Російсько-українська війна змусила багатьох наших співвітчизників виїхати з країни. Але вони не залишаються осторонь загальнонаціональної біди, активно волонтерять та ведуть боротьбу на інформаційному фронті.
Серед них і Марина Сніжинська – директорка з комунікацій Глобального договору ООН в Україні проєкту SEED 2.0., спрямованого на відбудову України, енергетики, боротьбу з корупцією, розвиток малого агробізнесу та втілення найкращих бізнес-ідей в агросфері. Зараз вона готує спецпроєкт про 13 переможців – крафтових вітчизняних виробників та малих аграрїів.
Марина бере участь у шаховій акції на підтримку Госпітальєрів
Про Марину Сніжинську
Свого часу, здобуваючи фах літературознавця в Києво-Могилянській академії, Марина успішно студіювала журналістику в колективі Всеукраїнської газети «День». Після закінчення вишу вступила до аспірантури. Досліджувала лексичні особливості роману «Ворошиловград» С. Жадана, а у творі «Знак терезів» Максима Рильського – травми соцреалізму і спроби їх подолання та інші літературознавчі теми.
Через повномасштабне вторгнення росії опинилася в Португалії, у місті Порту. Як і до 24 лютого 2022-го, так і нині вона працює в Глобальному договорі ООН в Україні, де очолює комунікаційний відділ. Вже мешкаючи за кордоном, Марина почала реалізовувати в Порту літературний проєкт.
Зі сцени українською і португальською звучали поезії українських поетів. Почали з вірша «Війна» П. Тичини, а завершили «Землею» Ярини Чорногуз, яка транслювала свій виступ прямо з передової.
Творчий вечір
За півтори години Марина Сніжинська майстерно повідала присутнім про тернистий розвиток української поезії за останні сто років – від здобуття державності до сьогодні – з точки зору історичного та естетичного контекстів. Для португальців це було перше знайомство з українською літературою.
«Навіть небо було з нами. Останні хвилини вшанування пам’яті загиблих письменників від рук росіян за час повномасштабного вторгнення пройшли під блискавки. Тільки-но ми завершили, випав дощ, – прокоментувала творчу подію Марина. – Після дуже теплих відгуків українців я вперше усвідомила, настільки великим є їхній запит на українські літературні події. Треба продовжувати»!
Сьогодні на прохання журналіста Юрія Федорчука пані Марина охоче ділиться своїми враженнями від гостинної Португалії. Тож передаємо їй слово.
На краю Європи
Зміни стаються раптово й несподівано. Так раптово й несподівано – через війну – я опинилася в Португалії. Тут, на березі Атлантичного океану, закінчується Європа. Далі – неозора стихія.
Край Європи
Серед діаспор, які живуть у Португалії, українська, як це не дивно, є однією з найчисельніших – на другому місці після бразильської. До 1974 року в Португалії панувала права диктатура, після скидання якої країна мусила долати серйозні економічні наслідки. На відміну від інших країн ЄС, Португалія не була привабливою для мігрантів. До кінця 90-х до неї приїздили переважно вихідці з колишніх колоній Португалії: Бразилії та країн Африки. Наприкінці 90-х – початку 2000-х до Португалії почали приїздити трудові мігранти з України. Так у Португалії опинилася пані Світлана, мама мого чоловіка.
Зранку 24 лютого, коли росія розпочала повномасштабну воєнну агресію проти України, ще до того, як офіційний уряд ЄС прийняв закон про тимчасовий прихисток для українців, Португалія чи не першою запровадила внутрішній закон, який дозволяє українцям вільно приїздити в країну й рятуватися від російської агресії. Так тут опинилася я і моя маленька сім’я.
Країна вражає своїми контрастами
Старі будинки, оздоблені зовні кольоровим кахлем. Вузькі, викладені бруківкою вулиці – як у фільмах про середньовіччя. Сліпуче сонце й високі океанічні хвилі. Апельсинові й лимонні дерева в садах і пальми на алеях. +20°C взимку. Усе це Португалія.
Порту
Але вона буває й інакшою. Влітку на океані шалені вітри збивають з ніг. У старих кам’яних будинках зазвичай немає опалення, від чого всю зиму за +4°C дуже холодно. Тижнями тут безперервно падають дощі. Від високого рівня вологості пліснявіють стіни, шафи і книжки в них.
Португалія дуже контрастна: одночасно яскрава й похмура, гостинна й непривітна. Чимось дуже нагадує Україну, а чимось є її абсолютною протилежністю.
Для всіх, хто намагається дати собі раду в чужій країні, мова — одна з найбільших перешкод. Португальську мову я вчила з нуля. Зараз маю рівень, достатній для спілкування на базові теми, але поки недостатній для підтримання складних розмов. Донедавна вчила її з викладачем, який на початку мого життя тут також допомагав долати розгубленість та адаптуватися до незвичних реалій життя чужої країни.
В Порту
Про Португалію кажуть «країна amanhã» – «країна завтра». Португальці не поспішають. Наприклад, усі процеси оформлення документів – а це болюча тема для переселенців – відбуваються тут дуже довго. Україна молодша держава, наша бюрократична система більш гнучка й цифровізована. Важко уявити, щоб в Україні на оформлення банківської картки треба було чекати місяць, і прийшла вона в конверті в поштову скриньку.
Досвід друзів і знайомих, які виїхали з України й адаптуються до життя в іншій країні, свідчить, що переселенці гуртуються між собою і мають небагато контактів із корінним населенням країни, у яку переїздять. У мене склалося інакше. Більшість моїх друзів тут – португальці. З одного боку, це допомагає по-справжньому пізнати країну. Традиції святкування нового року чи Різдва неможливо пізнати без близьких контактів з місцевими. Сімейні звичаї, особливості поводження людей між собою, також проявляються лише в тісних особистих контактах. Португальці – навдивовижу «теплі» люди. Співчутливі, привітні, відкриті, «тактильні». Під час привітання вони цілують одне одного в обидві щоки – навіть якщо бачать людину вперше в житті. Родинні зв’язки для них – безумовний пріоритет, тому щовихідних різні покоління родини збираються разом на вечерю, і це правило непорушне.
На березі океану
З іншого боку, різниця контекстів, у яких сформувалися українці й португальці, дається взнаки й іноді провокує на нерозуміння одне одного. Особливо яскраво це проявляється в ставленні до росіян і російської культури. Португалія (як країна-колонізатор у минулому) не має досвіду перебування в пригнобленому становищі. Так, її окуповували араби, кілька століть тому вона була в складі Іспанії, від якої здобула незалежність. Але це надто давня історія, щоб викликати в португальців розуміння нашої ситуації – українці мають дуже давні колоніальні рахунки з Росією. Португальці щиро не розуміють, що не так з Достоєвським і чому ми з недовірою ставимося до російських публічних діячів, які гастролювали в Криму, а тепер переїздять у Європу й висловлюють антивоєнну позицію. Не всі меседжі, які Україна транслює назовні, Португалія приймає. Зрештою, щоб нас за кордоном почули, необхідно знаходити індивідуальний підхід до кожної країни окремо, розуміючи, що те, що спрацює, до прикладу, для ближчих нам поляків, знайде опір у португальців чи іспанців.
Гармонійно влилась у місцеву спільноту
Залученістю в португальську громаду я завдячую місцевій спільноті «Musas». Після революції 1974 року в Португалії почали з’являтися такі собі «клуби за інтересами», які мали фінансову підтримку уряду. На початках таких спільнот було дуже багато, але з плином десятиліть залишилися найстійкіші з них. Мені пощастило потрапити в ту, яка має напрям шахів, культури, кіно та органічного садівництва. Усе почалося з шахів. Мій чоловік — шаховий тренер, тому тепер для змагань португальський клуб має українську дитячу команду. Шахи магнітом притягнули до клубу багатьох українців. Португальці навіть жартують, що ми в Україні вчимося грати в шахи, ще не навчившись вимовляти слово «мама». Мій шаховий рівень досить скромний, але я теж граю за місцеву команду. Беремо участь у турнірах, де грають усі – від дітей до «сеньйорів» поважного віку. Мушу відзначити, що навіть у Порту, яке не є столицею, дорослі мають багато можливостей проводити дозвілля за шахами. Це й безкоштовні клуби, і численні турніри. Прикро, але в Україні цього немає, бо наша шахова «інфраструктура» розрахована переважно на дітей. У літній час ми з чоловіком час від часу проводимо в парках невеличкі шахові акції. Розкладаємо дошки й даємо всім охочим можливість зіграти кілька партій за донат на підтримку волонтерського медичного батальйону «Госпітальєри».
Шаховий турнір в Порту
Спільнота клубу тепло ставиться до українців і всіляко допомагає нам в організації українських культурних заходів. Під відкритим небом ми дивилися фільми «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова, «Земля» Олександра Довженка, «Білий птах із чорною ознакою» Юрія Іллєнка та «Людина з кіноапаратом» Дзиґи Вертова. На цих показах було більше українців, ніж португальців. Це зовсім не дивно. Для людей, які в такий історично важливий час з тих чи інших причин живуть далеко від дому, зв’язок зі своєю культурою, а часом і знайомство з нею, пізнання себе через неї, є куди важливішим, ніж може здатися на перший погляд. Звісно, метою цих показів було також познайомити португальців з українським кінематографом. Думаю, що це також вдалося.
На що вчилась, тим і згодилась
Я за освітою – літературознавиця. Тому вирішила застосувати свої знання, щоб ознайомити португальців з українською літературою, і якось провела невеличку лекцію – огляд головних течій української літератури від початку ХХ століття до теперішнього часу. Португальські друзі допомогли з перекладом лекції португальською і читанням перекладів української поезії. Чути вірші Павла Тичини, Василя Стуса й Оксани Забужко португальською було неймовірним досвідом. Наша культура – це наша велика гордість, але ми маємо неоране поле роботи, щоб її за кордоном знали так, як знають будь-яку іншу європейську культуру.
Відверто кажучи, Україна також має не надто глибокі знання про окремі європейські літератури, зокрема про португальську. А щоб стати повноправною частиною європейської спільноти, ми маємо знайти культуру її країн-членів. У вивченні іноземної мови мене найбільше мотивує можливість нею читати художні тексти. Щоб вивчати португальську, я потроху перекладаю португальську поезію українською. Відкриваю для себе нові імена, про які ніколи не чула в Україні: Софія де Мелло Брейнер Андересен, Реґіна Ґімараеш, Мануел Антоніу Піна… Переклад – це радше хобі, те, чим ділюся в соцмережах з друзями, але в мріях – видати вибране португальської поезії українською мовою.
Надихає і робота
Із землячкою Аліною Коновальченко (ліворуч) в Мадриді разом з представниками інших локальних мережі Глобального договору ООН зі Східної Європи
Тісний звʼязок з Україною не обривається не лише через рідних і друзів, але й через роботу. Я очолюю відділ комунікацій української мережі Глобального договору ООН в Україні. Разом зі мною там працює Аліна Коновальченко, теж любашівчанка. Ця організація є ініціативою ООН, мета якої – популяризувати сталий розвиток в українському бізнесі. Сталий розвиток – це такий розвиток усього людства, який дозволяє задовольнити потреби теперішнього покоління, не живучи в борг, тобто не забираючи в майбутнього покоління ресурси для задоволення його потреб. Українська мережа Глобального договору ООН об’єднує понад 140 компаній, з якими ми тісно співпрацюємо. Серед них – Київстар, Нова пошта, Укрсиббанк та багато інших, чиїми послугами мільйони українців користуються щодня. В останні роки навчання в школі я була дописувачкою нашого «Хліборобу». Тепер моя робота полягає, зокрема, в пошуку можливостей публікування новин про нашу діяльність у центральних українських і світових ЗМІ.
Зараз наша діяльність зосереджена на об’єднанні бізнесів – українських та закордонних – для допомоги у відновленні України від воєнних дій Росії. Ми маємо багато контактів із закордонними компаніями та організаціями, де повсякчас розповідаємо про війну й закликаємо до посилення тиску на Росію. Зокрема, у партнерстві з Міністерством довкілля ми стали співорганізаторами українського павільйону на найбільшій у світі кліматичній конференції COP28, що пройшла цьогоріч у Дубаю. У мене було там особливе завдання – розповідати відвідувачам про наш павільйон, про збитки для українського клімату від війни, про трагедію в Каховці. Мала честь презентувати павільйон Президентці Словаччини Зузані Чапутовій та багатьом іншим поважним закордонним гостям. Щоби про опір українців російській агресії не забували на тлі інших воєн у світі, треба використовувати всі можливості, щоб говорити. Тільки так нас будуть чути.
Марина розповідає президентці Словаччини Зузані Чапутовій про екоцид в Україні
Я бачила, під яким враженням виходили люди після екскурсії. Вірю, що кожна така розмова посилить підтримку України за кордоном.
В останній день на СОР28 у павільйон зайшло троє людей – двоє африканців і їхня компаньйонка зі США:
– Дайте поговорити з кимось з України!
– Я – українка, – кажу.
– Ми прийшли висловити вам свою підтримку! Ми з Африки. Маємо проблеми з постачанням пшениці. Знаємо, що в цьому винна не Україна, а Росія, яка напала на Україну.
Далі лунало багато теплих слів від людей, які так далеко від нас, але які добре розуміють ситуацію. Після розмови зробили фото – неодмінно зі мною, справжньою українкою, і біля українського прапора з підписом Залужного. На прощання пані з групи сказала мені:
– Моя країна називається Джибуті. Я знаю, що ти про неї ніколи не чула. Це дуже гарна країна. Просто хочу, щоб ти її запам’ятала.
На мій сором, я дійсно ніколи не чула про Джибуті. Але я запам’ятала!
З гостями українського павільйону
Були десятки інших людей. Молоді жінки з Литви, які вчать українську. Хосе з досконалою українською, яку вивчив, щоб допомагати нашим біженцям у Франції. Діаспоряни зі США й Канади, яким уже легше розмовляти англійською, але які вправляються, щоб не забувати мову батьків. Співробітниця NASA Дірк Месснер, президент German Environment Agency. Офіційна делегація Молдови.
Болить серце за Україну
Щоранку чекаю на повідомлення від мами, щоб переконатися, що ніч минула нормально. Сумую за домом, хоч до життя в Португалії адаптувалася досить добре. Можливо, краще, ніж багато інших вимушених переселенців. Тільки минули зимові свята. І хоч це вже не перша моя зима в Португалії, до Різдва без снігу, морозу, колядок і щедрівок звикнути не вдається. Наш різдвяний стіл не обходиться без куті, рецепт якої тепер знають усі мої місцеві друзі. А ще вони знають, що таке деруни і вареники. Борщ куштували всі, й не раз. Хоч він не схожий на жодну з португальських традиційних страв, але місцевим припав до смаку. І ніхто з них ніколи більше не матиме сумніву, що це саме українська традиційна страва, у жодному разі не російська. Це також має значення.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
