Мешканець села Мар’янівка Микола Житнюк відомий жителям Ширяївщини передусім як службовець, який тривалий час очолював сільську раду, а також працював на посаді секретаря. Втім, невелике коло друзів та колег знають про його захоплення поезією, про те, що він пише власні вірші.
Хто ж він – Микола Житнюк? Де народився, хто спонукав до вибору професії і яке його життєве кредо, читайте в матеріалі.
Микола Житнюк
Микола Іванович Житнюк – вчитель за професією, поет за покликанням, мудрий керівник – народився, в сім’ї колгоспників у селі Флоринське колишньої Олександрівської сільської ради (нині – Долинська територіальна громада Подільського району).
Тут, в мальовничому куточку на півночі Одещини, де із прозорої криниці, прямо із цеберка, можна напитися холодної води, пройшло його дитинство і юність. Мальви та чорнобривці насіяні матір’ю, неосяжні пшеничні поля, волошки в житі, вечірнє тьохкання соловейка у гаю – це ті джерела, з яких черпав хлопчина любов до України, своєї малої батьківщини, рідної мови, української пісні та поезії. Саме тут проявився хист юнака до написання перших поетичних рядків. Так би мовити, проба пера відбулася, ще коли навчався у старших класах.
Обрав професію вчителя, і вже у 22 роки став директором школи
Микола Житнюк в студентські роки
Опанувавши шкільну науку в Олександрівському навчальному закладі, Микола Житнюк поступає в Одеський педагогічний інститут імені К. Д. Ушинського (нині це Південноукраїнський національний університет), на фізико-математичний факультет. З точними науками Микола завжди був на «ти», тож і обрав спеціальність – математика.
З вибором професії в житті Миколи також велику роль зіграв його класний керівник і вчитель математики. Та ще, мабуть, мати, Ніна Опанасівна, яка сама дуже хотіла бути вчителем, але спочатку війна, а потім і складні повоєнні роки перекреслили її мрії. Адже в ті часи для сільської молоді було не надто багато можливостей здобути профільну освіту, та ще й вищу. Микола ж з легкістю засвоював вищу математику, методику викладання цього предмета у школі тощо.
По закінченні педагогічного вишу і здобуття диплома освітянина Микола, за направленням, вчителював в одній із шкіл колишнього Ширяївського району. А через два роки, за рекомендацією районного відділу освіти, 22-річний молодий спеціаліст очолив педагогічний та учнівський колективи вже іншої школи. П'ять років директорування пролетіли, немов один день.
Молодий директор М. Житнюк (4-ий ліворуч у другому ряду)
«Мені поталанило на мудрих і досвідчених наставників, закоханих у вчительську справу. Старші колеги опікувалися мною, всіляко допомагали, підтримували й ділилися своїм багатим педагогічним досвідом», – згадує ті роки Микола Житнюк.
Ще один важливий етап у життєписі Житнюка
Так склалися обставини, що згодом Микола Іванович із сім’єю назавжди оселився у Мар’янівці, в сусідньому з Олександрівкою селі, де проросло його родинне коріння. Спочатку викладав свою улюблену математику у місцевій середній школі, а в 1985 році односельці обрали 31-річного вчителя головою Мар’янівської сільської ради. Був її керівником декілька скликань поспіль, протягом яких особливо яскраво і в повній мірі проявився його талант очільника й організатора, здатного не лише управляти та об’єднувати, а й пройматися проблемами людей, допомагати їх долати і вирішувати життєві питання.
Довелося Миколі Івановичу з десяток років попрацювати і в місцевому господарстві – ТОВ «Агрофірма «Мар’янівська», а потім знову робота в Мар’янівській сільській раді. Цього разу – секретарем. І знову серед людей і для людей.
У 2015 році земляки вкотре обрали Миколу Івановича Житнюка головою Мар’янівської сільської ради, і її очільником він був до створення Ширяївської об’єднаної територіальної громади. Потім ще виконував обов’язки старости Мар’янівського старостинського округу. У 2017 році пішов на заслужений пенсійний відпочинок.
«Загалом, не надто важливо, де жити… Більше або менше зручностей – не в цьому пріоритети. Найважливішим є те, на що ми витрачаємо своє життя. Якщо не наділити цінністю життя, то воно й не матиме ніякої цінності. Якщо працювати над поставленими цілями, то й цілі працюватимуть на вас. Якщо у своєму житті ти допоміг іншому хоча б один раз, то вже недаремно прожив життя…», – озвучує Микола Іванович свої найголовніші життєві погляди.
Став зачинателем вчительської династії
В романтичні студентські роки відбулася доленосна зустріч Миколи Івановича із своєю майбутньою дружиною. Житомирянка Надія Давидівна в той час працювала в Одесі. Молоді люди покохали одне одного і невдовзі одружилися. Було це, коли Микола Іванович навчався на 4-му курсі. І з тих пір ось уже 49-ий рік подружжя Житнюків крокує разом по спільній життєвій стежині.
Микола Житнюк з дружиною Надією
Разом з дружиною Надією Давидівною виростив і виховав двох донечок. Старша, Анжела, закінчила той же Одеський педагогічний виш, що і батько (факультет «початкові класи», спеціальність – українська мова), а ще – біологічний факультет Уманського педуніверситету. Нині викладає біологію в КЗ «Мар’янівський освітній комплекс». Менша дочка Ірина – працівник торгової сфери.
Мають Микола Іванович з Надією Давидівною й чотирьох онуків – Наталію, Андрія, Марину й Тетяну. Вже й правнучок Богданчик підростає.
До речі, найстарша з онуків Наталка теж закінчила Південноукраїнський національний університет ім. К. Д. Ушинського, факультет «початкові класи» спеціальність – психологія. А внучка Тетяна навчається в педагогічному коледжі. Тож Миколу Івановича можна назвати основоположником родинної вчительської династії.
Протягом всього життя не зраджує своєму юнацькому захопленню – поезії
«Рими складаю коли приходить натхнення. Спочатку писав лише для себе, згодом читав вірші родині, колишнім однокласникам, друзям, колегам. Поезія для мене, як ковток свіжого повітря. Пишу тоді, коли хочеться про щось розповісти, поділитися почуттями з оточуючими», - розповідає Микола Житнюк.
У своїх віршах він оспівує красу рідного краю і свого села, велич природи і щирість людських взаємин, вірність почуттів і багатство одвічних життєвих цінностей.
Спершу на широкий загал пан Микола виніс свої вірші, опублікувавши їх на шпальтах районної газети. Пізніше почав ділитися своєю творчістю у Facebook.
Згодом, набравшись сміливості, сільський поет надіслав низку своїх поезій до редакції літературного альманаху «Горизонти». Якою ж була його радість, коли він отримав повідомлення про друк декількох його віршів.
Поетична спадщина, якою пишається Микола Житнюк
Зараз, тримаючи збірник у руках, Микола Житнюк ділиться емоціями:
«Назвати себе поетом у мене не повернеться язик. Я просто людина, яка час від часу пише вірші. Але роблю я це щиро, з любов’ю, сподіваючись на відголос у чиїйсь душі. Ці 8 сторінок у альманасі, на яких опубліковано мої вірші, найбільший мій творчий спадок, яким я відверто горджуся».
Вагомим досягненням для героя моєї розповіді також стала публікація його вірша «Весна» на сторінках патріотичного альманаху «Наш Край». Це видання вийшло з нагоди 30-річчя з Дня Незалежності України.
А ще пан Микола пишається знайомством із знаним українським поетом Валентином Морозом. Вони товаришували: Валентин гостював у нашого земляка в Мар’янівці.
«Це незабутньо… – Ми читали один-одному свої вірші, мріяли. Валентин схвально оцінював мою самодіяльну творчість, що надавало натхнення. Після цієї зустрічі у мене залишилася на згадку книга «Валентин Мороз. Життя і творчість» авторства Володимира Гараніна. Його автографічний надпис на титульній сторінці – це безцінно!», – ділиться спогадами Микола Житнюк.
Микола Іванович Житнюк, у свох майже 70 років вважає себе щасливою людиною, бо як він стверджує:
«Для досягнення щастя, мабуть, необхідні три складові, з якими я завжди крокував і крокую по життю: заповітна мрія, непохитна віра в себе і працьовитість. Найщасливіші люди не обов'язково мають усе найкраще, вони просто роблять те, що у них найкраще виходить».
Постскриптум
Микола Житнюк з дідовою косою
Який же Житнюк без коси. Тим паче вона перейшла йому у спадок від діда та батька. Прийшов час передавати її онукові. Коса асоціюється з житом, а жито - це життя і дружина з Житомирщини. Ось вам і Житнюк!
Віршами, надрукованими у збірках, пан Микола поділився з читачами Новинар.City
***
Я люблю свою країну,
Рідну неньку, Україну.
Молоду, гарну, вродливу,
Білолицю, чорнобриву.
Працьовиту, не сварливу,
І багату, і красиву.
Я люблю комбайн у полі,
Золоте зерно в стодолі.
Люблю я дерева в лісі,
Люблю горобця у стрісі,
Жайворонка пісню в небі,
Соловейка спів веселий.
Люблю кораблі у морі,
Сонце я люблю, і зорі,
І своє село , веселе,
Що на ноги мене звело.
Не люблю війни і жаху,
Оченят, відкритих з страху.
Не люблю я сліз і горя,
Та мовчазливої покори.
(Написано 20 років тому до Дня Конституції)
***
Чорнобиль. Біль душі людської
Наводиш ти на мене сум.
І серце не знайде покою
Від невеселих, тяжких дум
.
Забрав у матері ти сина
І радість відібрав і сон.
На горі, в чорному, високій,
Стоїть і слуха передзвон.
Стоїть, не вірить, бідолаха,
Що сина в неї більш нема,
Що страшне і гірке лихо
Забрало в неї Василька.
УКРАЇНО! Мати моя рідна!
Ти встань і сльози свої втри.
Нехай від тебе відвертають
Нещастя буйнії вітри.
= Трускавець. 25.04.1987 року =
МАР'ЯНІВКО МОЯ
Вранішнє сонце червоне зійшло,
Вже прокидається рідне село.
Стигне колосся пшениці у полі,
Попід дорогу струняться тополі.
Приспів:
О, Мар'янівко моя, де цвіте калина,
Спів в садочку солов'я слухає вся родина.
О, Мар'янівко моя, ти завжди зі мною,
Де б не проживав би я, я в душі з тобою.
Земля моя рідна, зелена, квітуча
І на людей гарних дуже родюча,
Ти паляницею хліба пахуча,
Мила серцю, грайлива, співуча.
Приспів:
О, Мар'янівко моя, де цвіте калина,
Спів в садочку солов'я слухає вся родина.
О, Мар'янівко моя, ти завжди зі мною,
Де б не проживав би я, я в душі з тобою.
Вечір настане, зірка засяє,
Легінь дівчину в садку обіймає.
Молодий місяць на небо здійметься,
Співом пташиним гай захлинеться.
Приспів:
О, Мар'янівко моя, де цвіте калина,
Спів в садочку солов'я слухає вся родина.
О, Мар'янівко моя, ти завжди зі мною,
Де б не проживав би я, я в душі з тобою.
МОЄ РІДНЕ СЕЛО
В зелені тоне моє рідне село,
Дитинство рожеве моє тут пройшло.
Довго я мріяв повернутись сюди,
З криниці напитись цілющої води.
Як часто я в мріях ходив босоніж
По травах росистих, по горах крутих.
Село моє рідне, ненько моя,
Милії серцю ліси і поля.
Цією доріжкою в школу я йшов,
Тут перше кохання своє я знайшов.
Тут праці навчився, тут я змужнів.
Зустрічай же, село моє, рідних синів!
Звідси мій батько йшов на війну,
Сюди Перемоги вернув він весну.
Тут дід мій і прадід, тут син мій і внук,
Моє тут коріння, моя доля тут.
***
Минули швидко сорок літ,
А ніби вчора це було,
Як в самостійний перший свій політ
Невміло я здіймався на крило.
У вир дорослого життя
В святкову ніч отримав я квиток.
Пішло дитинство в небуття,
Дорослого життя я скуштував ковток.
А потім, через двадцять літ
З батьківським досвідом великим,
Я доньку проводжав в політ,
В життя суворе та сердите.
Сьогодні втретє я стою
На ганку школи, вдітої святково.
Сьогодні внученьку свою
В життя я проводжаю з школи.
І хто зна, може через двадцять літ,
Я буду правнуків проводити в політ.
Життя іде, міняє покоління,
І тільки свято це лишається незмінним.
***
З діда-прадіда зерно
Хлібом називали,
І раділи, як воно
В полі дозрівало.
Стиглим колосом жовтіє
Поле хлібне, золоте.
З небом синім - прапор рідний
На обрії розцвіте.
Загудуть комбайни в полі,
Впадуть перші колоски.
"Буде Україна з хлібом!", -
Говоритимуть батьки.
Свіжим, пишним короваєм
Хліборобів зустрічають,
Та за добрий урожай
Гарну пісню заспівають.
***
Я зайду у квітучий вишневий садок,
Помилуюсь зблизька білосніжними квітами.
Привітає мене в нім суцвіття квіток
Тихим шелестом листя, гойдаючи вітами.
Білим сріблом вишневим укрилась земля,
Свої рани болючі прикрила.
За біду, що принесли московці з кремля,
Дорогу ти ціну заплатила.
Моя вишня, любов моя, радість життя
Ти приносиш щоденну надію,
На швидку Перемогу. Не піде в забуття.
Подвиг наших героїв зберегти ми зумієм.
= квітень 2023 р.=
Прослухати вірші у виконанні автора можна тут.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
