Триває третій рік війни, росіяни, наче таргани, тиснуть з усіх боків чисельністю. Нас – менше. Якщо у перший рік повномасштабного вторгнення українське військо у значній мірі поповнювалося добровольцями, то сьогодні таких героїв практично нема.
«Поки бідні воюють, багаті відпочивають і веселяться в нічних клубах», «Хай депутати йдуть на фронт – тоді й ми підемо» – все частіше лунає з вуст українців. Дійсно, пересічні громадяни хочуть жити не менше, ніж депутати. Однак, і депутати бувають різні: не всі вони уникають війська, втікають за кордон чи вишукують інші можливості «відкосити» від служби у війську.
Сьогодні ми розповімо про депутата Подільської районної ради Олександра Гончарова, який наразі у складі бойового підрозділу перебуває на Авдіївському напрямку.
Під час виїзду на завдання
Працював не заради оплесків, а для результату
Олександр Володимирович, варто зауважити, і в мирні часи вирізнявся серед інших: юрист за освітою, член громадських організацій районного рівня, людина інтелігентна і скромна, він завжди уникав надмірної публічності, не прагнув фігурувати в медійному просторі, ніколи не рвався до мікрофонів.
Проте, скромність не заважала йому бути депутатом результативним – ставлячи перед собою мету, Олександр Гончаров помірковано, виваженими кроками, без зайвого галасу і марнославства, вміє її досягти. Саме він, перебуваючи на посаді голови бюджетної комісії, доклав максимум зусиль, щоб переконати голову та керівництво Подільської районної ради в тому, що рішення поділити порівну між новоствореними громадами залишки з бюджетів колишніх районів – справедливе лише на перший погляд, адже залишки були різними і внесок Кодимщини в бюджет новоствореного (на той час) Подільського району був найвагомішим. Тож Олександр Володимирович наполегливо відвідував Подільськ в міжсесійний період, розмовляв, аргументував, доводив – і врешті з районного бюджету Кодимській і Слобідській громадам на їх розвиток було виділено майже 4 мільйони гривень. Це значно більша сума, ніж очікувалося, і добитися такого результату було не так вже й просто.
Депутат Олександр Гончаров в довоєнний час
Це, звичайно, не єдина вдала справа Олександра Володимировича, були й інші успішні проєкти на благо Кодимщини, які депутати від нашої громади, разом з Олександром Гончаровим, спільно просували в стінах районної ради.
Завдяки дипломатичності і делікатності депутату Гончарову вдається знайти спільну мову не лише з однодумцями, але й з опонентами, а в багатьох випадках ще й перетворити опонентів на однодумців.
Він говорить тихо, але впевнено і переконливо, вміє не лише вислухати, але й зрозуміти точку зору, протилежну його власній. Розмовляти з людиною, яка тебе розуміє, кожному приємно, і така манера спілкування викликає природне бажання порозумітися, знайти компромісні рішення замість безплідного войовничого протистояння. Тому чимало спірних питань, до вирішення яких на рівні району чи громади долучався Олександр Гончаров, переставали бути спірними. Проте депутат ніколи не вихвалявся цим, не надавав широкого розголосу своїй «дипломатичній діяльності» в межах району чи громади – для нього важливіший результат на благо громади.
«Я там, де наші воїни: в наметах, в окопах, на передовій»
Там, біля "нуля"
Вже другий рік Олександр Гончаров служить у лавах Збройних сил України. За цей час війна не раз перекидала його підрозділ з місця на місце, а зараз він захищає країну на Авдіївському напрямку.
Олександр Володимирович – офіцер в одній із механізованих бригад, нещодавно отримав звання лейтенанта. Після мобілізації Олександр Гончаров свої природні дані комунікатора підсилив, пройшовши навчання у військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Наша випадкова зустріч відбулася 8 травня, під час його короткої відпустки, на площі Перемоги в Кодимі, де він брав участь у заходах, присвячених Дню пам’яті та примирення. Спочатку герой нашої розповіді не дуже хотів давати інтерв’ю, та врешті погодився, бо це дає можливість сказати землякам на мирній території дещо таке, що допоможе захисникам на фронті.
«Хоч я й не проходив строкову службу і ніколи в житті до мобілізації не тримав бойової зброї, тепер її застосовувати вмію на належному рівні. – Розповідає пан Олександр, – Після мобілізації, разом з іншими, пройшов підготовку, а готували нас, скажу вам, досить серйозно: полігон, базова військова підготовка, а вже потім – навчання у військовому інституті. Була можливість служити в Подільську (там якраз проводився набір особового складу), але я обрав інший шлях».
Олександр в бліндажі спілкується з бойовими побратимами
За словами Олександра Володимировича, якщо комусь здається, що офіцерське звання передбачає відсиджування в безпечному тилу, то він помиляється. Насправді, існує в суспільстві така думка, що всі офіцери сидять кілометрів за 20 від фронту, нічого не роблять, війни не бачать, не чують і, взагалі, відірвані від бойових дій. Чоловік хоче розвіяти цей міф, бо це не так, щонайменше – не завжди так.
«Особисто я, офіцер, перебуваю там, де потрібна моя допомога, тобто і в окопах, на передовій, і в лісосмугах, в наметах – власне, скрізь, де є наші воїни, незалежно від умов і рівня небезпеки. Спектр моїх обов’язків досить широкий, але хочеться акцентувати на психологічній складовій, тому що саме вона допоможе зрозуміти цивільним, наскільки важливою є підтримка з їх боку».
Стресів, на фронті вистачає… Далеко не в кожної людини витримають нерви навіть фільм подивитись зі «сценами», які переживають хлопці під час бойових дій. Після важкого бою жодна людина не може залишатися спокійною і врівноваженою. На пережите і побачене хлопці реагують по-різному: у когось не минає лють, у когось істерика, інші переживають страх, безпорадність, шок… Це нормальні реакції на дуже ненормальні речі, з якими їм довелося зіштовхнутися. Але з цим стресом не можна жити постійно, тож одне із завдань офіцера – вивести солдата з цього стану і повернути до норми його психіку. Буває, що з цим впоратися важко; буває, що воїну потрібно просто поговорити з кимось.
Що треба знати цивільним, аби зберегти зв'язок і мотивацію фронтовиків
«Я хотів би посприяти налагодженню взаєморозуміння між нашими фронтовиками і цивільними. Можливо, хто прочитає цю статтю, той стане на крок ближче до захисників і зуміє поводитися з ними, не травмуючи зайвий раз, а допомагаючи і зцілюючи», – каже Олександр Гончаров.
Перше, на що звертає увагу офіцер, – це враження прірви між фронтовим життям і життям на мирних територіях, яке виникає у військових. Перебуваючи у відпустках, воїни отримують додатковий стрес через такий «розрив реальності».
Олександр Гончаров і єдиний ветеран Другої світової Іван Добровольський 8 травня 2024 року
- Солдат, який вчора бачив, як гинуть його побратими, який вчора виносив друга з поля бою, вивозив з-під обстрілів, дивився на поранення: той без руки, інший без ноги… цей воїн раптом опиняється в реальності, де бари і ресторани просто тріщать від народу, де музика волає «на всю котушку», здорові хлопці ходять в «качалки», безтурботні і веселі...
Як з таким контрастом може впоратися психіка фронтовиків? Звичайно, їм дуже важко і боляче, у них складається враження, що суспільству начхати на війну, на все, що відбувається на фронті, врешті, на самих захисників. І під цим враженням в голові починають крутитися небезпечні думки: «За кого ми воюємо і гинемо, якщо ось же – їм байдуже, вони веселі?!». Такі думки військового демотивують, позбавляють сили і сенсу боротися.
Так, вони розуміють, що воювати можуть не всі, не всім це дано. Але не повинно бути прірви між фронтовиками і цивільними, бо ми всі – одне суспільство, у нас один спільний ворог і одна мета – вигнати окупантів з нашої землі.
Олександр з товаришем під час чергового виїзду
Тому хочу звернутися до всіх цивільних земляків з проханням: якщо бачите на вулиці військового, не відвертайтеся, не відводьте очі, привітайтеся, посміхніться, дайте йому зрозуміти, що цінуєте і поважаєте те, що він робить. Адже він захищає вас, він заслужив на якісь знаки уваги з вашого боку.
Всі підтримують зв'язок з рідними, які воюють. Це природно. Але, крім рідних, у кожного є знайомі на війні: сусіди, колишні колеги, родичі родичів і друзі друзів. Не полінуйтеся, виявіть інтерес і до них. Хоч зрідка зателефонуйте їм чи напишіть. Хіба ж так важко хоча б у свята кинути військовому привітальне повідомлення, написати SMS чи листівку прислати? Можна хоч інколи написати три слова: «Привіт. Як ти?». Можливо, він не зразу відповість; він може бути 3-5 днів без телефона, але коли побачить, що йому писали, телефонували, повірте, солдату стане легше на серці після всього, що він на цей момент пережив.
Хай хлопці на фронті постійно відчувають зв'язок між фронтом і цивільним суспільством, щоб не розросталася прірва між ними. Люди на мирних територіях мають розуміти, який важливий цей вогник взаєморозуміння, ці місточки зв’язку.
Ви й не уявляєте, що такі повідомлення означають для хлопців. Це дуже важливо, бо з них вони зрозуміють, що ви про них думаєте, переживаєте за них особисто та за українське військо, а отже – вони недарма воюють, ризикуючи життям. Це означатиме, що їм є за кого воювати!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
