За що, не шкодуючи життя, воюють нині українці? Дехто намагається втовкмачити іншим думку: мовляв, за владу, за політиків тощо. Більшість, на щастя, розуміє: то дуже хибне твердження, і насправді наші воїни захищають своїх рідних, свої домівки, свою Україну, її дух і життя. А крім того, кожен герой воює за цілий окремий український всесвіт, який не опишеш кількома словами, але він у кожному серці і потребує захисту та життя – вічного, бо має жити і в наступних поколіннях.
Про цей всесвіт українського села написав Анатолій Лучечко у своєму шкільному творі понад 20 років тому. Аж зараз той твір потрапив до редакції «Новинар.City» і, оскільки думки тоді юного автора не втрачають актуальності і здатні торкнутися душі читачів, ми його публікуємо.
Анатолій Лучечко
Кілька слів про автора
Анатолій Лучечко народився у 1983 році в Лиманську Одеської області, де він зростав і навчався. Проте має потужний духовний зв'язок з Крутими на Кодимщині, де народилися і жили його батьки, діди та прадіди.
Закінчив Харківську академію культури, де здобув соціальність «режисер кіно і телебачення». Толя одружився на полтавській дівчині Жені і тепер живе працює в Полтаві. Він – знаний звукорежисер, крім того, займається організацією концертів.
Вихований в атмосфері творчості (мати Тетяна і старша сестра Оксана – поетеси), Анатолій також пише вірші та пісні і гарно співає.
«Коли він у мирні часи з сім'єю приїздив у гості, у нас по вечорах були концерти, він і приїжджає з концертною апаратурою. Коли вони з Ольгиним сином співають – просто заслухатися можна!
Оксана і Толя у нас змалечку, можна сказати, росли на сцені. Донька – ведуча різних святкових заходів, дуже гарно співає. Наші сімейні свята завжди перетворюються на цілі спектаклі. Але все це було в мирному житті», – згадує матір Анатолія Лучечка.
Полюбляє Анатолій грати і співати на гітарі
За покликом предків і серця – на побачення з Крутими
Змовк шум мотора. Машина, вискочивши на пагорб, зупинилася біля кладовища. Перед моїми очима на горбах розкинулося село: стрічка дороги, річечка і біле шумовиння квітучих садів – весняне зелене буяння, навіть чепурних осель не видно. Вулиць, рівних і прямих, тут немає, садиби розкинулись широко і привільно.
Це – Батьківщина моїх батьків. Тут народилися їх батьки, діди і прадіди, а мої пращури. Я люблю бувати тут, у цьому селі на півночі Одещини, яке зветься Круті. Мабуть, назву селу колись предки дали недарма, бо ще називають його Одеською Швейцарією – за круті схили, глибокі яри і блакитні плеса ставків.
Крутівський пейзаж
Шкода, що так рідко вдається бувати тут: у всіх робота, навчання, клопоти… Але цей день – святий, адже саме на проводи до могил своїх рідних з’їжджаються звідусіль близькі і далекі родичі. То – наш обов’язок, шана нашому роду і нашому минулому.
Тут, на цьому тихому сільському кладовищі, похоронений мій дідусь по батькові. Сумовиті й принишклі, підходимо ми до могилки. Бабуся, сівши на лавку, стиха плаче.
– От ми, Ваню, й навідали тебе. Поглянь, он який твій онук! Ми всі тебе любимо і пам’ятаємо.
– Ба, а хто могилку прибрав? Нас не було майже два роки, а тут все доглянуто.
– Родичі, Толю. Хтось та обов’язково навідається, бо негоже забувати могили. Йдімо, провідаємо інших.
Ми з батьками і бабусею обійшли пів кладовища.
– Ось тут похоронений твій прадід, а тут – прапрадід, а тут – мамина прабабуся, а тут…
***
Скільки історій – трагічних і романтичних, сумних і веселих – про своїх далеких родичів я взнав! Я немов бачив їх живими, вони ставали мені близькими і рідними, хоча народився я багато років по тому і зовсім в іншому місці. Я дуже люблю бувати в Крутих. Коли був ще малим, сердився на батьків за те, що вони поїхали з села, і казав, що як виросту, обов’язково повернуся туди жити. «Поклик предків», – сміялася мама.
Нині я вже розумію, що той життєвий шлях, який я хочу обрати, не приведе мене сюди, але частина мого серця завжди буде тут.
***
Батько поїхав машиною, а ми з мамою та бабусею пішли до села пішки. Дорогою нам трапилася літня вже жінка.
– Здрастуй, Марусю, – привіталася бабуся.
– Ой, а я і не впізнала! Це ти, Надю? А це Таня? А цей козак – чий?
І пішли розмови, розпитування та розповіді… До села ми дійшли десь години через півтори, хоча йти там хвилин десять. Бо з усіма, з ким би не зустрілися дорогою, мама з бабусею здоровалися, обіймалися, розмовляли.
Я з подивом зауважив: люди добре пам’ятають моїх маму, татка та бабусю, розпитують про материних батьків і в курсі всіх наших сімейних справ – хто оженився, хто народився, хто де працює і як живе, хоча мої батьки виїхали з Крутих вже близько двадцяти років тому.
«Ми крутяни!» – гордо заявляють вони, і цей зв'язок з рідним селом не рветься у поколіннях.
Круті. Зупинка на виїзді
Тут жили працьовиті і заможні люди
Історія Крутих сягає корінням десь тисяча шестисотих років. Через село декілька разів прокочувалася турецька навала. Про це свідчать руїни фортеці, з якої йшли підземні тунелі яничарів довжиною до семи кілометрів.
У приміщенні школи колись було духовне училище – бурса, в якій вчився український письменник Анатоль Свидницький, автор повісті «Люборацькі». Кажуть, що в його музеї до цих пір у кутку в дубовій бочці різки намочені – «для нарозумлювання бурсаків».
Живописну красу села описували і Свидницький, і Аполінарій Мацевич – у книзі «Гнів Немезіди»:
«В Крутих, потойбіч балки, де-не-де світилося, а рясні зорі дріботіли над світом і місяць перекочувався срібною тареллю. Зеленню і квітами пахло, спілими вишнями-черешнями. Буяли тут густі трави, а коли до села вниз їхали, мов у величезний глечик спускалися – глек полив’яний, із зеленню кучерявою з кришталиками білих хат, що визирали з-поміж кущів, садків та дикорості»…
Круті. Ставок
Круті були не просто селом, а чималим містечком. Ділилося воно на «Шляхту», де жили поляки-переселенці, вихідці з Польщі, на «Слободу», засновану кріпаками-втікачами, яка йшла долиною, вздовж річки – аж до Лисої гори, ну і на «Єврейське містечко» в центрі села: з лавками, рундуками, майстернями з пошиття взуття та одягу і, звичайно ж, базаром, що славився на півобласті. Та ще з торговицею, де продавали і купували коней, гусей, корів, свиней, овець та інший «живий товар».
У селі було дві православні церкви, католицький костел і синагога.
Церква в Крутих
Тут жили працьовиті і заможні люди. Потрібно сказати, що раніше майже кожне село славилося своїм «промислом». В одному селі робили посуд: макітри, кухлі, миски, баньки, і називали його мешканців «горшколєпи», в іншому добували білу глину для побілки – їх називали «білувальники». А Круті славилися на увесь край своїми ковбасами – то й звали крутян «ковбасниками». Мамин дід Іван розказував, що майже кожен господар мав такий собі коптильний міні-цех і високо держав марку своєї продукції. Казав, було, як під’їжджаєш до села, таким смачним ковбасним духом тягне – язика проковтнеш! Уся ця смакота продавалася на місцевому базарі, який збирався два рази на тиждень – у четвер і неділю – та більшою мірою в Одесі, на Привозі. Там, у мясному корпусі, у крутян були не просто свої місця, а цілі ряди – крутянська ковбаса славилася.
Нищівних ударів по Крутих і їх мешканцях завдала радянська влада
Першого нищівного удару по Крутих завдала революція: розкуркулили справжніх хазяїв, розігнали артілі, повалили костел і одну з церков – ту, що була більша. З плачем і криком крутяни відвоювали хоч один храм – той, що й нині височіє над селом.
Материн дідусь Іван з гіркотою розповідав:
«Безглузді вони були, ті «комітєтчики». Прийшли до нашої артілі – прадід був кушніром, кожухи шив – та й давай у діжі з засоленими овечими шкірами пісок сипати! Як ми їх просили: «Не робіть цього, пропаде ж увесь товар, не марнуйте людську працю – заберіть краще державі! Навіщо ж нівечити, та ще й з такою злістю і люттю?» – та хіба вони когось слухали? І хто б ви думали «ікспропріїрував» (це так дід вимовляв мудрене слово «експропріював», почуте від комітетчиків)? Вчорашня голота! Учора це сміття копійки просило, бо працювати лінувалося, а сьогодні воно вже командує, з нас жили тягне.
Бо їм, тим ледацюгам, бачте, встидно було в Мойші найматися. А що ж тут встидного? В Мойші міцна артіль, роботи багато, платить гарно. Ти добре працюєш, сім'ю годуєш. Мойша налог державі платить. І всім добре: і тобі, і Мойші, і державі легше. Так ні ж! Лучче ж поділити награбоване, відняте у людей! Хіба це влада? До добра вона не доведе».
Розкуркулення. Фото з архіву
Такою була точка зору не тільки мого покійного прадіда – крутянського філософа, а й переважної частини селян. І, як бачимо, вони мали рацію. Але хіба колись влада рахувалася з людьми? Тим паче, що йшов переділ світу, а люди, мов оті піщинки: кого винесло нагору, а когось із землею зрівняло…
Дивно було крутянам звикати до нових звичаїв і порядків. А тут ще й страшні 30-і роки: колективізація і голод (який, як довели історики, був штучним і забрав життя у страшної кількості українських селян), згодом – репресії.
Бабуся Надя згадувала:
«Оце, бувало, ввечері полягаємо спати – батько всіх перецілує, попрощається з нами, бо не знає, чи не приїде за ним вночі «чорний ворон». Чуємо – гуде. Село німе й нажахане. Аж тоді виглядаємо в шибку – на Шляхту поїхав. А вранці там плач і голосіння»…
Так знищували хазяїв у селах
Це був другий удар по Крутих.
А потім – війна. Скільки крутян полягло в боях! Скільки містечкових та зігнаних з усієї Бесарабії євреїв розстріляно в ярах за селом! Старі люди казали, що ще кілька днів після розстрілу на тому місці «земля дихала»…
Скільки маленьких єврейських дітей вихоплювали з рук приречених батьків добрі руки крутян, які переховували їх, берегли… І росли потім в українських родинах чорноокі, кучеряві дітки разом з рідними, ділилися хлібом, носили одне прізвище.
Після війни Круті опустіли майже наполовину. Важкі 50-і не додали щастя селянам. Молодь тікала з села, бо хіба можна було жити, отримуючи «палички-трудодні», не маючи паспорта, не бачачи білого хліба?
Дорога до притулку в Крутих
«Боляче дивитися, як пустіє село»…
Я гадаю, доля переважної частини українських сіл була такою.
Змінювалися вожді, але жоден з них не повернувся лицем до селян – до тих, хто працює на землі, з чиїх рук усі хліб їдять.
«Боляче дивитися, як пустіє село», – каже батько.
Він з друзями сидить у сутінках за столом. Чоловіки, як завжди, гооворять про найболючіше – як жити далі? Жевріють вогники цигарок, за розмовами спливає час. У квітучих крутянських садках без упину витьохкують соловейки.
Маленькі крутяни допомогають з благоустроєм рідного села
Рано-вранці підйом, треба збиратися в дорогу. Прощання, поцілунки, сльози. І знову ми на пагорбі над селом.
«Татку, зупинися», – попросив я. Над головою, у голубій височині, дзвенів жайвір. Теплий весняний вітер торкався обличчя. Село моє, я радий побаченню з тобою!
Я хочу побачити твої кращі часи; хочу, щоб Круті жили у віках, бо тут – колиска моїх батьків і дідів, тут – душа мого роду!
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
