Тікаючи від війни, Любов Василівна Скорохід переїхала з окупованого Херсону на малу Батьківщину в Захарівку у квітні минулого року. Встигла взяти з собою лише документи та найнеобхідніші речі. Жінка планувала побути в селищі два-три місяці, а затрималась більш ніж на рік.
Її розповідь пропонуємо вашій увазі.
Дитинство і юність були важкими
Любов Скорохід
Народилася Любов Василівна 12 липня 1948 року у Захарівці. Окрім неї в родині виховувалося ще троє братиків.
„Мені було лише чотири рочки, коли після важкої хвороби померла мати. Через якийсь час тато одружився і привів до хати мачуху, - пригадує наша співрозмовниця. – Невдовзі вона народила двох дочок”.
Згадуючи свої дитячі роки Любов Василівна розповіла, що мачуха чоловікових дітей не любила і за нагоди завжди шпинила та кривдила. А тато ніколи не заступався за своїх діточок, не жалів малих, бо не мав права голосу у сімʼї.
„Мій терпець урвався, коли мені виповнилося шістнадцять років, і я вирішила залишити батьківську хату, – веде далі жінка. – Склала звечора валізу із деякими власними речами, і вдосвіта мала вирушати в дорогу.
Та мачуха вночі ту валізу забрала, а мої речі просто викинула”.
Але дівчину це не зупинило. Вона знайшла старий мішок, склала в нього свою одежину і вранці подалася до Одеси.
„Жила в чужих людей, які мені стали майже рідними, - зі слізьми на очах згадує пані Любов. – Дуже бідувала. Якось навіть від голоду знепритомніла”.
Училася дівчина у звичайному профтехучилищі на майстра з обробітку свиней та худоби. Паралельно у вечірній школі закінчила десятирічку.
Життя у Херсоні
„По закінченню навчання спочатку працювала на мʼясокомбінаті в Одесі, а згодом мене перевели на практику у Херсон, - розповідає Любов Василівна. – Там я і залишилася. Через деякий час забрала до себе і всіх братів Віктора, Олексія та Дмитра. Ми дуже дружно жили і в усьому допомагали та підтримували один одного”.
Згодом Люба вийшла заміж за Валентина Фесенка, в них народилося двійко діточок – Валентин та Ольга, яких батьки виховували у любові та злагоді.
Весільне фото Любові Скорохід
„Працюючи на м'ясокомбінаті, я закінчила заочно зоотехнічний факультет Одеського сільськогосподарського інституту. Мене поважали колеги, цінувало керівництво підприємства, від якого я неодноразово отримувала грамоти та памʼятні подарунки”.
Любов Скорохід х колегами.
Здавалося б живи та радій, але одного дня, під час чергової зміни на роботі, жінка отримала дуже важку травму, довгий час лежала в комі.
„Після одужання мене перевели на легшу роботу – завідувачки складу, - каже жінка. – А пізніше, через стан здоров’я, мусила і взагалі звільнитися з цієї роботи, на якій пропрацювала 37 років”.
На роботі з Почесною грамотою за добросовісну працю
Та сидіти вдома Любов Василівна не хотіла, тож влаштувалася на роботу в банку, потім працювала у райвиконкомі ради ветеранів, у Міжнародному Червоному Хресті.
„За трудовими буднями я незчулася, як повиростали діти, створили свої сім’ї, подарували мені онуків. Євген, нині живе в Києві, Аннушка мешкає в Одесі, а Олександр залишився в Херсоні”, – говорить наша героїня.
Життя безхмарним не буває
Так склалося, що Любов Василівна двічі вдова. Вперше втратила коханого чоловіка ще сорокарічною, та й другий чоловік – Анатолій Андрійович Скороход, вже теж відійшов у засвіти.
„Пережила я і втрату своєї дитини – передчасно перестало битися серце мого синочка, - з жалем каже Любов Василівна. – Він змалечку був дуже хворобливим. Що тільки я не робила: і до різних фахівців зверталася, і по знахарках ходила, і навіть до самого професора Амосова в Київ їздила. Але врятувати мого Валентина не вдалося”.
Фото з мироного життя
Два брати нашої героїні Віктор та Олексій теж вже відійшли у вічність. А Дмитро Васильович, якому нині 76 років, ще й досі живе в Херсоні. Вони намагаються щодня зідзвонюватися, і він розповідає, про події в місті. Каже, хоч їх і обстрілюють, але нікуди від війни їхати бажає.
День початку повномасштабного вторгнення ніколи не забуде
„24 лютого 2022 року пам’ятаю дуже добре, - розповідає вона – Зранку прочитала в Інтернеті, про те, що почалася війна. Я жила у триповерховому будинку, тож було добре чути літаки, вибухи… Коли поцілили в аеропорт в Чорнобаївці, я побачила стовп диму і зрозуміла, що все дуже серйозно та страшно".
Район, де вона мешкала був найбільш обстрілюваним, бо знаходиться на шляху до відомої Чорнобаївки. Він знаходиться біля річки й до нього дістає вся ворожа артилерія.
„Через два тижні після початку війни під час обстрілу міста потрапили і по двох будинках на нашій вулиці. Тоді якраз рашисти йшли на Чорнобаївку, - з сумом продовжує жінка. – Було дуже страшно, особливо вночі. Під час обстрілів ми падали на підлогу і закривалися руками”.
Залишатись в окупованому Херсоні ставало нестерпно
Потім Херсон, місто в якому вона жила довгі роки, опинився під російськими військами.
Родина пані Любові
„Спочатку я нікуди не їхала, думала, що війна швидко скінчиться. Але згодом жити в місті стало все важче, ілюзії про швидке закінчення війни розвіювались, - розповідає пані Любов – Ворожі солдати безпосередньо мене не чіпали. Однак я бачила, як окупанти знущаються з місцевих чоловіків, підозрюючи їх у співпраці із ЗСУ чи з якихось інших, тільки їм відомих мотивів”.
За її словами, в окупації ціни на всі продукти були просто космічні. Гуманітарної допомоги з України не надходило, від росіян її родина нічого брати не хотіла.
„Хоча були люди, які залишали свої паспортні дані, в обмін на гуманітарку, але й вони не завжди отримували те, чого хотіли, - згадує Любов Василівна. – Залишатися вдома ставало нестерпно, тому я з донькою та онучкою вирішили покинути рідне місто і податися в найбільш безпечне місце”.
Повернення на малу Батьківщину було нелегким
Але, на жаль, їм не судилося виїхати окупованої території з першого разу.
„Я не знаю, як інші виїжджали тоді звідти. А особисто ми з міста просто втікали. Перший раз гнали автомобілем, порушуючи всі правила. Було страшно дуже і за себе, і за доньку, і за онучку, – каже жінка. – Але росіяни нас обстріляли та повернули назад”.
З колегами з Червоного Хреста
Після невдалої спроби від’їзду з Херсону, Любов Василівна довгий час лежала в лікарні. Колишня травма та стресовий стан дав про себе знати. Та все ж таки вона плекала надію виїхати з міста будь-яким способом.
„Цього разу вже, дякуючи Міжнародному Червоному Хресту, ми все ж таки виїхали з Херсону”, - розповідає жінка. – Деякий час я пожила біля онучки в Одесі, але там теж було “голосно” від періодичних атак рашистів. А в мене нервова система вже добряче розхитана, тож і приїхала в Захарівку, де в мене залишилася батьківська хата”.
Приємні зустрічі з хорошими людьми
„Приїхала в стару батьківську хату, без зручностей. – розповідає Любов Василівна. – А в Херсоні залишилася чудова квартира, брат з інвалідністю та онук”.
За словами нашої героїні, зведена сестра не хотіла пускати жінку до оселі, але, з’ясувавши всі юридичні питання, все налагодилося.
З Кірою та її мамою Тетяною Поляковою
„Як тільки я приїхала в селище, то зустрілася з дуже гарненькою дівчинкою, – пригадує Любов Василівна. – Вона запитала, як мене звуть і чи можна поміряти мої окуляри. Потім я дізналася, що мою маленьку співрозмовницю звати Кіра, їй дев’ять років і вона навчаєтьсяу третьому класі”.
А далі між ними розпочалася їхня дружба, і Любов Василівна замінила дівчинці бабусю. Вони майже щодня разом гуляють, п’ють разом чай, переглядають фільми, відзначають дні народження і свята.
„Дякуючи, Кірочці, я познайомилася і з її батьками: Андрієм і Тетяною Поляковими та подружжям Олександра та Вікторії Сорочан, - ділиться наша героїня. – Вони для мене стали найріднішими у селищі людьми: завжди допоможуть у всьому, підтримають, розрадять. Батьки самі хлібосольні, добрі та виховані, такими ж ростять і своїх діточок. Дуже дякую цим людям за все”.
На наше запитання чи траплялися випадки неприязного відношення до неї як переселенки, Любов Василівна відповіла, що з нею такого не траплялося. Адже до кого б жінка не зверталася, до посадовця чи простої людини, їй завжди йдуть на зустріч і намагаються підтримати.
„Я дуже дякую за доброту, людяність і турботу Захарівському селищному голові Олексію Осійчуку, секретарю селищної ради Валентині Трач, редакторці газети„НовинаР” Вікторії Майнич, директорці Захарівської БПЛ Антоніні Ганзій, лікарям – Поліні Беріній, Михайлу Шарку, Денису Щекотіліну та багатьом іншим знайомим і незнайомим мешканцям Захарівки, до яких мені доводилося неодноразово звертатися і які мені ніколи не відмовляли. В такі важкі моменти життя допомога небайдужих земляків просто неоціненна”.
Не покидає мрія повернутися у Херсон
Хоч якби добре не жилося на чужині, але все ж таки тягне Любов Василівну додому, де вона прожила понад пів віку.
„Я готова, як тільки стане безпечніше в Херсоні, повернутись додому. Вже було зібралася після звільнення міста від окупантів, але тут рашисти підірвали Каховську ГЕС, і поїздку знову довелося відкласти”, – розповідає наша героїня.
В родині онучки
До того ж, за час війни їх будинок вже тричі обстрілювали, в результаті чого повилітали всі вікна. Тож після всього того, що сьогодні твориться у Херсоні, невідомо чи буде їй куди повернутися?
„Поїхати в Херсон я б хотіла хоч завтра, якби була така можливість. Але розумію, що ще дуже небезпечно, тому що зараз тривають обстріли. Тому мушу чекати, – з сумом бідкається переселенка. – Дочка, яка нині живе з чоловіком біля онучки в Одесі, заспокоює мене, мовляв, не переживай, моя або її квартира одно залишиться цілою. Повернемося хоча б кудись. Дай Боже, щоб був мир в Україні … І здоров’я нашим хлопцям, які нас захищають".
12 липня, Любов Василівна відзначає своє 75-річчя. Звичайно, не про такий день народження вона мріяла, але клята війна перекреслила всі плани. Та все ж ми вітаємо поважну ювілярку в три чверті століття! Кажуть, що 75 – це вік мудрості, пошани, поваги та слави. А ми бажаємо, щоб для Вас, шановна Любове Василівно, він також був віком міцного здоров’я, бадьорості, радості, добробуту і сімейного душевного тепла!
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
