Він ніколи не скаржиться, мужньо переносить всі випробування, бо він – Захисник. Історію жителя села Майорське Захарівської громади, який воював під Донецьком, Бахмутом, на Куп’янському напрямку, був поранений, після лікування повернувся на фронт і сьогодні боронить нашу країну від ворога на Сході країни, читайте в нашому матеріалі.
В мирному житті
З чого все починалося
Свого часу Максим закінчив школу в селі Майорське, з дитячих років хлопець ніколи не боявся взяти на себе відповідальність у вирішенні складних ситуацій, був товариським, справедливим, готовим прийти на допомогу. Ця риса збереглася в нього і в подальшому житті.
Після школи навчався у Захарівському професійно-технічному училищі, потім працював механізатором в одному з фермерських господарств. Згодом подався до Одеси, влаштувався на фірму зі встановлення кондиціонерів. Через деякий час вирішив почати свою невеличку справу, відкрив СТО, адже з дитинства мав тягу до техніки, любив щось ремонтувати та лагодити. За невеликий проміжок часу у Максима з’явилися постійні клієнти, котрі довіряли свої авто хоч і молодому, але беручкому майстру.
Проживаючи в Одесі, Максим познайомився з дівчиною-красунею з прекрасним ім’ям Ірина, яка працює викладачем та заступником декана на кафедрі „Туристичного бізнесу” в Одеському державному економічному університеті. Молоді люди знайшли спільну мову між собою, подружилися, а згодом приятельські стосунки переросли у почуття справжнього кохання. Максим та Ірина навіть планували невдовзі одружитися, але на заваді стала війна…
Максим з Іриною одружилися в серпні минулого року
У перші дні широкомасштабного вторгнення, коли ворог посягнув на рідну землю і була явна загроза та побоювання одеситів, що росіяни можуть дійти до міста, наш земляк не став чекати повістки і вже через три дні добровільно вступив до лав ЗСУ. Хоч до того не служив у війську і стосунку до військової справи ніколи не мав.
Про своє рішення відправитися на фронт він не сказав батькам. За словами матері Наталії Гаврилівни, вона дізналася про вибір свого сина йти на війну, коли той був уже під Херсоном і допомагав місцевим жителям евакувати дітей з міста. Але тоді вже нічого не можна було змінити, син був далеко від рідної домівки.
Нелегкі військові будні і втрата бойових побратимів
У важких і пекельних боях, щоденній наполегливій цілодобовій праці військовослужбовець разом із своїми побратимами тримав оборону та захищав кожен клаптик рідної землі на Куп’янському та Донецькому напрямках. За хоробрість і відвагу і нагороджений почесним нагрудним знаком „Золотий Хрест”.
Нагрудним знаком «Золотий хрест» нагороджуються особи рядового і сержантського (старшинського) складу Збройних Сил України за проявлену мужність і успішне виконання завдань під час бою.
За словами захисника, задач у військових на фронті багато, та основна – знищити ворога. Під час нашої розмови воїн зізнається, що найбільше на фронті його вразила рішучість побратимів. На його думку, саме такі незламні люди щодня наближають Перемогу України.
Та все ж, попри складні умови, холод чи спеку, постійну загрозу, найважче на фронті, каже військовий, втрачати побратимів. Це його найбільший страх:
„За весь час у моїй роті загинуло чимало хлопців. Це страшні смерті. Ти з ним декілька хвилин тому говорив, а тут його вже немає. Мій найбільший страх – за людей. Після кожного масованого обстрілу ми перевіряємо з пересторогою, чи всі виходять на зв’язок. Бувало, хтось не відповідає з технічних причин, а вже переживаєш, чи живий, чи ні. Все інше можна перенести. А втрати – найважче. За статистикою бувають і більші втрати. Але ж це не цифри, це – люди”.
Про те, що син знаходиться у самому пеклі, на Сході країни, Наталя Гаврилівна дізналася від сусідки, коли та покликала жінку побачити свого сина з екрана телевізора. Тієї миті розхвильована мати, покинувши поратися біля хати, немов на крилах летіла до сусідської оселі, щоб лише на мить побачити рідну кровиночку і почути до болю знайомий голос. В інтерв’ю Максим розповідав на камеру про військові будні, своїх бойових товаришів, передавав привіт рідним і близьким. Це було найщасливішим моментом у житті пані Наталі, яка щоночі молиться за сина і просить у Всевишнього щасливої долі для нього і аби він повернувся з тієї клятої війни живим і здоровим.
Але, насправді, лишень Богу та самому захиснику відомо, що він пережив за ці понад два важкі роки перебування на війні. Кожен день для нього – це боротьба за життя. Адже небезпеку від підступного ворога можна чекати на кожному кроці.
Поранення та повернення до війська
І все ж таки ворожа куля наздогнала бійця. Під час однієї із операцій його було поранено в ногу. Той злощасний день ніколи не зітреться із Максимової пам’яті. Це вже потім він розповів про ті події, але за цими словами – величезний океан фізичного й душевного болю, море виплаканих сліз рідних та незліченні ріки надій і сподівань всієї родини. При цьому навіть сьогодні він ні на хвильку не шкодує, що пройшов воєнне пекло і знову пішов воювати. Бо ж головне, за його словами, – вигнати клятих ворогів із території України.
Десь на Донеччині
У свої 36 років чоловік має тверді життєві переконання у тому, що українці мають відстояти свою незалежність, свою державу. І хоч шлях цей омитий кров’ю та втратами, та іншого у нас просто немає. Українські воїни вже довели всьому світові, що вони є героїчними особистостями, про яких щодня мають говорити в кожному куточку нашої планети. Усі їхні історії різні, але мета у них одна – перемогти ворога та повернутися до своїх родин.
А Максим Камнєв – це приклад того, що навіть маючи іншу, мирну спеціальність, ти прагнеш поставити своє звичне життя на паузу, щоб вибити ворога з країни. Воїн не вважає себе героєм. Каже, захищати рідну країну – обов’язок кожного чоловіка. І він – не виключення.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
