і Валентина, та син Ігор. Лідія Іванівна перейшла на роботу на міжрайбазу, заочно закінчила технікум, трудилась товарознавцем, завідуючою складом.
З коханим чоловіком
«Наша міжрайбаза обслуговувала ще й Савранський та частину Миколаївського районів. Усі товари продовольчої та промислової групи отримували за рознарядкою, – розповідає Лідія Іванівна. – Вони надходили залізницею, вантажними автомобілями, які замовляли у транспортній конторі. Якщо треба було розвантажити вагон, скажімо, з кондитеркою, то виходили усі працівники».
Жінка пригадує, що вантажників тоді важко було знайти, або ж вони були на іншому вагоні. Авралу намагались уникнути, бо за простій вагонів доводилось платити залізниці великі штрафи. Завантаженість теж була великою, двічі на тиждень виїздила за тим чи іншим товаром, доводилось його ще й вибивати. Отримували багато риби, навіть перевіряли, чи у кожному магазині вона є у наявності. Звичайно, стільки її продати не вдавалось, вона псувалась, списувалась і відправлялась у колгосп свиням. Ще пані Лідію дивувала мала кількість майонезу у баночках. Скажімо, на два райони отримували 24 ящики, у кожному по тридцять баночок. Чи можна було задовольнити попит населення такою кількістю? Завжди думала, чому його так мало, адже у нас достатньо всього для його виготовлення. Зате вагонами відправляли в основному до російської федерації. Про інші дефіцити вже й нічого говорити. Нині їх немає, але є соціальна несправедливість у нарахуванні пенсій. Зокрема, суддям, прокурорам, оприлюднені статки їх вражають. От би пожити їм на пенсію колишньої доярки, яка нічого у своєму житті хорошого не бачила, ще й пенсія мізерна і вік короткий.
Була у житті іменинниці й чорна смуга, 17 років тому, трохи не доживши до семидесятиріччя, через невиліковну хворобу, пішов з життя чоловік. Потім важко захворіла і відійшла у засвіти дочка Валентина, втратили й зятя. Переживши тяжку втрату, всі рідні згуртувались, адже потрібно було підтримати дітей, а потім вже й онуків. До речі, син Ігор закінчив Харківське військове училище, нині проживає теж у Любашівці.
Рідні прийшли привітати ювілярку
85-річний ювілей Лідія Іванівна відзначила у родинному колі, зібрались діти, онуки, правнуки. До речі, має п’ять онуків та шість правнуків. Зичили їй усіляких гараздів, здоров’я, благополуччя.
Лідія Іванівна поповнила список довгожителів у нашій громаді. Проживає сама, але під пильним наглядом дочки Олени, яка щоранку очікує від матері дзвінка. За своє життя двічі побувала у санаторії Моршина, тому ніяких дієт не дотримується. Каже, що всього їй вистачає, тільки миру дуже хочеться, щоб окупанти звільнили нашу землю й не гинули хлопці, а піднімали з руїн рідну Україну.
З роси і води вам, Лідіє Іванівно!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
