Михайло Ісадченко із Захарівки: „Це війна на виживання, або ми їх, або вони нас”

Вже третій рік тисячі українців відважно стоять на оборо­ні України від російського окупанта. Серед них – наш земляк, 45-річний Михайло Григорович Ісадченко під позовним „Моня”. Із серпня 2023 року у складі прикордонного загону він захищає Батьківщину.

Нещодавно воїн побував вдома у короткотривалій відпустці і нам вдалося з ним поспілкуватися.

Михайло Ісадченко на позиціїАвтор: З архіву родини Ісадченко

Шлях від ветеринара до захисника України

Народився та виріс Михайло на Кіровоградщині. Закінчив місцеву школу, вступив до Харківської зоовете­ринарної академії, де здобув спе­ціальність ветеринара. Трудову ді­яльність розпочав на своїй малій Батьківщині.

Познайомившись із своєю май­бутньою дружиною – нашою зем­лячкою Тетяною Чорнопіщук, переїхав у Захарівку. З ча­сом молодята одружилися, у них народилися два синочки – Дмитро та Нікіта. Старшому зараз 14 років, а меншому лише 7, і вони – справ­жня гордість своїх батьків.

Тато приїхав у відпустку - радість для родиниАвтор: З архіву родини Ісадченко

Спершу Михайло працював за освітою у колишньому Фрун­зівському районі лікарем ветери­нарної медицини. Деякий час за­відував Мар’янівською дільницею, а потім п’ять років трудився у За­харівській газовій дільниці.

У 2017 році чоловік вирішив пе­рекваліфікуватися у військового, і саме на день народження дру­жини підписав контракт з прикор­донною службою України. Службу проходив у Подільському загоні. А в серпні 2023 року для виконан­ня бойових завдань їхній загін був скерований на Луганщину.

Після проходження місячно­го навчання у Великій Британії Михайло навчився віртуозно пра­цювати на крупнокаліберному кулеметі „Браунінг” та ручному протитанковому гранатометі. Як стверджує Михайло, прикордон­ники відповідально ставляться до своїх людей та догляду за зброєю.

З рідним кулеметомАвтор: З архіву родини Ісадченко

Боронить країну на різних напрямках

За час перебування на війні ге­рой нашої розповіді воював і воює на різних напрямках. Тричі був на Куп’янському напрямку, брав участь у боях за Часів Яр, Сере­брянський ліс, який колись був за­повідником, а зараз від нього за­лишилися одні штурпаки.

„Населені пункти, де зараз ідуть бойові дії важко назвати містами і селами: скрізь руїни, розруха та обгорілі будівлі, – розповідає чоло­вік. – Боляче бачити, що більшість будинків навкруги зруйновані – є „прильоти” точки У”, численні слі­ди від мінометних та градових об­стрілів. Ситуація напружена, але ми не скаржимося і не втрачаємо бойового духу”.

На запитання про те, що відчу­вають захисники на війні, отрима­ла таку відповідь:

„Тепер все рідше згадую пер­ші дні на фронті. Спочатку ти бої­шся, а потім за будь-яку ціну ідеш до кінця, до Перемоги, – розпо­відає воїн. – У кожної адекватної людини під час першого обстрілу перша реакція – це страх. І це при­родно, адже ми народилися для того, щоб жити. Але в умовах війни це все дуже швидко нівелюється і забувається. Перед тобою стоїть конкретне завдання, і ти повинен його виконувати. Адже недаремно ти покинув все своє чудове життя, щоб просто так здатися. Ні, ми не маємо права здаватися. Ця думка, можливо і підтримує, і допомагає пережити обстріли, важкі ситуації, які з часом на нас чекають”.

Війна – це коли людина постій­но живе у стані стресу. Це нелегко. А що вже казати про те, що дово­диться переживати нашим воїнам на передовій. Михайло перекона­ний, що має бути якийсь спосіб ре­лаксації, який хоч трохи відволіка­тиме від важких думок.

Під час перепочинку в бліндажіАвтор: З архіву родини Ісадченко

Наш земляк розпо­відає, що, попри вто­му, важкі погодні умови, небезпеку, най­важчим для нього є розлука із близь­кими та рідними. Дружина Тетяна каже, що бували випадки, коли чоловік да­вав про себе знати один раз у 10 днів або й у два тижні.

„Якщо напише „живий” або поста­вить „плюсик”, то вже радіємо з того”, – розповідає жінка.

На передовій нелегко – втома, важкі погодні умови, до яких у реальному, ци­вільному житті потрібна певна аклімати­зація. Але тут це настільки все швидко відбувається, що з часом наші захис­ники дуже швидко вчаться адаптува­тися, швидко приймати рішення, швид­ко перемикатися. Здебільшого настрій бійців такий – розпочав справу, потріб­но її закінчити. Бо якщо вони не завер­шать війну, просто встануть і підуть, то хто це зробить?

„Найболючіше – це втрати, коли про­клята війна забирає життя друзів, по­братимів. Зі смертю неможливо змири­тися, це нестерпно важко рідним, дру­зям. Тому завжди намагаємося узгод­жувати наші дії, бути обережними, аби максимально зберегти життя хлопців”.

Сьогодні напрямок, де несе службу наш земляк, – у безпосередній близь­кості до лінії зіткнення. Ворог намага­ється контролювати шлях під’їзду до Куп’янська. Штурми відбуваються що­дня по багато разів. Прикордонники їх зупиняють, ламають плани рашистам. Вони ведуть бій повсюди – у лісах, по­лях, посадках, населених пунктах. Ка­жуть, ще тільки не десантувалися з лі­таків і не плавали під водою, а так скрізь уже воювали.

На позиціїАвтор: З архіву родини Ісадченко

На моє запитання чи страшно на вій­ні, Михайло відповів:

„Без страху туди ніхто не піде. Страх учишся опановувати, бо розумієш, що мусиш тримати оборону. Бо за нами наші сім’ї, наші рідні. А тут твої побра­тими… і не всі повернуться додому жи­вими… Не пробачимо ворогу їхні смер­ті! За них і стоїмо!”

Під час нашої розмови боєць упев­нено говорить про високий бойовий дух у його побратимів. Вважає, що він такий завдяки внутрішній ситуації у їх­ньому колективі. Разом із Михайлом проходять службу наші земляки – Ві­талій Джур із Росіянівки, Сергій Хам­зін із Захарівки та Віталій Бородін із Новопавлівки. Є побратими з Дніпра, з Могилева-Подільського та інших місті і сіл нашої країни. Хлопці знають, за що воюють, бачать, що це їм вдається, тому готові йти далі до Перемоги.

„У нашій Перемозі ніхто з нас не сум­нівається, – каже Михайло. – У нас про­сто нема іншого вибору, як перемага­ти. Мені тільки цікаво, коли вона буде наша Перемога”.

Часто Михайло Ісадченко згадує свою родину, каже хотів би бути завж­ди з ними, проте реальність інша… Він стомлений, найбільше це виказують очі, – та нескорений. А ще розповідає, що наші молитви допомагають. Усі військо­ві просять молитися за них. Моляться і самі перед важкими завданнями. І Го­сподь допомагає!

В черговій відпустці з найріднішимиАвтор: З архіву родини Ісадченко

Зараз Михайло отримав короткотер­мінову відпустку, тож побував і у Заха­рівці біля своєї родини, і на своїй малій Батьківщині, зміг поспілкуватися з рід­ними, друзями, земляками, відновити­ся і відпочити.

„Це війна на виживання, або ми їх, або вони нас. Нам нічого втрачати, ні­куди відступати. Ми на своїй землі, ми відстоїмо свої права, своє життя. Я на­діюся, що ми нарешті доведемо справу до кінця, і війна має дійти до логічного завершення, тобто – до Перемоги”, – пе­реконаний „Моня”.

***

Дякуємо тобі, воїне, за звитягу, дя­куємо всім нашим землякам, які захи­щають державу і нас, дають можли­вість працювати і жити на рідній землі.

Ми пишаємося Михайлом Ісадчен­ком та всіма нашими співвітчизниками, мешканцями Захарівської громади, які своїм відношенням до виконання вій­ськового та Конституційного обов’яз­ків є прикладом сили духу, справжньо­го героїзму, сміливості, відваги, чолові­чої честі та гідності.

Віримо в ЗСУ! Слава Україні та її від­важним Воїнам!

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!