Геннадію Бойченку навіки буде тридцять три. Уже десять років не заживає рана на серці у його матері, Людмили Юхимівни. Хіба вона знала, що у її країну прийде агресор, і її життя з 2014 року розділиться на «до» і «після».
Геннадій Бойченко
Про Геннадія
Її син зростав у Вільшанці колишнього Савранського району, був звичайним юнаком. Професію електрика здобув у Кривоозерському професійно-технічному училищі. Хоча, мати каже, що збирався отримати права водія. З влаштуванням на офіційну роботу було складно, тому, як кажуть, пішов на заробітки на будівництво. З особистим життям якось не складалось, але мати сподівалась, що таки знайде свою половинку й вона ще матиме онуків.
А вже як посунула навала росіян на Україну, не вагався, разом зі своїм другом Сашком попрямував до військкомату, не чекаючи повістки, тобто добровольцем. Підготовку проходив півроку на Одещині. Звідти їх відправили на Донецький напрямок. І ось він сержант 18-го батальйону територіальної оборони «Одеса».
Той день, коли отримала повідомлення, що її Гени немає в живих, вона не забуде ніколи. Її син загинув біля блокпосту Новоазовськ (район Маріуполя) 18 жовтня 2014 року. Військовослужбовець розстріляв чотирьох бійців — снайпера з Одеси Миколу Мокана, солдата Євгенія Кравця з Раухівки, командира відділення Олександра Орлика з Захарівки та Геннадія Бойченка. Винуватця трагедії затримали, на судові засідання запрошували й матір Геннадія. Винного у смерті її сина було покарано, але це не могло повернути до життя її сина.
«Дуже важко усвідомлювати, що у тебе забрали найдорожче, дитину, яку ти ростила на радість, а не на війну, – говорить жінка. – Тому дуже добре розумію тих матерів, які втратили своїх дітей. Ми всі проклинаємо війну».
Поховали його у рідному селі Савранської громади. У ті важкі години її підтримували дочка, зять, односельці.
Життя «після»
В рідному подвір’ї
Дочка Оксана з чоловіком та єдиною дочкою Діаною, нині десятикласницею, проживають у Любашівці. Сім років тому сюди перебралась і Людмила Юхимівна. Дочка настояла, тим більше, що зять облаштував будинок по вулиці Механізаторів. У ньому передбачено усі побутові зручності. Колишня власниця газ не проводила, тому жінка опалює будинок дровами. Каже, поставили нову грубку й у хаті дуже тепло. До речі, дуже ошатна будівля після капремонту та утеплення, прикрашає вулицю. Дочка, яка з сім’єю проживає у квартирі по центральній вулиці Любашівки, на невеличкій земельній ділянці висаджує різні квіти, нині саме рясно цвітуть троянди та півонії.
Часто вечорами пригадує пройдений життєвий шлях. У вересні вже виповниться шістдесят вісім, і де вони взялись, саму себе запитує?! З першим чоловіком познайомилась в Одесі, коли працювала на джутовій фабриці. Після школи її сюди привела старша сестра. На підприємстві вона попрацювала років з десять, поки її чоловік Василь не запросив на свою малу батьківщину на Савранщину. Тут побудували будинок, обжилися, працювала на фермі, у городній бригаді, нормовичкою. А ще ж вдома мали господарство. Вирощували просо, виготовляли віники, які, як і всі інші жителі району, возили до Москви. То були звичайні торгові відносини, а тепер замість віників — війна, горе, сльози. Хіба я зможу їм пробачити загибель свого сина, сама собі каже.
Родом жінка з села Валентівка, що на Ширяївщині. У її матері, яка прожила 94 роки, було четверо дітей, три дочки та син. Однак з усіх залишилась тільки Людмила Юхимівна, у якої є всі шанси бути довгожителькою. Адже ніколи не пила пігулок і обминала лікарню. А от перший чоловік помер досить рано, та пізніше вона спробувала влаштувати своє особисте життя, але наступний супутник виявився неохочим до роботи, то й відправила, а третій, поживши трохи, теж відійшов у засвіти.
Мати добровольця показала мені примірник газети «Хлібороб Любашівщини». Як жила на Савранщині, там передплачувала районку, перебралась на Любашівщину, то й тут не змогла без місцевого видання. За роки, що тут прожила, знайомиться з допомогою видання з селами та людьми громади, їхніми долями та поглядами. Що ж сама думає про війну?
«Хочу, щоб швидше закінчилась, – каже Людмила Юхимівна, – щоб настав мир і люди могли жити, як раніше, без сигналів тривоги, вибухів та руйнувань. А головне, щоб люди не гинули, бо ж війна є причиною втрати мого сина. Хто його знає, який стрес переніс той, хто наважився на такий тяжкий злочин, розстрілявши не в бою своїх товаришів, наскільки через війну була травмована його психіка?! Якби не було війни, нічого б цього не було, і я б не горювала, а так постійно приїжджаю на могилу сина у Вільшанку. Ця рана ятритиме серце і душу до кінця мого життя».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
