Миколу Миколайовича Осипенка у Любашівці знають майже всі жителі, які відвідують ринок «Привокзальний». Знають не за прізвищем, а за товаром, спершу – пікірованою розсадою, трохи пізніше – городиною – огірками, помідорами, кабачками, синіми, перцем, капустою, картоплею, цибулею, ожиною й навіть качанами молочної кукурудзи. Скільки пам’ятаю, він перший зліва в овочевому ряду.
Микола Осипенко зі своєю продукцією на Любашівському ринку
На Любашівському ринку побачити можна багато кого
Вже багато років підряд на наші ринки приїздять торгувати підприємливі сільські жителі з колишнього Ананьївського району, а нині Ананьївської територіальної громади. Щоб вижити у селі, де роботу давно марно шукати, потрібно розраховувати лише на власні сили й досвід старших попередників. Не є секретом, що у низині річки Тилігул селяни, маючи достатню кількість вологи, одними з перших почали вирощувати овочі у таких кількостях, щоб можна було їх продавати на ринках. У своєму місті продукції стало вдосталь, тому виїздили і у Криве Озеро, Голованівськ. Але багатьом сподобалась Любашівка.
У нашій місцевості підприємливі ясенівчани, жителі Познанки Першої та Другої освоїли вирощування полуниць у промислових масштабах. В останні роки пробурили свердловини, підвели крапельне зрошення, кажуть, затрати виправдані й окуповуються. Та не обходиться і у них без неврожайних років, дощових і не дуже періодів.
Ринок – не магазин, тут і з продавцем можна порозмовляти, поторгуватись, дізнатись багато нового про те, яка розсада краща і чому. А ще саме тут відбуваються зустрічі із знайомими, колегами, навіть колишніми. Трапляються покупці, яким усе цікаво, і скільки, скажімо, томатів висаджує у грунт чоловік, як з усім справляється.
Одна з постійних прихильниць розсади томатів любашівчанка Ірина Овчар не приховує захоплення від діяльності пана Миколи.
«Вже багато років підряд, – розповідає, – купую розсаду лише у цього чоловіка. Вона вирощена в гарних умовах, добре загартована, тому й плоди на стеблах великі й соковиті. Я йому довіряю, беру ту, яку пропонує. Беру від 300 до 600 штук, щоправда, не відразу, бо ж з нею потрібно вправитись на земельній ділянці. У нас вона знаходиться у селі Адамівка. Урожай завжди радує, часто вже не знаємо що з ним робити, пропонуємо друзям та знайомим. Наперед заготовили чимало соку. Знаю, що садиба у господаря доглянута, але якось не випадало доїхати на запрошення».
«Розповідати – це довго, – каже пан Микола, – ви краще приїдьте й самі побачите».
Такі запрошення він озвучував багатьом, а ми взяли й поїхали. Спершу – через Бокове, далі по полтавській трасі до Петрівки, спустились донизу, а там вже й господар виїхав, щоб не блукали. Чесно, не розчарувались.
Під час гостити сфотографувалися на згадку
Це колись село Шелехово було густо населеним, навіть звідси приїздили навчатись старшокласники в 9-й та 10-й клас у Боківську середню школу Любашівського району. Демографічна ситуація нині, як і скрізь, переважна більшість жителів – пенсіонери. Майже у кожному житловому дворі – артезіанська свердловина. Одне слово – долина, близькість річки, великі запаси води. У таких місцях недарма селились предки, усе мало сприяти виживанню людей.
У так званому неперспективному селі біля дороги, що веде на Ананьїв, височить сучасний, обкладений силікатною цеглою будинок. Взимку його опалюють дровами, хоча система опалення була також зроблена. На подвір’ї – ще один будинок, старший за віком, але впорядкований і досить міцний в якому передбачені усі зручності. У ньому уже два роки проживає 93-річна мати пані Галини. Вона успішно обходиться без лікарів, та ще й намагається допомогти дітям. Та щоб не напружувати стареньку, тепер дали їй обрізати цибулю.
В альтанці за гостиною
Кохання завадило стати моряком
Батько помер на 41-му році, коли Миколі було всього вісімнадцять. Він був музикантом, грав на кларнеті в оркестрі. Йому будь-який інструмент був по плечу. Не дав йому прожити більше рак легенів, хто знає, може це професійна хвороба. Таланту його поки що ніхто не успадкував, хоч Микола Осипенко вже й має дворічного правнука.
«Мені нікому було допомогти, – розповідає Микола Миколайович, – тому все, чого досяг у житті, завдячую сам собі. Строкову службу проходив у Кишиневі, а до армії два роки працював на Чорноморському флоті. Я не був членом партії, а у комсомол вступив лише тому, бо інакше не відкрили б візи у закордонне плавання. Мабуть, і морська кар’єра у мене склалася б, якби у село не приїхала на практику студентка Балтського педучилища Галя родом з сусідньої Вінницької області. Дуже добре пам’ятаю, як приєднався до друзів, які повертались додому. Поки добрався у село, було вже пізно, та хіба можна було не заявитись до коханої дівчини? Постукав у вікно, жила вона на квартирі через дорогу. Були і подив, і радість водночас».
Так поєднали молоді свої долі, зіграли весілля на Вінничині й досі крокують по життю у мирі та злагоді. Микола працював комбайнером, Галина чверть століття віддала початковій школі, а потім приєдналась до чоловіка, який вирішив обробляти сімейні паї та взявся за вирощування овочів. Виростили двох дітей – дочку Ірину, проживає у Первомайську, та сина Сергія, який мешкає в Ананьєві. А от зять з самого початку війни став на захист країни. Розповідає, що виконує бойові завдання, про них, каже, пізніше почують. Нехай вже переможуть ворога.
Син пана Миколи Сергій на пасіці, яку йому подарував батько
Про такого чоловіка мріє кожна жінка
Мій співрозмовник – людина відповідальна, про такого мріє не одна жінка. Він встане у будь-яку годину доби, якщо це потрібно. Для прикладу, у ніч на 17 липня встав о третій годині, бо потрібно було включити воду під овочі. Далі й не лягав, бо треба вже й на базар збиратись. Хоча попередньо дружина вже про те й подбала, але ж іще завантажити у автомобіль треба й виїхати раніше, аби до першого покупця розкластися.
«Сьогодні покупців помітно поменшало, – ділиться мій співрозмовник. – Це раніше, коли я торгував у центрі, стояла черга. Впала купівельна спроможність у людей, а ще ж війна. Ці фактори й диктують нам, яку кількість розсади вирощувати, чого більше, а чого менше. Ось минулого тижня привіз на базар мішок перцю, половину продав, половину привіз назад».
Минулого четверга піднявся чоловік о четвертій ранку, треба було на городі (придбав недалеко будинок з земельною ділянкою) зібрати й перевезти люцерну. Галя теж стала у поміч. Бо ще мав далі вирізати центнер капусти, яку домовився здати, та й на базар підготувати. Літня пора – безкінечні клопоти, важливо не тільки виростити, а й збути продукцію.
Ось таку продукцію пропонує покупцям
У них сезон розпочинається у лютому з висадження у парниках насіння на розсаду. Успіх залежить і від посадкового матеріалу. Частину беруть у Тираспольському селекційному інституті, там ще збереглися напрацювання з радянських часів. Замовляють і голландське. Ось ви бачите величезну цибулю, а виросла вона з чорнушки. Селекціонери працюють з результатом. Частину розсади продають на ринку, решту висаджують у відкритий грунт. Звичайно, є свердловини, звідки подається вода для крапельного поливу. Ця технологія вже стала звичною у цій справі. Нинішнього року вперше пан Микола посадив кавуни, треба експериментувати. Ось тут капуста росте, далі – молочна кукурудза, є місце й для малини, ожини, полуниць. Територія городу складає площу в один гектар, чоловік приєднав сюди й присадибну ділянку тітки, яка проходила по межі.
***
Ми ніде не бачили жодного бур’янця, город, як кажуть, в ідеальному порядку. Господар показує дбайливо підв’язані помідори, величезні, не уражені фітофторою ні стебла, ні плоди. Він вже торгує ними на ринку за приємними для покупців цінами. Ціни коливаються в залежності від пори та попиту. Вирізає й ранню капусту, минулого тижня була по двадцять гривень за кілограм. Привозить чоловік і огірки, маленькі сьогодні у дефіциті. Ось одна жінка просить їй вибрати для консервування.
«А потім скажеш, що я тобі не ті відібрав, – усміхається продавець. – Сама дивись, які тобі підходять».
Досить примхлива культура, погоджується пан Микола, тому не один рік вирощує її у парнику і обов’язково на шпалері. Це я написала для городників, у яких замалі земельні ділянки, щоб мали на увазі, як краще вирощувати .
Водяні лілії дарують романтичний настрій
Лілії у власному ставочку
Якщо ви думаєте, що подружжя Осипенків не прагне романтики у пенсійному віці, то помиляєтесь, не все вирішується виснажливою працею та грішми. Якщо твій город впирається у долину, то чому б не облаштувати ставок, купатись було б де, та й рибку б запустити. У перерві між городніми клопотами спецтехнікою поглибив дно, посередині залишив острівець, на якому звів нехитру будівлю з накриттям з очерету, виготовив стола. От тобі й романтика! Усі рідні, знайомі у захваті від відпочинку на природі. З одного боку милуєшся дбайливо розпланованими культурами на городі, а в цілому ти у полоні щедрот природи. Тут тобі і плакучі верби, і соловейко щебече, а вранці й зозуля кує, пророчить довгі літа. А ще Микола та Галина з гордістю демонструють нам водяні лілії, які зеленіють на воді, й не можна відвести очей від білого та червоного цвіту. Спеціально вивчали, чи приживуться, як доглядати, потім купували. По триста гривень за одну. Квітнуть огородженим сіткою острівцем, виявляється, риба їх теж полюбляє. В іншому огородженому сіткою місці триває процес розведення лілій. Можна на вудочку й рибу зловити.
«Я запускав сюди й раків, – пригадує господар, – але розвести їх так і не вдалось, бо спершу вкинув мальки сома, а це ж їх лакітки. Мабуть, виросли та поїли, але дорослих я не бачив. Є й товстолоб. А взагалі це гарне місце для відпочинку після трудів праведних, і ми ним насолоджуємось, купаємось, вода ж чиста, навіть у спеку тут прохолодно, от тільки б війна закінчилась, і все б стало на свої місця».
***
Справжня окраса острова – прокладена над водою від городу дерев’яна кладка. Мати Галини її з допомогою рідних долає, але постійно дорікає зятеві, чому він не облаштував перила.
А я пригадала, як пан Микола розповідав, дізнавшись, що приїдемо у понеділок, коли він не на ринку, прокинувся о другій ночі й попрямував з інструментом до кладки. Він давно збирався замінити кілька дощок. Тільки взяв до рук електродриль, щоб зробити отвори у дошці, як зникло світло. Не розгубився й приніс ручну, так і впорався до ранку. Зізнався, що спить дуже чутко, хоч у дворі – аж три породисті собаки, одна з них мисливська, бо Микола у мирний час встигав ще й з рушницею долати кілометри по окрузі. Вже не стільки за здобиччю, як підняти адреналін, відпочити тілом та душею за улюбленим заняттям.
Поселилися в обійсті Миколи Осипенка і лелеки
Іноді можна почути, що подружні пари не зійшлись характерами, а Микола з Галиною – інший приклад, кожна ідея, яку хтось один висуває, детально обговорюється і обидва втілюють її у життя. Причому, з ентузіазмом. Раніше й дружина їздила торгувати з чоловіком, тепер, вирішили, такої потреби немає, є й вдома про що подбати, про ту ж птицю, кролів, яких тримають, бо у селі без підсобного господарства, переконані, ніяк.
Якщо комусь захочеться переконатись, що ця історія – не вигадка, поїдьте, й переконайтесь, дуже вже гостинні господарі, таким потрібно віддавати належне, вони будують Україну без війни, вносять свій вклад у розвиток економіки, торують шлях у середній клас, який у кожному суспільстві Європи присутній. Як тут не побажаєш успіху працьовитій родині?!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
