Нещодавно у соціальній мережі з’явилась світлина колишнього голови Познанської сільради Тетяни Вахновської. Користувачі фейсбуку почали активно обговорювати, як і коли було прокладено дорогу у часи Радянського Союзу. Не обминув цієї теми і колишній голова колгоспу імені Орджонікідзе, а потім керівник районного агропромислового об’єднання (РАПО) Василь Бамбура. До цієї дороги, написав, мав безпосереднє відношення. Так виникла ідея повернутись у ті часи, тим більше, що колишній керівник колгоспу і районний керівник народився і виріс у Познанці Першій. Тут розпочав свою першу трудову діяльність. Не дивлячись на зайнятість, встиг написати і захистити кандидатську дисертацію.
Василь Бамбура
Від мрії про військову службу до успіхів у аграрному секторі
- Василю Максимовичу, ви про яку професію мріяли у старших класах?
- Бачив себе військовим, офіцером. Коли був старшокласником, завжди керував ранковою гімнастикою перед початком занять, така колись була практика фізичного виховання молоді, так визначались лідери. Направлення отримав у військкоматі й поїхав до Києва. Нас, зі сто абітурієнтів, поселили в гаражах, потім здавали екзамени, але я не пройшов по конкурсу, наплив бажаючих стати військовими був дуже великий. Недобір був у училищах у Благовіщенську (Забайкалля), та Ташкенті, де нещодавно стався землетрус. На співбесіді мені запропонували обрати один з цих навчальних закладів, де б точно зарахували. Та я мав порадитись з батьками. Мама, як дізналась, відразу вирішила: «Негайно додому!».
Моє перше справжнє трудове хрещення відбулось у колгоспі причіплювачем у тракторній бригаді, а потім на посаді обліковця молочнотоварної ферми, де було триста корів. З виробництвом я був добре знайомий, адже мама й тато працювали на фермі. Якось я заміняв батька все літо, працював з його напарником, поки він займався облаштуванням нашого будинку. За зароблені за той період гроші я придбав велосипед, костюм, сорочку, туфлі, пальто за 90 рублів.
Наступного року я вже вступив до Одеського сільськогосподарського інституту на зоотехнічний факультет. Як і всі тодішні студенти, був у складі будівельного студзагону «Бригантина-70». Вже після третього курсу одружився. Перед цим за два місяці у студзагоні заробив 1300 рублів, це було дуже багато. Так що у батьків на студентське весілля ми нічого з Вірою не прохали.
Василь Бамбура з дружиною Вірою після захисту кандидатської у Харкові.
Перша керівна посада – голова колгоспу
Ще коли Василь Бамбура працював у колгоспі імені Ілліча головним зоотехніком, керівництво району придивлялось до молодого спеціаліста, плануючи запропонувати йому керівну посаду. Якось приїхав голова райвиконкому Юрій Федчун, ставив спеціалісту різні запитання щодо кормової бази, розвитку тваринницької галузі, а потім, вже у кабінеті, раптом запитав, що він думає, якби йому запропонували очолити дане господарство. Та у відповідь почув, що якби колгосп поділити, то пішов би в одне з них.
Перший секретар райкому партії Василь Калинчук на одній з нарад без прізвища розвив тему про те, що деякі спеціалісти люблять тільки ідеї подавати, а відповідальності на себе не хочуть брати. Невдовзі принципового спеціаліста викликав до себе голова райвиконкому Юрій Федчун.
- Тут тобі, – каже, – знайшли менший колгосп, – імені Орджонікідзе. Іван Якимович Степаненко, нинішній голова, дав згоду піти у Ілліча, де відпрацював головою тринадцять років.
Сьомого жовтня відбулись колгоспні збори, де кандидатуру 32-річного Бамбури, після того, як він виклав свою програму, земляки дружно підтримали.
- Керівників середньої ланки я не міняв, – продовжив розмову мій співбесідник. – Більше того, залучив досвідчених фахівців на посади головних спеціалістів, а також запросив заступником Олександра Ткача, колишнього директора школи. Розпочав з порядку, трудової дисципліни. Про це все йшла мова на нарадах. Бригадирам тракторних бригад купили мотоцикли з коляскою. Потрібно було подбати про належну кормову базу, адже у господарстві було 1100 голів худоби, а також про підвищення родючості землі. У молочному стаді було багато корів, які потрібно було вибракувати. Тоді я звернувся до першого секретаря райкому з проханням дозволити мені зменшити стадо на сто голів. Цей номер пройшов і за три роки корів було уже 800. Уже й доярок вистачало, адже всі знають, що вони були на вагу золота. Почали закладати й корми у дві силосні ями, на одній фермі силосу закладали до восьми тисяч тонн. Подбали й про запас сіна люцерни. Таким чином продуктивність худоби почала зростати. Надої за рік почали сягати від однієї корови 2800-3000 тонн.
Сільська череда
Створили й загони родючості, у складі яких були два трактори Т-150, три – ЮМЗ-6 із розкидачами, ними вносили рівномірно по п’ятдесят тонн органіки на гектар. Так за два роки очистили від гною ферми. Звичайно, результат був відчутний. Урожайність зернових доходила до 60 центнерів з гектара на окремих площах, а в середньому сягала тридцяти центнерів. Вносили й аміачну воду, ефект давали й рідкі комбіновані добрива. Культивували площі тільки з добривами. Підняли й врожайність овочів. З цією ж метою спорудили високоефективний полив на 240 гектарах з сучасною системою «Фрегат». На жаль, він не дожив до сьогоднішніх днів. Разом з головним агрономом Михайлом Шаповаленком втілили у життя амбітний проєкт з висаджування лісу на ста гектарах на гардеві та над ставком. Та він нині знищується підпільними лісорубами.
Впровадили й бригадний підряд, тут потрібно віддати належне головному бухгалтеру Ользі Лукомській. Бригадний підряд, як відомо, знайшов розвиток під час горбачовської перебудови. Під виконання Продовольчої програми виділялись колосальні ресурси. Хто зорієнтувався у тій державній політиці, зміг багато чого, як тоді висловлювались, «вибити» для свого колгоспу, району, області. Але на місцях теж було все непросто, потрібно було вести тиху війну з досвідченими керівниками господарств, які намагались скористатись своїм авторитетом. В районі доводилось воювати з керівництвом управління сільського господарства, сільгосптехніки, щоб отримати трактори, автомобілі та іншу техніку.
Для тих, хто вирощував гібридні сорти кукурудзи, це трудомісткий процес, за кожен кілограм зерна отримували по стільки ж комбікорму високої якості. Таким чином наше господарство отримало 200 тонн комбікорму. Згодовували тваринам і горох, що підвищувало продуктивність стада. Коли я прийшов у колгосп, там було півтора тисячне стадо овець, внаслідок племінної роботи воно збільшилось до трьох з половиною тисяч. Містилось, до речі, у Погребах, якого вже давно немає на карті.
Активну участь у аграрному виробництві брав і завідуючий гаражем Павло Глізнуца.
Працівники бригад і ферм через укладені договори були матеріально зацікавлені працювати краще. У кінці року підбивались підсумки й виплачувались премії, які закладались у фонд оплати праці.
Дорога до тракторної бригади
У мене оклад був 400 рублів, плюс надбавка за кандидата наук, премія за один рік склала вісім тисяч. Ці цифри викликали резонанс у районних керівних колах, й до нас надіслали перевіряльників, які порушень у бухгалтерії не знайшли, бо все було згідно з Постановою Ради Міністрів.
Рішенням правління колгоспу було вирішено надати відпустки взимку дояркам, а замінили їх на той час нормовиці. Це нововведення було першим за всю історію колгоспу й знайшло підтримку серед колгоспників.
У 1984 році колгосп отримав мільйон карбованців прибутку, щоправда, ніхто про це в районі не обмовився й словом, хоча цифри красномовно про те свідчили й були на столі у кожного керівника району. Може, тому, що я завжди задавав привселюдно питання по суті, іноді незручні, зважаючи на свій бунтарський характер. Хоча це аж ніяк не позначалось на моїй основній роботі, де б я не працював.
Розвиток соціальної сфери
Продовольча програма, про яку йшлося вище, передбачала й розвиток соціальної сфери – будівництво доріг, будинків культури, житла для молодих спеціалістів. У селі Познанка на той час був старенький клуб, на правлінні вирішили, що потрібен новий на 250 місць. Визначившись з кількістю об’єктів, голова колгоспу звернувся до начальника управління сільського господарства Григорія Березанського і до першого секретаря райкому партії Василя Калинчука. Була там запланована дорога від току до тракторної бригади №1 через міст до ферми, гаража, через все село до тракторної бригади №2. За заявкою колгоспу приїхали проєктанти, потрібно було визначитись з містком.
Всі дороги в селі були заасфальтовані
-Третій день вони бурили долину, – говорить Василь Максимович, – і мовчать. Тоді я викликав відповідального майстра й дізнався, що будівництво моста у нас не може бути, цей проєкт ніхто не затвердить, бо буде дуже дорогим. Справа у тому, що в долині на одинадцять метрів є нанесеного мулу. Тому й було вирішено його звести на плавучих биках.
Що стосується бетонної дороги, то довелось їхати в обком партії до начальника відділу Дідиченка, який до того у Любашівському районі був керівником Міжколгоспбуду. Саме він і посприяв, щоб цей проєкт на дорогу був втілений у життя. А клуб вирішили збудувати на 230 місць.
- У селі є ще й гарна будівля місцевої школи. Хто ж настояв на її будівництві?
- Під час жнив вранці до мене прийшов однокласник, директор школи Павло Глізнуца. Чув, каже, будуєте дороги, міст, а про школу не забули?
Я був заклопотаний жнивною порою, так йому й відповів. Мабуть, образився, але восени знову прийшов. Що, каже, жнива вже скінчились, давайте повернемось до питання про будівництво школи. Невже забув, як навчались у старших класах на «камчатці», у панській будівлі? А середню освіту здобували вже в Ясеновому. Таки переконав мене і вирішили кожен на своєму місці просувати справу. Павло через відділ освіти добивався включення в план, а фінансування я брав на себе. Будівництво закінчилось у 1987 році. За чотири роки, поки я працював у рідному селі, воно дуже змінилось і вже не було таким бідним, як мені здалося попервах. Того ж року я очолив РАПО, а головою колгоспу був обраний Віктор Сербін, який успішно продовжив розпочаті справи соціального розвитку. Згідно з районним планом заасфальтував усі сільські вулиці.
Місцева школа
За п’ять років ми освоїли два з половиною мільйони рублів на соціальну сферу. На той час це була дуже велика сума. Це був результат спільної успішної роботи всього колективу колгоспу імені Орджонікідзе та РАПО.
Була у мене можливість працювати у райкомі комсомолу. Запропонували посаду секретаря. Та у мене не було бажання сидіти й перебирати папірці. Офіційно сказав, що з цією роботою не знайомий, подумаю. У ті часи «подумаю» означало, що більше тобі не запропонують. Та я за тим не шкодував. На те місце пішов Григорій Мельников.
Але була ще інша пропозиція. На одній з нарад за участю секретаря обкому, міністра сільського господарства не втримався й звернув увагу на помилки у звітності, яку вимагають від колгоспів. Зокрема, сою чомусь записують до зернових, а це технічна культура, з якої роблять олію. Після наради секретар обкому Галич запропонував мені посаду інструктора, та я сказав, що подумаю, та йти не збирався.
Є в Познанці і церква. Та не має в ній настоятеля
Добре пам’ятаю, як після розвалу Союзу колгоспні поля не були засіяні, як з Анатолієм Ігнатовським намагалися покращити ситуацію. З тих часів багато води витекло, відбулась земельна реформа, вже давно немає незасіяних земель. Аграрна сфера розвивається, не дивлячись на війну. Мені дуже приємно, що мої земляки (жителі Любашівської та Зеленогірської громад), з якими я працював, одними з перших взялись дружно допомагати фронту, поки держава оговтувалась від нападу й організовувала військовий захист. Ворог погано знає, що українців можна лякати, а перемогти – ні.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
