У Всесвітній день поезії, 21 березня 2024 року, в приміщенні Любашівської публічної бібліотеки зібралися шанувальники поетичного слова.
«Книги, як люди. Їхні долі часто нагадують людські. Комусь на роду написано щастя, комусь – забуття. Забуття пророкували тим, хто не сприймав правдиве й щире слово, мудре і водночас беззахисне, його катували і винищували, кидали у чорні списки, але слово жило. Жило всупереч долі. Із забуття – у безсмертя», – так розпочала презентацію творчості Людмили Гнатюк провідний бібліограф Тетяна Мочуляк.
Під час зустрічі
Творчість додає сил
Коли Людмила Гнатюк вперше принесла свої вірші до «Хлібороба», показала вирізки з газет, я зрозуміла, що переді мною не початківець, це авторка, яка вже добре знає, про що пише, що переживає. У ній було стільки енергії і бажання творити, що залишалось лише підтримати. Так на шпальтах районки з’явилось нове ім’я – Людмила Гнатюк. Паралельно молода авторка надсилає свої доробки до газети «Саквояж», вона виходила у колишньому Кіровограді, до «Вістей Ананьївщини» та «Ваш інтерес» (Балта).
Людмила Гнатюк
Зорепад творчості Людмили Гнатюк триває
У 2008-му році побачила світ дебютна збірка поезій Людмили «Зорепад», яку я й редагувала. Авторка побажала, щоб вступне слово до неї написав її перший наставник, редактор Бучацької райгазети Василь Тракало. Ми з ним вели розмову по телефону, я намагалась прискорити процес, а ще ж обидвоє були зайняті основною роботою. Його аналіз творчості Людмили Гнатюк був глибоким і професійним. Він наголошував, що у поетичних творах Людмили присутні жіночий максималізм, неординарність суджень та думок. Як кажуть, це той випадок, коли хочеться зупинитись, аби ступати разом з поетесою «по весняних росах» і відчути душею, як «день майнув безслідно на стомлених украй ногах». Її любов до Батьківщини, рідного краю, матері – це і є своєрідне джерело творчого натхнення, яке ніколи не міліє в душі. Філософія моральності, ностальгії, поєднання громадянських й інтимних цінностей, пізнання краси світу – провідні мотиви збірки «Зорепад». Так сталось, що на останньому (ще один відкладено через війну) з’їзді журналістів я випадково сиділа поруч з делегацією редакторів з Тернопільщини, де й познайомилась з колегою з Бучача. Правду кажуть, земля таки кругла.
Дуже цінує Людмила Гнатюк Диплом другого ступеня міжрайонного конкурсу «Твої таланти, рідний краю» у номінації «Авторський вірш», який отримала у 2009 році. Наступного року стала лауреаткою третього міжрайонного цього ж таки конкурсу. У 2012 році отримала грамоту від газети «Саквояж» за кращий публіцистичний нарис. З 2012 року керує літературною студією юних поетів у своїй вже рідній Познанці Першій.
Біографічна довідка
Людмила Гнатюк все життя живе пліч-о-пліч з літературним словом.
Народилася у сім’ї військовослужбовця у місті Кілія, що на Одещині. З батьком доводилося часто переїздити з одного місця на інше. До першого класу пішла у селі Познанка. Її перший вірш був вміщений у шкільній стінгазеті. Складався з дванадцяти рядків, і був написаний російською мовою. Першою її здібності помітила вчителька російської мови та літератури, класний керівник Валентина Миколаївна Созанська. Після закінчення школи мала два направлення на навчання. Перше – від колгоспу до Петрівського сільгосптехнікуму на спеціальність «Агрономія», друге – від школи, у якій навчалась, до Балтського педагогічного училища.
Вийшло по-іншому. Вступила до Харківського юридичного інституту, згодом вийшла заміж, виїхала до Тернопільської області, пішла працювати на швейну фабрику. Увесь цей час писала вірші, спочатку для себе, з часом їх почали друкувати у районній газеті.
У 2002 році заочно закінчила Харківський фінансово-економічний інститут. Була позаштатним працівником у газеті «Нова доба» у місті Бучач, що на Тернопільщині. Вела гумористичну рубрику «Комар» та сторінку для дітей. Чому саме «Комар»? Згадала, що у любашівській газеті «Хлібороб» схожа рубрика називалась «На жорна». А комар – комаха кусюча, от і вийшла така назва. Крім того, друкувалася у газетах «Золота Пілава», «Перемога», «Що?Де? Коли?».
Рік працювала економістом з оплати праці. Після того, як вийшла заміж, на Тернопільщині прожила п’ятнадцять років. А далі сталось непоправне, залишилась вдовою з двома дітьми – Василем та Назаром, яких мала поставити на ноги. Тож вирішшила переїздити до села Янишівка, що на Любашівщині. З 2007 року й понині проживає у селі Познанка Перша.
Матусю з презентацією вітає син Василь
Як пише вірші Людмила Гнатюк
У творчої людини є велике щастя – народження нового твору: вірша, поеми, оповідання, маленької мініатюри чи статті. Тоді прискорено б’ється серце, душу переповнюють незвичні хвилювання, зникає увесь світ і думки шикуються у рядки. Звідки вони беруться, хто їх надиктовує? Що або хто надихає?
Присутнім Людмила відповіла так:
«Я можу йти і відчувати, що та чи інша тема вляжеться у поетичні рядки, а ось ця людина, з якою зустрічаюся чи спостерігаю за нею, в моїй уяві – героїня окремої розповіді.
Досить часто не сплю до третьої, а то й четвертої ранку, часом пишу, а потім переписую. Якщо прийшла муза, швидко встаю й записую. Так поступово, а іноді раптово, народжуються рядки. Навіть не відаю, звідки вони беруться. Саму себе перечитую, а ще критикую і вважаю, що це дуже правильно. Щоб перевірити, чи так я роблю, надсилаю написане у поезії та прозі до різних альманахів на вказані ними теми. Мабуть, не помиляюся, тільки за 2023 рік отримала 72 дипломи за участь, маю й перші місця, це і є мій сенс життя, моє хобі. Літературний альманах «Відображення» торік відкрився моїм прозовим твором «Помічниця». Організатори визначають претендентам на публікацію кількість знаків, але зважають і на якість. Коли проходжу ці параметри, самій приємно, адже маю віддушину та ще й тоді, коли у країні йде війна».
На знімку зліва направо: Лариса Єрикаліна, Людмила Гнатюк, Марія Стоянова, Ірина Візняк та Таїсія Кияновська. В кріслі колісному Ліда Сологуб
«Ностальгія» Людмили Гнатюк
У 2013 році побачила світ невеличка збірка поезій під назвою «Ностальгія». Вірші до неї авторка писала, ще коли жила на Тернопільщині. Натхненням слугувала туга за рідним домом. Тільки будучи далеко від нього, Людмила врешті-решт усвідомила значущість рідного оточення, у тому числі й природи. У її пам’яті, як ніколи, спливає контур навіть маленького листка, на який мав необережність хтось наступити, сніжинка, що розтанула на долоні хмари, що мчить кудись, і ти, маленька, забруднена дорожнім пилом і соком солодкого кавуна, з кошеням, яке муркоче на руках під теплими краплями літнього дощику. Усе це і є ностальгія.
Чимало міст і сіл існує,
Та, юний друже, пам’ятай:
Ніщо так серце не хвилює,
Як Батьківщина, рідний край.
Лиш рідний край у вісні приходить,
Бентежить спогади розмай,
Душа спокою не знаходить,
Коли залишиш рідний край.
І вкотре думкою вже лину
В свій рідний край, своє село,
Торкнуся з ніжністю калини,
Знайду дитинства джерело.
А далі, подумки, за полем,
Стежину в лісі віднайду
І з серцем, сповненого болем,
Додому просто я дійду.
На жаль, від теми війни не вдалось відійти. За день до зустрічі на мій телефон надіслала вірша любашівчанка Лариса Єрикаліна: «Нещодавно у Бобрику Другому загинув земляк чоловіка, якого ми добре знали. Під впливом цієї втрати й народились оці рядки. Молода поетеса зачитала його присутнім, чим розчулила до сліз.
Алея Слави. Там її дитина…
Кому та Слава? Нащо ордена?
І серце колеться, як молотком крижина,
А в голові: «нема… сама…одна».
Нема вже сліз, лиш душу розриває,
А вглиб Алеї – сотні прапорів,
Їх вітер над бійцями розвіває,
Ніхто із них вмирати не хотів.
І матері… Дружини… Сестри… Діти –
Біля могил тих плачуть й голосять,
А їм би жити і життю радіти,
Та не судилося… Герої мирно сплять.
Для них вже мирно, бо вони не чують
І знову на могилі плаче мати
На цвинтарі іще одна могила,
Ще зовсім свіжа…Й мати ледь жива…
Вона сьогодні сина схоронила…
І навкруги потоптана трава.
Того, що чули, як були живі…
Ні куль, ні градів, ні ракет, ні дронів,
Ні танків….Тільки шелест у траві.
О, бідна українськая земля!
Та скільки терпиш ти наруги над собою?
Повстань! Проснись! Допоможи синам!
Чим можеш: вітром, травами, водою….
Хай вітер зносить й поверта назад
Ракети й дрони окупанта злого,
Трава, мов терен, вироста густа,
Деручи і чіпляючись за ноги!
Вода, хай стане річкою із сліз
Матусь і вдів – вся сповнена отрути,
Щоби загарбник лиш ковток зробив
І більш не міг повітря вже вдихнути!
О, світе! Чом мовчиш ти, мов глухий?
Та скільки ж можуть Цвіт Землі вбивати?
А вітер розвіває прапори
І знову на могилі плаче мати….
Ірина Візняк зачитує поезію, присвячену Людмилі Гнатюк
Ірина Візняк підготувала Людмилі Гнатюк присвяту до презентації, яку ми з задоволенням публікуємо. А ще всі почули її твір про кохання, вічне й прекрасне почуття.
Тендітна жінка. Творча голова.
В ній неспокійна думка прагне злету.
Вона такі викручує дива
З одного слова, миті чи сюжету.
Один дзвінок, чи фраза, чи момент —
І народилось враз оповідання.
Тематиці творінь немає меж:
Про кошеня, про дощ, чи про кохання.
А у віршах той незбагненний стиль,
Який вловити я ніяк не можу.
Він часом по-дитячому простий,
А іноді галантно-віртуозний.
В ній стільки неприборканих стремлінь,
Енергії великий оберемок.
Хоч залюбки працює на землі,
Та творчість — ось її життєве кредо!
Закохана в природу і село.
В ній крик і шепіт зболеного краю.
В ній життєдайне творче джерело.
Це все про Вас, Людмилочко, вітаю!
Зігріта сонечком життя
Таїсія Кияновська
Так назвала свою поетичну збірку Таїса Кияновська з Янишівки, видану вже цього року у Врадіївці. Вона про природу, рідний край. Окремі твори присвячені духовній сфері, патріотизму та російсько-українській війні. Авторка зачитала кілька своїх творів, у тому числі й про весну, яка упевнено крокує у країні, й про війну.
Мені, напевно, не наснилось:
Чи Україні нашій так судилось —
Покрите небо чорною пітьмою,
Весна розстріляна, обпалена війною.
Туман тремтить, зажурений у гаю,
Втікають люди до чужого краю.
Летять ракети, падають солдати,
Навіки у окопах лягли спати...
Життя для кожного розколене навпіл,
Війна бере усіх нас на приціл.
Зелені трави, вмиті потом та сльозами,
Дитя розгублене, що плаче у обіймах мами.
Міста і села, спалені війною,
Розбиті вщент рашистською ордою.
Загиблі душі відлітають журавлиним клином...
Від горя й болю посивіла мати,
Яка в надії жде свого солдата.
Разом з авторкою на літературну зустріч до Любашівської публічної бібліотеки приїхала й наша постійна авторка Марія Стоянова, яка завжди підтримує у творчості Таю Кияновську.
Ліда Сологуб з Ясенового, як і Людмила Гнатюк, брали участь у конкурсі на авторський вірш до дня народження Кобзаря, який оголосив Зеленогірський Центр молоді та спорту. Свого вірша й зачитала Ліда.
Прозвучала у запису пісня «Червона калина» у виконанні композитора Миколи Жогло з міста Рівне на слова Людмили Гнатюк.
Людмила Гнатюк приймає вітання від провідного бібліографа Тетяни Мочуляк
Наша землячка Людмила (різні громади – то лише територіальний поділ), досить часто гуморить, у неї це виходить досить вдало.
Одна наша читачка у телефонній розмові відзначила, що Людмила вміє взяти незвичну тему й розкрити її по-своєму, тобто оригінально. Це, до речі, стосується її вірша «Моль». А у нашій газеті ми друкували не одну її гумореску. Теж саме стосується й прози, вона їй теж по плечу. Досить активно використовує діалоги замість описання природи й це додає замальовкам та коротким оповідкам особливого шарму. І ви цей твір обов’язково прочитаєте, тобто, не пройдете мимо. Торік у Вінниці видала оповідання під загальною назвою «Танці на кістках». Розповіла колегам по перу, усім шанувальникам поезії, що взяла участь у проєкті «Подаруй бібліотеці книжку», відправила свої видання у 25 бібліотек!
Людмила налагодила співпрацю з журналом «FoxyLit», який видається ентузіастами з Одеси та Запоріжжя з 2018 року. На обкладинці одного випуску, який залишила бібліотеці, портрет добровольця з Познанки Ігоря Щеголя, у травні буде вміщено фото солдата із Заплаз.
Не можна, звичайно, обійти увагою й останнього вірша Людмили «Я прокинулась зранку»:
Я прокинулась зранку від того,
Що весна шепотіла
мені у віконце:
Прокидайся хутчіш,
лежебоко і соне,
Просинайсь, бо надворі
Давно гріє сонце.
Крізь шпаринку дивилась,
що поміж фіранками
Й дивувалась:
коли ж то весна прилетіла?
Було так вже цікаво
і радісно було,
Та вставати із ліжка
Я все ж не хотіла.
Промінець, посміхнувшись,
за щічку лоскоче.
Простягає свої промінці
аж до ліжка.
Я всміхаюсь йому
і протягую руки.
Відчуваю, як долівки
торкається ніжка.
Відчуваю, як погляд його,
ніби легіт,
Що пробігся долиною
ген на тім боці.
Як і личить весні,
я виходжу на ганок
У квітчастій і довгій
легенькій сорочці.
Та й весна, ніби жінка,
Зненацька і щиро
Посміхалась крізь хмари,
У полі зникала.
Вже до вечора рясно,
співаючи тихо,
у квітки – намистини
всю землю вбирала.
Ми сиділи із нею, мов
подруги..., друзі.
Вона на шовковиці
тихо зітхала.
Весна, мовби жінка...
зажурена. Трішки.
Кохання у променях сонця
чекала.
Мені здалось, що творча атмосфера передалась всім учасникам, які були присутні на презентації. Невимушена розмова, під час війни раптом звучать авторські вірші, була можливість погомоніти про творчість, яка живе вічно й нуртує у серцях і думках наших земляків. Це ще раз підтверджує те, які українці талановиті, вони усе здолають й дочекаються Перемоги.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
