Наталія Супрун стала свідком і учасницею подій, що відбулися в її рідному селищі Наддніпрянське Херсонської громади, проживши з сім’єю понад 8 місяців під окупацією. Її спогади допомагають зрозуміти, як війна впливає на життя звичайних людей.
Наталія Супрун
Що було до…
24 лютого 2022 року життя Наталії Супрун, як і мільйонів українців, розділилося на "до" і "після". Вона - пенсіонерка. До цього 47 років пропрацювала в лабораторії, аналітичних досліджень Українського науково-дослідного інституту зрошуваного землеробства, що входить до Національної академії аграрних наук та до повномасштабного вторгнення базувався у Наддніпрянському.
«Загалом у нашому селищі, окрім інституту, тільки сім будинків житлових - багатоповерхівки. У нас кандидати, доктора наук живуть. Поруч з будівлями інституту було також дослідницьке господарство. Там у нас бригада була, сільськогосподарська техніка. Поля оброблялися. Мій чоловік до пенсії тут працював. Йому дали новенького сучасного трактора, якого окупанти першим викрали…».
Так виглядав Український науково-дослідний інститут зрошуваного землеробства ДО вторгнення
Перейшовши на тему війни, пані Наталія пригадала розмову, яка відбулася в херсонському трамваї з незнайомим чоловіком, перед самим її початком:
«Коли росіяни стояли на кордоні, вони говорили, що це типу навчання. Всі про це знали, але мало хто думав, що вони наважаться перетнути його.
Перед самим вторгненням, коли я їхала в тролейбусі, поруч зі мною сів чоловік (він з лівобережжя).Сказав мені: “Ви знаєте, буде війна”.
Я відповіла: “Що ви, не буде війни. І наш президент так каже”.
Але той чоловік відповів: “Мене звуть Віктор, ви ще згадаєте мене: війна буде на початку року”.»
На жаль, Віктор виявився правий…
"Я ще за пару тижнів до війни бачила, як хлопці в камуфляжі рили канави неподалік. Запитала їх, що вони роблять. Вони відповіли, що хочуть провести воду, бо в школі її немає."
І все одно не була Наталія готова почути страшну звістку…
Селище Наддніпрянське від Херсону зовсім недалеко
Початок
Коли вдалині щось загуло, їй зателефонувала колишня співробітниця:
"24-го лютого мені телефонує колишня співробітниця і каже: “Наталія, війна”. Я перепитала: “Як війна?”. Вона відповіла: “Ти що, не чула, що вибух був у нас на аеродромі в Чорнобаївці?” Я сказала: “Та ось чула, якийсь гул”. А вона: “Це вже Херсон бомблять”…
У той день Наталія мала їхати в місто зняти гроші з картки: саме пенсію отримала. Але не вийшло. Пішла до місцевого магазину, де можна було отоваритися безготівково. Вона пригадує, яким було для неї 24 лютого 2022 року:
"Готівки було мало. Я прийшла в магазин поруч з нами. Тут можна було розрахуватися карткою. А там - такий ажіотаж! Хліб гребуть… Я теж набрала всього, що можна було. За один день магазин спустошили.
Прийшла додому. Вийшла на балкон, дивлюся, а на першому поверсі моя подруга розмовляє з двома військовими. Вони тільки відійшли, вона телефонує: “Наташа, в тебе є "тривожна" валіза?”. “Є”, - кажу.
В мене чоловік хворіє, я вже давно склала ліки, все необхідне. Навіть бутерброди в холодильнику були. Я потихеньку складала, бо у нас вже говорили про те, що треба готуватися.
Вона каже: “Бери Юру (чоловіка) і йди в гараж. Хлопці сказали, якщо будуть наступати (вже хтось доніс, що вони в школі стоять), то будуть битися тільки тут”.
Я взяла Юру, зібрала речі, ковдру. Приходимо до свого гаража. А він у нас - у закутку. Бачу, п’ять хлопців прикрилися й стріляють. Чи було в них достатньо озброєння? Навряд. Ми зайшли, в гараж і тут виявилося, що я забула ліхтарик. Довелося повертатися додому. А біля під’їзду вже два вояки стоять. Питають: “Куди ви йдете?”. Я відповіла. Вони пропустили, але порадили довго не затримуватись.
Вже поверталась, дивлюся, летять два вертольоти низько-низько. З одного щось полетіло вниз. І одразу – вибух такий, що земля разом з димом вгору піднялися. Потім ще раз шарахнули, а я стою, дивлюся, не знаю, що робити. До мене все ще не доходило, що відбувається. Підійшла до хлопців: "Ви їсти хочете? Я вам винесу". А вони відповідають: “Ой, нас вже нагодували, всі несуть”.
За словами Наталії Супрун дехто з сусідів позвозив речі в гаражі.
«Я дивувалась: “А якщо вас привалить?”. Хоча скажу, що страху ми ніякого тоді не відчували. Не знаю, може, якесь заціпеніння було, але до мене все ще не доходило те, що відбувається. Здавалося, що от-от і все закінчиться, бо здавалося несумісним з реальністю.
«Заходили окупанти зі сторони Берислава, Каховки - звідти. Йшли в основному БТРи, танки. Зруйнували дорогу асфальтовану, у парку все повивертали. Я 680 одиниць нарахувала, - розповідає пані Наталя про кількість ворожої техніки, яка пройшла через її селище. - Бачили як по дорозі йшло багато техніки, але її так поховали, що не було видно".
Пані Наталія зізналась, що спочатку намагалась взагалі не виходити з дому, коли в селище зайшли окупанти.
Окупація
"Вони (окупанти) діяли не як цивілізовані люди", - згадує пані Наталя. - Що вони зробили с інститутом! У нас такий шикарний зимовий сад був! Корпуси всі відремонтовані. Рашисти як зайшли… У нас в лабораторії таке понароблювали… Двері всі повибивали. Техніку, комп’ютери, що залишились, все позабирали. Вони зайняли в інституті двоповерхову будівлю. Конфісковували автомобілі"…
Спочатку в село зайшли буряти, представники інших меншин росії. У орків, напевно, з чотири ротації відбулося: одні пішли з награбованим, інші приперлися.
"Вимагали у власниці магазину, щоб вона тільки рублі російські брала. А Тетяна Михайлівна все одно брала гривні. Це було небезпечно", - згадує Наталія Супрун.
Вона з болем розповіла про те, що зробили окупанти з інститутом, з дендропарком, закладеним ще у 1965 році, який мав значення парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва. Постраждав і зимовий сад у головному корпусі інституту, де росли декоративні тропічні та субтропічні рослини.
У власності Інституту було кількасот гектарів полів, де вирощувалися експериментальні сорти зернових.
"Наші запаслися на посівну соляркою, посівним матеріалом (була картопля, селекційна пшениця). Все вигребли й вивезли. Пшениця по сортах на полях була посіяна. А вони у жнива пригнали техніку і - без розбору". Наш завідувач відділу елітного насінництва дізнався про це, одразу до них підбіг: «Це ж не проста пшениця, що ви робите"?! А ті: "Нам байдуже". Він так бідкався: "Я її випробовував, досліджував, а вони"…
«Коли у нас стояли кадировці, вони ходили селищем, щось вишукували, людям погрожували. В Олександрівці (сусіднє з нами село в Миколаївській області), перебував якийсь російський генерал, котрий захотів перебратися у наше селище. І вони ходили по квартирах, підбирали йому житло. Найбільше відвідували третій будинок, бо він виходив до інституту: було зручніше спостерігати. Саме в цьому будинку вони вподобали трикімнатну квартиру. Загалом її господарці найбільше перепадало через «увагу» окупантів. Того разу хтось з наших про це довідався і зателефонував їй: «Тобі хочуть підселити генерала!». То вона швиденько підселила до себе матір з трьома дітьми… Минулося».
Опір
Незважаючи на страх, жителі Наддніпрянського не здавалися. Вони допомагали один одному та, ризикуючи, намагалися підтримувати зв'язок із ЗСУ.
«Найстрашніше було те, що орки ходили по селищу, забирали наших хлопців, «у яму» саджали. На чомусь ловили їх... Тримали в Олександрівці, в Херсоні. Батьки їздили туди, намагалися викупляти їх»...
Згадує пані Наталя й про героїчний вчинок своєї знайомої з сусіднього будинку:
«Я не буду її називати. Вона жила в сусідньому будинку на п’ятому поверсі. З її квартири було добре видно весь рух ворожої техніки. Вона все фіксувала, і нашим повідомляла. А от кумі мого сина в Бериславі не поталанило. Рашисти зайшли, вона саме на кухні їжу готувала. Так у фартуху й забрали. Вона кандидатську захистила, хороший спеціаліст. Потім усіди повідомили чоловікові, що їїї хабрали. Вже згодом, коли її звільнили, ми у месенджері спілкувалися. Розповідала, як жінки вимагали від окупантів засобів гігієни (як без цього жінкам?!), а ті нічого не давали. Просилися у туалет, а ті, щоб випустити вимагали вчити гімн росії. Давали банку тушонки на п’ять жінок і три мівіни на добу. З того, що рідні передавали, якщо двадцять відсотків перепадало, то було добре. Знущалися і морально, і фізично. Коли її випустили, син допоміг з окупації якось через кордон переправити».
Звільнення
11 листопада 2022 року українські війська звільнили Херсон, а з ним і Наддніпрянське...
Окупанти тікали на лівий берег, залишаючи по собі пограбовані будинки, зруйновану інфраструктуру та заміновану територію, зокрема, навколо залізничної колії.
"Окупанти уходили, підбираючи все, що могли. Увірвалися в магазин (він в одній будівлі з поштою). Двері вхідні відчинили. Там ліворуч була катерка. У ній холодильники, вермішель, яйця складені. А праворуч - двері у магазин. Але замок відкривався гвинтовим ключем. Окупанти не допетрали, як його провернути, не змогли відчинити. Як і промтоварний магазин. Згодом Тетяна (господарка магазину) зателефонувала, попросила мого сина допомогти. Я поцікавилась: «Що ж вони взяли"?. Вони, сказала, взяли яйця, вермішель і… пиво, яке Тетяна вже хотіла викинути, бо прострочене було. Ото до вітру, думаю, побігали!
Руслан (син пані Наталії) пішов допомогти Тетяні. Розповів, як наших хлопців зустрічали. Тетяна на радощах не знала вже чим їх пригощати! А наступного дня, в суботу, хлопці нам генератори привезли, щоб телефони заряджати. "Тоді не було ні світла, ні води, яку, щоправда, привозили нам волонтери", - пригадала жінка.
Вона разом з чоловіком та сином ховалися у підвалі під час обстрілів, які почастішали. Один з таких Наталя Супрун пригадала під час нашої розмови:
"Ми були понад 8 місяців під окупацією. І, коли росіяни відійшли на лівобережжя, почали бити й по нашому селищу. Були потужні прильоти. Пам’ятаю, син пішов у сусідній під’їзд на п’ятий поверх до кума ночувати. А ми з чоловіком залишились у своїй квартирі. Зазвичай у підвал спускалися. А тут… Листопад, холодно. Опалення немає, світла немає. Ми укуталися, й лежимо. Було близько дванадцятої. Чоловік почав кашляти. Я встала, дала йому чай з малиною. Випив. Я його швидко знову укутала.
З боку школи били наші гаубиці, а іншого з боку, де ми були (у спальні), міномети били так, що аж вогонь вискакував. А я так спокійно думаю: "Наші б'ють, хай б'ють їх". Наші їх, видно, добре розлютили.
Вже, напевно, була перша година ночі. Лежу, чую: щось летить. І як шарахне поблизу. Я вискакую на балкон (і не подумала про небезпеку!). Дивлюся - від удару земля вгору піднялася, навколо - чорний пил і запах паленої пластмаси. Думаю: "Напевно, комусь попали в гараж і машина загорілася". Вирішила вийти подивитися. Швидко одягаюся, відчуваю, наче похитнуло мене. А тут Руслан заскакує у квартиру: "Мамо, будинок хитається! Швидко – сумки, і – у підвал!".
А чоловік лежить укутаний. Зігрівся й не збирається вставати. Син до нього: "Ти чого лежиш?!"
Тут чую, скло на другому балконі посипалося. В нас там вікно затягнуте сіткою. Це й врятувало від осколків".
Таки спустилися в підвал. Там у нас буржуйка була встановлена. Раніше дівчата намагалися її розтопити, а вона тільки диміла. Я тут заходжу, питаю здивовано: "Дівчата, буржуйка запрацювала?". А вони: "Уявляєш, її підняло й гепнуло, то вона тепер аж гуде".
Рашисти підлі замінували залізничну колію поруч з селищем Молодіжним. Потім було чути, як наші розміновували. Одна моя сусідка з іншого будинку каже мені: "Наташа, я вже знаю, де гаубиці б’ють, де БТРи, назвала мені всі види зброї. Каже, у нас весь будинок танцює".
У ніч з 15 на 16 листопада ракета С-300 прилетіла в будівлю школи. Утворилась вирва 5 метрів у діаметрі. Це жах…
Ми вже були у підвалі. А сусідка з четвертого поверху спустилася пізніше. Каже, що зателефонувала нам, і у двері стукала. Тоді вже спустилася в підвал. А як тільки спустилася, впала ракета і вікна в під’їзді всі посипалися. Якби трохи затрималася, то напевно б всю посікло. Зайшла у підвал від переляку - ніяка. Ми вже там відсиділи до ранку, і наступного дня теж. Такої бійні в нас ще не було. Тоді ми й вирішили виїхати.
Життя після окупації
Зараз Наталя Супрун з сім'єю живе в Балті, у сестри. Їм вдалося виїхати з окупованого селища, але війна назавжди змінила їх життя.
«Ми приїхали 22 листопада 2022 року. Якби в Балті нікого в нас не було, ми б ніколи сюди не приїхали так би там й залишились. Вже як було, так й було б. Сиділи б там. Бо жити в орендованій квартирі – дороге задоволення, - пояснила Наталія. – У багатьох людей, які ось так покидають домівки, немає коштів. Вони не можуть орендувати квартири, тому шукають десь в селі будинки, щоб було подешевше. А є ще проблема з дровами…”.
Наталя Супрун бере активну участь у раді ВПО нещодавно створеній в Балтській громаді, допомагає іншим і мріє про повернення додому з надією на перемогу й те, що її будинок вціліє під рашистськими обстрілами.
Її історія про те, як важливо бути готовим до непередбачуваних обставин і, головне, підтримувати одне одного в складний час. Це свідчення про силу людського духу, про здатність витримати випробування і зберегти оптимізм та надію.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
