Кожна п’ята людина похилого віку в Україні самотня. Таку сумну статистику за рік до початку повномасштабне вторгнення росії оприлюднили на radiosvoboda.org. Сьогодні, внаслідок повномасштабного вторгнення росії, поза сумнівом, одиноких значно більше. Проте лише незначна частка зважається на переїзд у відповідні заклади.
У Кодимській громаді притулок (відділення територіального центру) для самотніх громадян похилого віку існує вже 14 років. Спочатку він функціонував у Кодимі, а згодом був переведений в село Круті.
За ці роки заклад здобув авторитет серед подібних собі. Чи багато у ньому мешканців і як їм живеться?
Про це Новинар.city говорив з директоркою комунальної установи «Центр надання соціальних послуг Кодимської міської ради» Людмилою Сімашкевич.
Людмила Сімашкевич
Для кого відчинені двері відділення: «Наш притулок – наче рукавичка з однойменної казки»
«Сьогодні відділення в Крутих – це не «будинок пристарілих» у вузькому значенні слова, воно не зовсім те, чим воно було 13-14 років тому. Події в країні вносять корективи. Відділення розраховане на 30 осіб. У перші роки його функціонування в закладі мешкало 17-18 людей, минулого року – 38, наразі маємо 27 підопічних, та якщо брати кількість за рік, то у підсумку цього року їх буде більше, ніж торік, – розповідає Людмила Петрівна. – Якщо раніше це були, дійсно, винятково літні люди, то зараз вік наших підопічних практично не обмежений. Наймолодшому з них ще не виповнилося 40-а, а найстаршому – 96».
***
Крутівський притулок – це наче рукавичка з однойменної казки: тут мешкають громадяни усіх категорій – люди, які потрапили у складне становище і потребують соціальної підтримки, а таких тепер в Україні багато. Переважають люди поважного віку, але є і вимушені переселенці, люди з інвалідністю.
«Представників останньої категорії у нас одинадцятеро, і їм, думаю, комфортно в нашому закладі. – продовжила розповідь пані Людмила, – Ми подбали про належні умови: встановлено пандуси, доріжки для візків, ванна і туалет пристосовані до їх потреб. Звичайно, для них, як і для всіх категорій мешканців притулку, дуже важливий медичний супровід, професійний догляд, який забезпечує медична сестра Альона Андріївна Килимник. Постійно контролює стан здоров'я наших підопічних лікарка Любов Іванівна Макогонюк, яка регулярно приїжджає з Лабушного».
Медсестра Альона Килимник
Що цікаво, то це різноманітність соціальних категорій, представлених мешканцями відділення. Стереотип про те, що в подібних закладах проживають лише найбідніші люди та ті, у яких в цілому світі нема жодної рідної душі, вже віджив своє. Досить часто літні люди переїжджають туди на тимчасове проживання, наприклад на зиму. Таким чином вони полегшують навантаження власне чи своїх рідних: не треба рубати дрова, тягнути їх до хати, палити грубку, виносити попіл тощо. Чому б не перезимувати в Крутих, де завжди тепло і затишно? А навесні можна й додому повернутися.
В їдальні
Живуть там і батьки молодих працездатних людей, які перебувають на заробітках за кордоном. Цілком раціональна практика, адже, оселивши на час свого «заробітчанства» маму чи тата у стаціонарному відділенні, діти можуть бути спокійні: за ними буде догляд значно кращий (та ще й цілодобовий), ніж зможе забезпечити найнята приватна доглядальниця, яка приходитиме до них на якусь годину чи дві на день. Знову ж таки, важливо, що в притулку завжди поруч медсестра і в разі потреби – лікар.
Вечірні посиденьки
Щодо соціального статусу, то за 13 років у Крутівському відділенні мешкали колишні лікарі, і вчителі, і викладачі вишів, і депутати, і колишні в’язні та безхатьки, і матеріально забезпечені люди. Один час там мешкав один з найзаможніших кодимчан, який усій Кодимі гроші в борг давав… Словом, українське суспільство в притулку представлене у повному обсязі – така собі модель сучасного світу.
Людмила Сімашкевич зауважує, що за роки існування Крутівського відділення, як до закладу типу так званих будинків пристарілих, ставлення загалу відчутно змінилося.
«Ознакою радянських часів було, зокрема, несприйняття людьми будинків пристарілих, страх опинитися там на схилі літ. Такий страх пов’язаний з тим, що заклади для літніх тоді мали кепську славу: до мешканців у них часто ставилися гірше, ніж хотілося б, фінансування було недостатнім, умови проживання – відверто погані, – розмірковує Людмила Петрівна. – Сьогодні подібні заклади працюють інакше, у них інші пріоритети, високі критерії».
Стаціонарне відділення – не вирок і не в’язниця. Іноді це початок нового життя
Людям не варто лякатися думок про переїзд до закладів для людей похилого віку. Для більшості це, дійсно, останній прихисток, але, зауважте, прихисток затишний, де мешканці оточені увагою, доброзичливістю, комфортом. А для декого життєві дороги стеляться далі, після проживання у відділенні (а інколи саме завдяки йому) доля дає шанси почати життя «з чистого аркушу». Людмила Сімашкевич каже це, підтверджуючи сказане прикладами з життя.
«Кілька років тому у відділення «швидка» привезла безхатька. Він був настільки виснажений своїм скрутним становищем, холодами, пиятикою, що ходити зовсім вже не міг. Його внесли до кімнати на ношах і залишили. Через певний час він почав ходити з «ходунками», потім з милицями, а врешті зовсім окріп і почав досить енергійно ходити і… господарювати. Виявився дуже майстровитим чоловіком з золотими руками – міг що завгодно полагодити, змайструвати. До того ж, наш пожилець показав себе ще й підприємливим. Неподалік приміщення відділення він знайшов порожній сарай, і згодом ми дізналися, що чоловік там почав розводити курей. Ті його кури несли кольорові яйці, були цікавинкою для мешканців села, тож він спромігся налагодити справжній бізнес! І що ви думаєте? Одна з жінок, що відвідувала свою родичку в притулку, помітила його таланти і розповіла своїй подрузі. Та зацікавилася, приїхала раз, другий… Врешті, минуло небагато часу і ми прощалися з нашим підопічним – він з тією жінкою створив сім'ю і вони поїхали жити до неї».
В кімнаті
Мешкала у притулку також жінка, вже літня, яка все життя була дуже активною, об’їздила ледь не увесь світ, та в якийсь момент почала потребувати сторонньої підтримки. Звичайно, ми оточили турботою, допомогли. Та коли її стан покращився, повернулася й активність, і жінка захотіла продовжити жити так, як їй було звично. Їй дуже хотілося поїхати в Казахстан. Працівники притулку і цьому посприяли: знайшли її родичів у Казахстані, зателефонували, пояснили ситуацію, домовилися про подальші дії. Потім вже телефонували звідти: у колишньої підопічної все добре.
Різні ситуації трапляються в житті. Жила якось у притулку бабуся, у якої не складалися стосунки з донькою. Вони взагалі не спілкувалися десятки років, не могли одна одній чогось пробачити. А бабусі ставало все гірше, вона згасала… Донька жила далеко, ні адреси, на номера телефону ніхто не знав. Довелося багато людей потурбувати, аби вийти на неї.
«Вона довго опиралася нашому проханню приїхати попрощатися з мамою, та врешті ми її переконали. – розповідає Людмила Петрівна, – Та, коли приїхала, живою матір не застала. Все-таки поховала її і, що головне, після нашої з нею розмови простила».
Під час спілкування
Життя у відділенні чи після нього залежить від багатьох факторів, в тому числі і від настрою людей. Звичайно, і від їх фізичного стану. А працівники соціальної сфери роблять все можливе, щоб укріпити їх дух і здоров'я.
Звичайно, не скрізь у притулках для одиноких громадян похилого віку однаково добрі умови. Я можу говорити з абсолютною відповідальністю лише про Крутівський заклад. За роки його функціонування ми чули лише позитивні відгуки: і від самих стареньких (що найприємніше), і від їх родичів, і від різного роду перевіряючих (а їх було чимало).
Родичі мешканців відділення: «Умови – комфортні, догляд – прекрасний, харчування – чудове, атмосфера – родинна»
Існують стандарти, яким повинні відповідати заклади на кшталт Крутівського відділення. Відповідність їм у цьому притулку – поза сумнівом, а працівникам властива риса, найцінніша для представників соціальної сфери, – людяність, щира доброзичливість. Директорка Центру каже, що розчулюється, коли під час відвідин відділення чує, як підопічні запитують працівників про справи їх доньок, батьків, сусідів… Тобто вони знають імена дітей і близьких людей, які їх доглядають, знають про різні життєві події, що відбуваються в родинах доглядальниць, бо вони спілкуються про все, діляться усім, як це зазвичай між близькими відбувається.
***
«Може, це дивно комусь чути, але я бачу, що наші працівники не лише обов’язки виконують – вони люблять своїх підопічних. За тривалий час перебування під одним дахом люди стають по-справжньому близькими», – ділиться спостереженням Людмила Петрівна.
Ніна Петрівна Чегурко, свекруха якої (Надія Павлівна) зараз мешкає у Крутівському відділенні, розповідає:
«Кілька днів тому відвідувала маму (тобто свекруху) і пересвідчилася, що у неї все добре. Хвалить дівчат, каже, що дуже доброзичливо ставляться до підопічних, уважні, турботливі. А увага їй потрібна, як і іншим людям в її становищі: їй 87 років, вона не встає з ліжка. Клопоту працівницям вистачає, та вони справляються. Мама завжди викупана, чистенька, доглянута, сита. В кімнаті тепло, комфортно.
А ще їй подобається, що там у неї завжди компанія є. Коли людина лежить вдома і очікує, коли до неї хтось прийде, вона більшу частину дня почувається самотньою. У відділенні такого не буває, бо завжди хтось поруч, є з ким поговорити, та ще й співрозмовниці – приблизно такого ж віку, з такими самим інтересами. Спілкування має велике значення, а для літніх людей – особливе».
Святкування Великодня у притулку
В Івана Іларіоновича Тростянецького у відділенні живе дядько. Віктору Авксентійовичу 82 і він ще остаточно не вирішив, чи залишиться там, чи тільки перезимує. Але чоловік дуже зрадів, як розповідає племінник, коли виявив, що в Крутівському закладі у нього багато знайомих-кодимчан. Однолітки чи майже однолітки, вони завжди мають про що поговорити, їм там не нудно.
«Умови – комфортні, догляд – прекрасний, харчування – чудове, психологічна атмосфера – позитивна, – оцінює обстановку Іван Іларіонович. – Кому б не сподобалося, що про нього гарно дбають: палять, щоб завжди тепло було; перуть, прибирають, миють, у кімнатах ідеальна чистота. А харчування просто чудове: готують смачно і поживно, порції щедрі, годують 4 рази на день. Вдома самотні літні люди далеко не завжди мають такі блага. Я думаю, що бажаючих оселитися в Крутівському стаціонарі зараз більше, ніж у них є місць».
До речі, як розповіла Людмила Сімашкевич, з весни до пізньої осені у притулку 5-разове харчування, а коли стає коротким світловий день, на зиму, мешканців притулку переводять на 4-разове. В раціоні є все: овочі та фрукти, риба і м'ясо. Інколи кухарі закладу скаржаться, що підопічні не з’їдають великих порцій, які їм видають згідно стандартів. На це Людмила Петрівна відповідає:
«І все-таки готуйте і давайте так, як повинно бути. Ви знаєте, який у кого апетит і хто що любить. Якщо підопічна їсть мало, то запропонуйте їй спочатку з’їсти дві котлети, а каша – то вже як вийде».
За обідом
На свята кухарі готують святкові страви: холодець, олів'є, різні смаколики. Крім цього, у святкові дні мешканців притулку відвідують гості: і благодійники з гостинцями, і школярі з концертними програмами. Словом, справжній санаторій!
Але як вдалося досягти такого благополуччя в наш непростий час? За рахунок чого Крутівське відділення настільки комфортне? Хто фінансує благополуччя його мешканців? Невже вистачає бюджетних коштів? З ким співпрацює Центр надання соціальних послуг, аби стаціонарне відділення утримувалося на високому рівні? За яких умов літні (і не тільки) люди можуть оселитися в цьому пансіонаті? Про це ми розповімо в наступному матеріалі.
Матеріал створено в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
