З Тетяною Миколаївною (справжнє її ім’я ми не можемо назвати, бо в окупації залишився чоловік і родичі жінки), вчителькою з досі окупованого селища на Херсонщині, якій дивом вдалося дістатися Любашівки розмова вийшла важка. Адже пані Тетяна розповіла нам, що їй довелося пережити в окупації, відчути на собі всі «радощі руського міру». Її розповідь пропонуємо вашій увазі.
Мітинг проти окупантів у Херсоні
Квітами ворога на Херсонщині ніхто не зустрічав
Про те, що їх тут не чекали, рашисти зрозуміли, коли вранці 24 лютого маршем в’їжджали на танках. Щоправда, віднайшлась одна жінка, яка впала на коліна з словами: «Слава Богу, прийшли руські!».
Ні моя співбесідниця, ні її односільчани не могли зрозуміти, як так сталось, що ворога ніхто не зупиняв, не було поруч регулярних військ. Загін тероборонівців з автоматами що міг зробити проти танків? Розповідають, що усі вони загинули. Відкритим був і шлях на Херсон.
Спершу рашисти з нею, як з колишнім педагогом, просто вели виховну бесіду. Тоді молодий росіянин їй заявив: «Вас тут не має бути, це наша земля, не зрозуміло, що ви тут робите. Ви неонацисти і вас потрібно знищити. російська федерація тут назавжди».
«Знає вся Україна, – продовжує розповідь пані Тетяна, – як у Херсоні та інших населених пунктах люди почали виходити на численні мітинги протесту проти окупації з плакатами «Ми – за Україну!». Спершу ці протести були мирними, під українськими прапорами та патріотичними гаслами, потім рашисти почали стріляти, а як зовсім оговтались, почали відслідковувати лідерів, кидати їх у підвали та катувати. Залишатись працівникам адміністрації, райради, їхнім рідним тут було вкрай небезпечно, тому вони почали поспіхом покидати рідні місця. Нам з чоловіком шкода було кидати будинок, ми все чекали, що прийдуть регулярні війська ЗСУ і визволять нас.
Спочатку наше селище вороги якось проминули й протягом півроку ми їх практично не бачили, місцева влада, як і раніше, здійснювала свої повноваження. Однак знайшлися колаборанти, які про те написали листа аж у російську думу. Ось тоді і до нас прийшла ця пошесть».
Життя в окупації
З першого січня цього року на окупованій території було введено в обіг російський рубль. Гривню заборонили. Власників магазинів попередили про відповідальність. Якщо хтось з підприємців не був зареєстрований у нової влади, окупанти приходили й давали вказівку, аби люди розбирали товар. Частина земляків його повертала. У інших випадках псували товар, розбивали овочі, топтали ковбаси. Ціни були неймовірно високі. Кілограм ковбаси коштував 700 рублів, вареної – 400, щодо якості, то це якийсь жах.
«Там, в окупації, я зрозуміла, що немає нічого смачнішого за наші українські продукти, – стверджує Тетяна Миколаївна. – Їхні цукерки, як мило. А у пігулках – одна крейда, їх що приймай, що не приймай, користі немає. Уже як приїхали на Одещину, придбали ліки в аптеці й відразу полегшало».
Овочі були дешеві, поки не підірвали Каховську ГЕС, потім і вони здорожчали.
Окупанти змусили дітей йти до школи, працювати там згодились вчителі-колаборанти. Пропонували відправляти дітей у санаторії, а повертали з великими потугами і то не всіх. Домагався той, хто відкрито бунтував, але не всіх дітей повернули батькам.
Якось на уроці вчителька, вчитайтеся, української мови та літератури, почала розповідати дітям, що вони живуть у російській федерації. Після цих слів один хлопчик, не промовивши ні слова, встав і вийшов з класу. Вчителька «настукала» в адміністрацію й батьками почали займатись вороги. А ще у школі учнів заставляють вчити конституцію росії.
На перших порах загарбники на керівні посади в адміністрацію ставлять місцевих колаборантів, а тепер почали завозити своїх з расєї. Використали зрадників і викинули.
Моя співбесідниця розповідає, що й у колективах, де люди працюють, є вуха ворога. Якщо хтось з працівників щось сказав про Україну, чи порівняв життя до війни у ній, везуть у підвал і там б’ють. Був випадок, коли туди запустили сім’ю, а до жінки з Каховки застосували електрошокер і її розбив інсульт. Ніхто ні з ким не панькається. Ось таке «освобождение» приніс руський мір.
Окупантів дратує рівень життя українців
Не можуть спокійно сприйняти завойовники того, що українці живуть краще за них. Як це так, що у селі, селищі майже у всіх будинках є ванна кімната, опалення, туалет. Якось один з руських вояків заявив, що йому подобається це селище і він готовий оженитись на українці. Деякі дівчата й повелись на такі заяви, уже вагітні, але одружуватись з ними ніхто не збирається. Навпаки, тільки-но приглянуть гарну дівчину, то гвалтують. Батьків, які мають дочок, усі попереджають, аби вони менше з’являлись у людних місцях.
«Бачили б ви, як окупант оглядав наше житло, – продовжує розповідь жінка. – Як це так, що у всіх є телефони, ноутбуки?! Усе це у мене відібрали. Вони як з голодного краю. Ця саранча ще й хоче нам нав’язати свою так звану культуру».
Звичайно, багато людей уже покинули власні домівки, та ця тимчасова влада з допомогою колаборантів веде облік. Якщо нікого немає, вибивають двері, виносять усе з будинку чи квартири і складають на вантажівки. Коли Тетяна Миколаївна вибиралась з рідних місць, вона бачила, як до Ростова прямують зерновози повні зерна, автомобілі з награбованим майном – виднілись холодильники, телевізори, меблі, речі. Вони не гребують нічим.
Якщо українець не отримує руського паспорта, він неонацист. Під час трагедії на Каховській ГЕС вони не рятували людей, у яких не було такого документа. І ті гинули.
Потрібно цінувати те, що маємо
Багато хто тікав з окупації на велосипедах
«Мала можливість поспілкуватись з людьми з неокупованих територій, – резюмує Тетяна Миколаївна, – з тими, хто на всі лади критикує владу й переконаний, що у росії все гаразд. Хочу сказати – потрібно цінувати те, що маєте, ви навіть не розумієте, що живете в раю. У вас тихо, до вас ніхто не заходить у дім і не принижує, не відбирає ваші речі. Тепер стосовно колаборантів, яких вистачає і в тилу. Ви хочете бути рабами русні? З ними треба забути про свободу слова, яку в Україні ніхто не відбирав. Вам пощастило, що ЗСУ зупинило ворога на Вознесенському напрямку й не пустило в Одесу. Війна не закінчилась, але як хочеться, щоб цю нечисть вигнали й покарали головного завойовника – путлера з посіпаками в Гаазькому суді. Увесь світ надає допомогу Україні. Вірю, що цей день таки настане».
Очевидці їй розповідали, що з Херсона міські мешканці виїздили на велосипедах до стежки, далі вибирались пішки. На тому місці назбиралось чимало двоколісного транспорту. З собою брали найнеобхідніше. Моя співбесідниця, за її словами, здолала сім кіл пекла, поки вибралась до своїх. Шлях був важкий і небезпечний: через росію, спершу у Ростов, звідти у Бєлгород, а потім вже до Сум. Там є сіра зона, от вона, врешті, і її здолала. З жахом пригадує, як під палючим сонцем люди, які зважились втекти, втрачали свідомість, та все ж один одного підтримували. Одну жінку переправляли на інвалідному візку. Якщо комусь ставало погано, інваліда знімали, повертались за хворим. І так кожні п’ятдесят метрів. «Ось такі ми, українці, дружні, єдині і нас не здолати нікому», - закінчила розповідь Тетяна Миколаївна.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
