Людмила та Григорій познайомились на танцмайданчику в Любашівці, коли навчались у випускних класах різних шкіл. Ця доленосна зустріч поклала початок їхнім подальшим стосункам. Між старшокласниками відразу пробігла іскра, яка не згасає протягом п’ятдесяти спільно прожитих років.
Студентка Львівського технікуму
Людмила Вансаль після закінчення десятирічки подала документи до Львівського фінансово-кредитного технікуму, таку пораду їй дав керівник банку Віктор Григорович Кисельов разом з направленням. На той момент у технікумі проходив конкурс областей, Одещину абітурієнтка представляла одна. У школі навчалась добре, тому вступні екзамени здала на четвірки, а це означало, що вона все одно б стала студенткою. Через стільки років Людмила Євгеніївна із задоволенням пригадує два роки навчання у технікумі.
«Поселили нас у дуже добре облаштованому гуртожитку, в одній кімнаті було тринадцять дівчат з різних куточків країни, – розповідає співрозмовниця, – жили ми дуже дружно. Вивчали це справді європейське місто, я швидко освоїла місцевий діалект. У 1970 році, коли Одесу та область закрили на карантин через спалах холери, наш студзагін працював на Херсонському консервному заводі на переробці томатів. Я працювала у гарячому цеху на розливі томату. Через карантин наша практика розтяглась на чотири місяці, аж до жовтня. Підприємство розрахувалось зі студентами, але повертатись додому мали самі, попри усі перепони та заборони. Ця практика фінансово була вигідною, я змогла себе забезпечити одягом, мама на той час з батьком вже не проживала, нас із братом піднімала сама.
Увесь цей час Гриша відбував строкову службу у москві. Листи одне одному ми писали щодня, телефонів же не було, як сьогодні. Уявляєте, приходиш у гуртожиток, а там на столі гора конвертів, і для тебе є також. Ці послання підтримували, хоч нас розділяли сотні кілометрів».
У день весілля було мінус 35 градусів
Весільне фото ювілярів
Після закінчення навчання Людмила на роботу поїхала до Балти у відділення Держбанку. А в листопаді Григорій демобілізувався, й вони зустрічались у вихідні дні. Врешті наречений не витримав і запропонував коханій одружитись та переїхати до Любашівки. З переїздом було зрозуміло, а от, щоб перевестись на малу Батьківщину, потрібно було отримати узгодження аж з москви, їхня структура підпорядковувалась безпосередньо столиці колишнього союзу. У відділенні банку у Любашівці місця не було, тому Людмила кілька років пропрацювала інспектором у відділенні Держстраху.
Побралась пара 30 січня, того дня мороз був дуже міцним – сягав 35 градусів. Це, мабуть, був знак, що сім’я буде не тільки щасливою, а й міцною. Вже у жовтні молода дружина народила первістка Валерія, через кілька років ще одного сина Павлика.
Валерій, Марина та Павло Галіборщ
Молодята мріяли про власний будинок, вже й розпочали його зводити, та на сімейній раді вирішили погодитись на пропозицію військкома Корнілова піти на службу у військову частину міста Первомайська. Галіборщам відразу видали ордер на двокімнатну квартиру. Через сім років сім’я поповнилась ще й донечкою Мариною, тоді їм виділили більшу квартиру, трикімнатну.
«Як побачила я цю квартиру, вжахнулась, – розповідає Людмила Євгеніївна, – вона потребувала капітального ремонту. Поки він не буде зроблений, сказала чоловікові, переїздити не будемо. На моїх руках було вже троє дітей, а головне, Маринка маленька зовсім. Треба віддати належне Гриші, він після роботи ремонтував квартиру до 11-ї, а часто й до другої години ночі. Та прожили ми там недовго, почав хворіти наш син Павло, на його організм, мабуть, мала вплив система локації військової частини, тому лікарі радили змінити місце проживання. Ми вже помітили, як тільки приїдемо до матері, син не хворіє. Отак і перебрались назад у Любашівку. Більше наш Павло не хворів».
Про такого чоловіка мріє кожна жінка
Будинок, у якому нині проживають пенсіонери, чималий за площею, закладали таким, бо ж трійко дітей, але вони повиростали і живуть окремо. Тому взимку, щоб зекономити, відключають від опалення більшість кімнат. В одній господар змайстрував буржуйку, коли морози насуваються, пропалюють дровами. У будинку все зроблене руками господаря.
«Рідні допомогли вимурувати будинок до половини, – підключається до розмови Григорій Павлович, – а далі я вже сам. Проте мав надійного помічника – тещу, вкривав дах разом з товаришем Михайлом Зайцевим, на жаль, покійним. А всередині клеїли шпалери разом з дружиною, нікого не наймали. Дітей же потрібно було вчити, одягати, тому тримали господарство, у тому числі й свиней, увесь цикл переробки аж до копчення ковбаси – моя прерогатива».
З сином Павлом і внуком Миколою
Мені сподобалось, як тепло говорив Григорій Павлович про свою тещу, Марію Яківну, яка все життя пропрацювала сортувальницею. Він теж у свій час перевозив зі станції кореспонденцію. Вставати доводилось у 2-3 години ночі, тоді ж газет та журналів передплачували дуже багато, а ще скільки посилок відправляли! Часто водій робив дві ходки, не вміщалось все в одну машину. Нині все змінилось, немає тих обсягів періодики, а доставкою, паралельно з Укрпоштою, займається й приватна служба «Нова пошта».
Господиня до виходу на пенсію працювала у банку, а у скрутні часи, які потім настали для багатьох земляків, взялась на замовлення ліпити вареники та пельмені. Вставала о третій ночі й до восьмої вечора тривав напружений процес. За цей час вдавалось заготовити 12-14 кілограмів продукції. Але й тут її незмінним помічником був чоловік. Він виймав з морозильної камери заготовки, фасував, зважував, слідкував за чистотою. До речі, Людмила дуже любить готувати, й досі вона має запаси у холодильнику, це й манти, й вареники, рулети, ті ж самі пельмені.
Григорій Павлович після повернення на Любашівщину працював на елеваторі у пожежній частині, після скорочення – у лікарні охоронцем. Останні два роки не може обходитись без милиць, пересуватись важко через артроз кульшового суглоба. Чоловік упевнений, що на це свій відбиток наклала посада заправника ракетного палива у військовій частині. Можна зробити операцію, але при їхніх з дружиною пенсіях навіть мріяти про те важко. І все ж чоловік не здається. Попри складнощі з пересуванням, намагається допомогти дружині хоч підмітати подвір’я. Бо ж у неї такий же діагноз.
Григорій Павлович з онуком Григорієм дістають домашні копчення
Охоче розповідав господар і про домашніх улюбленців – кішок та собак. Один випадок запам’ятався на все життя. Їхня кішка вигодувала щойно народженого песика, мати якого важко захворіла. Він прожив дванадцять років, був особливим. На город ніколи не ходив, тільки по доріжці, одним словом, улюбленець сім’ї. А як тільки машину виганяли з гаража, відразу забирався до салону, без нього нікуди не їздили. На жаль, одного дня десь пропав.
Щоб не треба було полагодити вдома, в машині, стверджує дружина, під силу її чоловіку. Взагалі вони усю роботу вдома звикли робити разом. Тому у сім’ї завжди панували мир та злагода. Людмила каже, що знає, яке воно, жіноче щастя. Доля призначила їй надійну половинку на все життя.
Виховати трьох дітей й справді складно, матері потрібно малечу і в школу відправити, й подбати про сніданок для всіх, чимало часу забирали довгі коси дочки. Їх доглядали терпляче й з любов’ю. Це й справді була краса, тому, коли виїхала на навчання й обрізала їх, у матері був шок. Перед нею постала дочка з короткою стрижкою.
Усі діти Галіборщів отримали освіту. Валерій закінчив Одеський технікум газової та нафтової промисловості, Павло – політолог, освіту здобув у університеті ім. Мечникова, Марина, як і мріяла, стала дизайнеркою.
Онуки Микола, Валерія, Настя та Андрій
Семеро онуків та правнук – гордість «золотого» подружжя
Торік подружня пара відзначала півстолітній ювілей. Були на святі сини з сім’ями, не змогла приїхати лише дочка. Проживає вона у місті Старий Оскол, що в бєлгородській області в росії. Там проживає брат Людмили. Колись він запропонував Марині здобути професію у технікумі, так дівчина там і залишилась, вийшла заміж, має двох синів. До війни батьки їздили до неї автомобілем, розповідають, що на ринку постійно чули українську мову, там багато наших співвітчизників, адже ця область тісно межує з Україною. На жаль, нині ці відносини добросусідськими й мирними назвати вже не можна. Війна порушила й родинні стосунки, з чим важко змиритись батькам.
Тішиться Григорій Павлович своїм правнуком Дмитриком
Гордяться дідусь та бабуся й онуками, їх у них аж семеро, є вже й правнук Дмитрик. Валерій проживає у будинку бабусі, у нього, як і в батьків, два сини та дочка.
Подружня пара Галіборщів пройшла пліч-о-пліч щасливих п’ятдесят років. Їм є про що розповісти вже й своїм онукам, навчити любити й шанувати один одного, бо знають як воно, підставити плече своїй половинці, вчасно підтримати в горі і радості. То ж нехай щастя довжиною у півстоліття живе й далі у серцях вічно молодого подружжя.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
