Сергій Буратинський із Захарівки: «Як лише вилікуюся, повернуся на фронт і буду далі бити ворога».

Історія 26-ти річного Сергія БУРАТИНСЬКОГО із Захарівської громади, який у березні 2022 року вступив добровольцем до ЗСУ, став кулеметником 28-ої окремої механізованої бригади ім. Лицарів зимового походу та здобув бойовий досвід на одному з найзапекліших напрямків фронту.

Хоч нещодавно воїн отримав важке поранення і довго лікувався, після відпустки він готовий повернутись на фронт у свою роту.

Сьогодні він майже спокійно та детально розповідає про ті по­дії, котрі навіки змінили його життя. Але за цими словами – величезний океан фізичного й душевного болю, море виплаканих сліз рідних та не­зліченні ріки надій і сподівань всієї родини. Бо ж надто довгою і склад­ною є дорога до відновлення сил у Сергія. При цьому, навіть нині, він ні на хвильку не шкодує, що пройшов воєнне пекло і знову готовий іти во­ювати. Адже за його слова­ми головне – вигнати клятих ворогів із тери­торії України. Щоб його синочок, яко­го любить понад усе на світі, не знав жахіть війни.

Сергій БуратинськийАвтор: Надав Сергій Буратинський

Життя до війни

Сергій родом із Захарів­ки, тут закінчив школу, по­тім місцеве профтехучили­ще та отримав освіту трак­ториста-машиніста. Так як за спеціальністю роботу у селищі не знайшов, то по­дався в місто, влаштував­ся будівельником в одну із фірм. Невдовзі познайомив­ся з дуже гарною дівчиною, з прекрасним ім’ям Анаста­сія. Між молодими людьми спалахнуло кохання. Вони знайшли спільну мову між собою, подружилися, а зго­дом приятельські стосун­ки переросли у почуття справжнього кохання. Хло­пець запропонував дівчині руку та серце і вони одру­жилися. Через рік у моло­дят народився синочок Ігор.

У 2017 році Сергія при­звали на строкову службу, яку він проходив на Черкащині. Спочатку були нав­чання у танкових військах, де він отримав спеціальність старшого механі­ка-водія БМП-2. Далі – служба у військах протиповітряної оборони. Після чого він повернув­ся додому, де на нього чекали мо­лода дружина та синочок, влашту­вався в Одесі на роботу. Здавало­ся, в житті нашого земляка було все те, про що мріє більшість чоловіків. Він будував плани на майбутнє жит­тя, та й і подумати не міг, що згодом його доля кардинально зміниться. Але 24 лютого 2022 року всі плани та мрії перекреслила війна…

Сергій на посту з другом нашим меншимАвтор: Надав Сергій Буратинський

Пішов захищати свою землю від ворога

Як тільки росія пішла повним на­ступом на Україну, вже в березні пі­шов у Приморський військкомат міста Одеса до­бровольцем, бо відчував, що може бути корисним своїй державі. Що­правда його мати Тетяна Миколаїв­на та дружина спершу були не у за­хваті від намірів Сергія йти на фронт.

„У родині спочатку негативно по­ставились до мого бажання їхати во­ювати. Ніхто ж не хоче своїх близь­ких та рідних в небезпечне місце від­пускати. Всі хочуть, щоб усе добре і мирно було. А для миру треба щось робити, захищати свою землю”, – розповідає чоловік.

Так як за плечима у Сергія вже була стро­кова служба, то його відразу відправили в саме горнило новітньої війни – на Бахмутський напрямок.

Десь під БахмутомАвтор: Надав Сергій Буратинський

Битва за Бахмут, ймовірно, стане одні­єю з найбільш запе­клих і тривалих у цій війні. Саме тут росія вперше застосувала штурмові загони в’яз­нів-вагнерівців. Тут були найважчі окопні бої, які нагадали вій­ськовим історикам кровопролитні битви часів Другої Світової.

Вже за декілька мі­сяців звичайний сіль­ський захарівський хлопець у складі 28-ї окремої ме­ханізованої бригади перетворився на влучного стрільця-кулеметника. Сумнівів у своїй правоті, каже воїн, не мав. У боях, як і решта побрати­мів з його роти, вже не відчував стра­ху, все відбувалося легко – звичайна робота, яку вони намагалися ви­конувати так само якісно, як і свою роботу в цивільному житті.

„Перший тиждень ти ще не ро­зумієш, що відбувається, звикаєш до всього цього, а потім відрізняєш приліт від виходу, і з кожним боєм стаєш більш досвіченішим!” – роз­повідає Сергій.

Коли наш земляк потрапив на вій­ну, то спочатку побратими назвали його „Буратино”.

„Адже у мене прізвище Бура­тинський. Згодом хлопці нарекли ще й „Алмазом”, скоріш за все за те, що я молодий, високий, сильний і ду­жий, як цей камінь”, – пояснює свій позивний кулеметник.

"Алмаз" з побратимомАвтор: Надав Сергій Буратинський

На війні українські воїни ніколи не розслабляються

За словами Сергія задач у вій­ськових на фронті багато, та основна – знищити ворога. Потрібно не про­сто оборонятися, а ще й шукати цілі й накидати їм.

„У в будь-який момент надходить команда – виставити кулемет, наве­сти на ціль і відпрацювати. Москалі постійно „моніторять”, звідки йде ви­хід. Кулеметники – це важлива ціль, – зауважує „Алмаз”. – Тому в нас були окопи, бліндажі, обов’язково вихід наверх, викопаний спеціально під кулемет. Зброя виставляється, пра­цює, розбирається і швидко ховаєть­ся. Навіть якщо буде вогонь у відпо­відь, то хлопці вже під захистом” .

Обстріли артилерії тривали протягом усього дня періодами 10-20 хвилин. Останнім часом ро­сійські військові навчилися робити скиди дронами, тому гранати теж прилітали.

„Там єдине пра­вило: чуєш крик „В укриття!”, вихід арти, міномету, свист чи будь-який підозрілий звук – ховайся, а тоді ду­май і приймай наступні рішення. Міни лягають геть поруч. Невідомо, що було б, якби ми не ховалися. Після одного з обстрілів ми вийшли – все навкруги посічене. А хвилину тому там стояли хлопці. І саме ця хвилина може бути вирішальною”, – пояснює наш спів­розмовник.

Українські воїни ніколи не розсла­бляються. Кожен день працювали, укріплювали позиції, виривали нові, окопувалися самі.

Черговий марш-кидокАвтор: Надав Сергій Буратинський

„Те, що брали з собою (їжу, теплі речі, воду), тим і користувалися поряд із природними умовами: спекою, хо­лодом, дощем та снігом. Дуже багато копали, ви навіть не уявляєте скіль­ки. Машини заривали, склади, рили окопи, бліндажі. Це величезна робо­та. Була активна фаза контрнаступу. І коли почало прилітати, то вони нас і рятували, – продовжує герой на­шої розповіді. – Ми їх чули. Особливо у вечірній час, коли птахи і все зати­хає. Ми намагалися бути тихими, роз­мовляти пошепки. Не можна ні пали­ти вогнище, бо дим видно, ні жодних світлових елементів застосовувати. Ми намагались не показуватися. Бо якщо ти потрапляєш в їх зону види­мості, то туди летить усе, що можна. Так само діяли й ми: бачиш ворога – знищуєш. Це – війна”.

Найважче на війні – втрачати своїх побратимів

Попри складні умови, холод чи спеку, постійну загрозу, найважче на фронті, каже військовий, втрачати по­братимів. Це його найбільший страх:

„За весь час у моїй роті загинуло чимало хлопців. Це страшні смерті. Ти з ним декілька хвилин тому говорив, а тут його вже немає. Мій найбільший страх – за людей. Після кожного ма­сованого обстрілу ми перевіряємо з пересторогою, чи всі виходять на зв’язок. Бувало, хтось не відповідає з технічних причин, а вже пережива­єш, чи живий, чи ні. Все інше можна перенести. А втрати – найважче. За статистикою бувають і більші втрати. Але ж це не цифри, це – люди”.

На короткому перепочинку Автор: Надав Сергій Буратинський

У роті, де знаходився Сергій була дуже відповідальна ділянка фронту. Вони були найближче до Бахмута.

„Бої тривали всюди, але в нас була частина території, яку тільки-но від­били і противник намагався зайняти її знову. Ми стали на ті позиції, щоб обороняти. Стримували атаки ворога, тоді як інша бригада йшла в наступ”, – пояснює наш земляк.

Важке поранення та мрія знову повернутися на фронт

Наприкінці жовтня цього року бій із про­тивником тривав аж чотири дні. Вже залишаючи позиції, під час міномет­ного обстрілу Сергій отримав вогне­пальне поранення від осколку у праву руку, який пролетів наскрізь, та живіт і грудну клітину.

„Але, так, як я міг пересуватися, тому ще виносив на собі з під обстрілу пораненого бійця, у якого була повні­стю розбита ліва нога, і він лежав се­ред поля та потребував сторонньої допомоги, – пригадує воїн. – Під час чергового обстрілу я накрив його со­бою, бо на мені був бронежилет, а в нього – ні”.

Рука Сергія після боюАвтор: Надав Сергій Буратинський

Саме тоді наш земляк отримав серйозне по­ранення ще й у ліву ногу і вже не міг нести на собі раненого, тому гукнув групі військових, аби ті допомогли. Майже кілометр він, спершись на автомат, йшов до місця евакуації, а звідти автобусом бійця відправили в лікарню села Дружківка Донецької області. Там йому надали першу ме­дичну допомогу, зупинили кров, яка юшила з усіх ран. Далі за життя вій­ськового боролись лікарі міста Лозо­ве Харківської області, де були зро­блено дві операції та накладені шви.

В госпіталіАвтор: Надав Сергій Буратинський

Нещодавно Сергій повернувся на свою малу Батьківщину, де його радо зустріли люба матуся та шестирічний синочок. На жаль, дружина нині знаходиться за кордоном, але думками вона зі своєю родиною та коханим чоловіком і дуже переживає за нього.

З синочком ІгоремАвтор: Надав Сергій Буратинський

Під час нашої розмови військовий зізнається, що найбільше на фрон­ті його вражала рішучість побрати­мів. На його думку, саме такі незлам­ні люди щодня наближають перемо­гу України.

„Якби у нас була стовідсоткова га­рантія, що ми віддамо окуповані у 2014 році території Росії, і в той же день за­вершиться війна, а всі хлопці повер­нуться дому, то я кричав би обома ру­ками за це. Але росіяни на цьому не зупиняться, вони підуть далі. Я не хочу, щоб те, що відбулося в тих областях, чинилося у нас. За це я воюю”.

Українські воїни вже довели всьо­му світові, що вони є героїчними осо­бистостями, про яких щодня мають говорити в кожному куточку нашої планети. Усі їхні історії різні, але мета у них одна – перемогти ворога та по­вернутися до своїх родин.

Сергій з матусею Тетяною ЧорнопіщукАвтор: Валентина Малюк

Сергій Буратинський – це приклад того, що навіть маючи іншу, мирну спеціальність, прагне поставити своє звичне життя на паузу, щоб ви­бити ворога з країни. Він засмучений, що зараз не на передовій зі своїми по­братимами, поранення досить склад­ні, тому зараз перш за все треба від­новити здоров’я. Сам воїн не вважає себе героєм. Каже, захищати рідну країну обов’язок кожного чоловіка. І він – не виключення!

Матеріал підготовлений в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу.

Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!

Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!