Олександр Гончаров – офіцер Збройних сил України, перебуває сьогодні на Авдіївському напрямку, у самому пеклі війни.
Одного разу, під час відпустки в Кодимі, Олександр Володимирович погодився на інтерв’ю для Новинар.City, у якому розповів про важливість постійного зв’язку військових і цивільних.
Днями офіцер знову звернувся, щоб через видання подякувати тим, хто розуміє потребу фронтовиків у моральній підтримці земляків, і розповісти приклад, який його зворушив.
Допис вдячності став інфоприводом для наступного спілкування з земляками
– Нещодавно я розмістив у соцмережі допис зі словами вдячності моїм друзям і колегам, які допомогли з ремонтом автомобіля для мого підрозділу. Це була не перша допомога, яку ми отримали від цивільних земляків, не перший акт підтримки ЗСУ такими людьми як Руслан Хілобок та Ігор і Сергій Трегубчаки. Сподіваюся, що не востаннє нам допомогли, адже потреба в автомобілях на фронті постійна і завжди нагальна, бо авто на передовій – це, як кажуть, розхідний матеріал, на жаль. Але в зоні бойових дій без справних автомобілів – ніяк, від них багато що залежить, в тому числі життя. Тож дуже добре, що наш Кіа Соренто відремонтували, провели діагностування та заміну необхідних вузлів і рідин на чималу суму, забезпечили паливно-мастильними матеріалами.
Всім дуже вдячний за гарні побажання в коментарях і моральну підтримку, – коментує Олександр Гончаров.
"Асвабадітєлі" сіють лише горе і руйнування
Небайдужий чужим не буває
Водночас військовослужбовець виділив одного чоловіка, Сергія. Саме його, бо Сергій – не близький друг, не родич, не сусід Олександра. Вони, як кажуть, були в мирному житті «шапочно» знайомі, віталися при зустрічі – от і все. Але Сергій – єдина людина, яка, прочитавши допис, написала Олександру Гончарову в приват.
Повідомлення від людини, якої навіть не було в мене в друзях на Фейсбуці, з якою я ніколи близько не товаришував, та і знайомі ми максимум 2-3 роки, було одним із найнеочікуваніших моментів. Сергій запитав, як справи, і потім запропонував свою допомогу. Я був дуже приємно здивований, але від допомоги відмовився, адже знаю, що у Сергія багатодітна родина і хворі батьки.
Бувають моменти, коли військові думають, що цивільні, в більшості своїй, про них забувають, живуть своїм життям і не переймаються проблемами тих, хто воює. Такі приклади (я про лист Сергія) доводять, що наше суспільство єдине, і кожен готовий робити власний внесок у перемогу по мірі своїх можливостей. Навіть не сама допомога, а чуйність таких людей надає сенс тому, що ми робимо на фронті. Їх переживання нагадують воїнам, за що, за кого вони воюють. Саме за них, небайдужих, своїх, бо небайдужі чужими не бувають, – каже Олександр.
На жаль, такі картини звичні для захисників
Додає сенсу нашій боротьбі і жертвам
Сергій надіслав SMS, яке для фронтовиків є безцінним свідченням єдності тилу з захисниками: «Привіт. Як справи?»
На це питання військовим завжди складно відповідати, бо на фронті нема якогось сталого становища, воно постійно міняється – вчора вони нас, сьогодні ми їх; вранці було тихіше, ввечері вибух за вибухом… Таке фронтове життя, але все-таки дуже втішно захисникам серед усього цього чути питання «Як справи?», «Як ти?».
– Важко пояснити тим, хто не був на фронті, почуття і хід думок фронтовиків. Навряд чи люди тилу можуть по-справжньому зрозуміти чи хоч уявити життя військових. Кажуть, що людина до всього звикає. Ні, є речі, до яких неможливо звикнути, з якими не можна змиритися і нічого не відчувати. Ніхто не залишається байдужим до постійного зловісного звуку польоту ФАБів і КАБів над головою, коли до останнього не знаєш, пролетить він над тобою чи станеш його ціллю.
Якщо тобі поталанило залишитися живим і цілим, це радість не надовго – знаєш, що він не перший і, на жаль, не останній; розумієш, що десь зовсім поряд, ймовірно, не стало когось, кого ти знав або й не знав, але він був своїм.
Жахливо усвідомлювати смертність, свою і тих, хто поряд.
За минулий тиждень зійшовся з новими людьми, розмовляли, жартували, ділилися проблемами, а через кілька днів дізнаюся, що частини з них вже нема... Це не вкладається в голові. У людей мимохіть виникають питання, які не дають спокою: в чому сенс цих жертв; за що вони гинуть?
Де їм шукати відповіді? Якщо вони не мають нікого в тилу, хто дзвонив би чи писав SMS і цікавився «Як ти?», то відповіді й не буде, а буде враження, що тилу начхати на них і що жертви нікому не потрібні там, де люди живуть, не чуючи вибухів, веселим і розмаїтим життям.
Але коли фронтовики бачать, що на мирних територіях про них не забули і непокояться, відповідь є і їх жертовність виправдана і сповнена великого сенсу. А це, повірте, додає сили. Тому казав і кажу всім: не жалкуйте часу і зусиль, щоб написати в приват знайомому фронтовику. Ваші зусилля – ніщо у порівнянні з тими зусиллями, яких додають вони, щоб ви могли перебувати в мирі, – знову звертається до земляків Олександр Гончаров.
Фронтові реалії
Побажання військового землякам
Найперше, чого всім бажаю, це миру в Україні. Щоб наступний Новий рік військові, цілі і неушкоджені, зустрічали разом зі своїми сім'ями, щоб ми забули звуки повітряних тривог.
Ось він - "руський мир"
Після перемоги зміни відбудуться в будь-якому випадку, тому що є категорії громадян, які знають ціну незалежності України. Одні щоденно ризикують своїм життям заради збереження нашої державності, інші щоденно докладають зусилля, щоб їм допомогти, не рахуючись зі своїм вільним часом.
І є третя категорія, якій найважче. Це сім'ї військовослужбовців. Вони і допомагають, і моляться, і завжди з хвилюванням чекають дзвінка зі словами «Я в порядку».
Після перемоги держава має орієнтуватися на добробут громадян, підтримку бізнесу та нетерпимість до будь-яких проявів корупції. І найголовніше – щоб нас не роз'єднували штучно за політичною, мовною та релігійною ознаками. Бо в єдності нас, різних, наша сила.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
