Найбільшу кількість українських біженців з початку війни серед країн західної Європи прийняла Польща. Більше одного мільйона українців на даний момент знайшли там безпеку і помешкання. Понад півмільйона наших «Тіней в раю» дісталися Німеччини, ще менше Чехії, Словаччини, Угорщини, Австрії та ряду інших. На середину літа, за приблизними підрахунками, на материковій Європі перебувало майже 6 мільйонів українських біженців. За даними опитування ООН 55% українців, що виїхали за кордон з початку війни, найближчим часом не планують повертатися на батьківщину. Чимало наших співвітчизників і сьогодні проживають за кордоном, зовсім поруч з Україною. За щасливою випадковістю мені поталанило побувати в кількох країнах Євросоюзу та ще у двох державах, що є потенційними кандидатами на вступ і, звісно, там бачив наших, встиг поспілкуватися не з одним десятком українських біженців, поцікавитися наболілим і порівняти рівні життя.
Як ми словацький кордон перетинали
Я не дуже вірив, що словацький кордон – один із найскладніших для українців, сусідні слов’янські митники бувають надмірно зациклені на роботі в пошуках різноманітної контрабанди, від них можна чекати чого завгодно, в цьому я переконався. Польські, угорські, румунські правоохоронці теж «не ангели», але більш м’які та прискіпливі, з розумінням ставляться до наших. Словаки і своїх співвітчизників по голівці «не гладять» за незначний контрабандний тютюн та алкоголь.
Тут, на словацьких кордонах, найбільш величезні ризики для українців в більшості через необізнаність. Досвідчені наші заробітчани, мігранти давно знають, що на кордонах з країнами ЄС право на безмитне перевезення, приміром цигарок та алкоголю, виникає з досягнення підлітком 17-річного віку, а не 18-и, як багато вважають. Це рятувало ситуацію не одній українській сім’ї при перетині кордону в країнах Євроспільноти. Якщо авіатранспортом пасажиру дозволяється безмитно провозити блок цигарок (10 пачок або 200 сигарет), то автомобілем чи автобусом лише дві пачки. Словацькі митники чи не відразу запитують загальну кількість алкоголю та тютюну в пасажирів автівки, однак все рівно речі, валізи доведеться витягти для митного огляду. Для цього на кордоні присутні спеціальні столи. Однак закордонні митники спочатку оглянуть уважно салон автомобіля чи автобуса, сам транспортний засіб. Ховати якісь кілька зайвих пачок цигарок у салоні я б не радив, можна потрапити на неприємності, а якщо знайдуть запакований блок, тобто 10 пачок, пасажир або ж водій окрім штрафу може отримати заборону на в’їзд до Євросоюзу до п’яти років. А це найгірше, що може бути для нашого брата. До алкогольного вантажу євросоюзівські митники ставляться менш прискіпливо, там значно вищі норми безмитного провезення. Але з ящиком горілки, коньяку чи інших міцних напоїв можуть виникнути неприємності, навіть коли пасажирів в автобусі не один десяток і в них майже немає алкоголю у валізах.
Однак ми швидко і без проблем кордон подолали і пізньої ночі приїхали до маленького села, поруч з маленьким містом округи Собранці Кошицього краю. Там мешкали наші друзі – біженці-волонтери і ще одна українська родина з Київщини, яка з початку війни вимушена була залишити рідну домівку.
Будинок, в якому мешкають наші друзі
Правда, відпочивати довелося вже вранці, ми ще близько години перепаковували із заводських ящиків до валіз комплектуюче до аптечок для українських військових. Ті валізи мав забрати на Україну вранці інший волонтер Сергій, який нас супроводжував до кордону. Словаки – народ прискіпливий і складний, можуть легко не пропустити те аптекарське приладдя, натякаючи на спеціальний транспорт для перевезення подібної гуманітарної допомоги.
Про природу і побут словаків
Вранці складно було повірити, що я не в Україні, хоча населені пункти східної Словаччини суттєво нічим особливим не відрізняються від закарпатських. Автошляхи прекрасні, поруч теж Карпати і зовсім недалеко, на горизонті, наш Ужгород видніється.
В словацькому селі
Виходжу на прогулянку та оглядини місцини, куди потрапив. Починаю з городу, що врізається в шматок долини з невеличкою осокою, за якою відразу поле. Місцеві жителі, а це не тільки словаки, а й русини, угорці переймаються садами, на городі фактично лише помідори. Земля тут не дуже родюча, жовтого кольору, однак садочки з плодових дерев чи не на кожній ділянці. Кожний другий місцевий житель в селі тримає десяток курок, а то й більше, у наших біженців їх було шість. Ці подробиці мені повідала тітка Людмила, яка перебралася сюди з донькою та онуком.
Власник будинку 37-річний Йошко, який має квартиру в місті та одружений на українці Світлані, встановив навіть дві камери спостереження, аби запобігти пропажі птиці в українців. Я лише усміхнувся, бо, як мисливець, зрозумів, що то справа, скоріш за все, голодної лисиці, а не рук людини.
Олені часто перебігають дорогу
Край дуже багатий на дичину, всюди на узбіччях попереджувальні знаки про міграцію оленів, є там ще сила-силенна косуль та кабанів. А найбільше, напевне, зайців, однієї ночі з автомобіля побачив відразу п’ятьох, четверо середніх паслись біля лівого узбіччя, а малий був з правого боку. Оленів, на жаль, не побачив, однак, коли почув, що побачити тут гадюку – звичайне явище, почав дивитися уважно під ноги. У східній Європі і на Балканах теж випало обмаль дощів, давно такого посушливого року там не було. Наші мені розповідали, що в кінці садиби певний час мешкала чорна гадюка, а потім знайшла собі інше лігвище і кудись переповзла. В Україні популяція отруйних змій складається з трьох видів (У Словаччині, скоріш за все, з двох): гадюки звичайної, степової та лісостепової, останню ще називають гадюкою Нікольського, на честь дослідника. Вона чорного кольору, найбільша за розмірами від інших двох видів, її самці мають довжину тіла в межах одного метра. Перших дві я зустрічав у природі і то по разу, а ось чорна отруйна змія жодного разу мені на Україні не потрапляла на очі.
Біженка з Київщини Людмила Харченко демонструє побут та давні раритети словацької родини, інших будинків в селі Остров, який зовсім недалеко від українського кордону
Дещо пізніше на мене чекав ще один приємний сюрприз зі словацькими раритетами, автоматично увімкнув фотокамеру на телефоні і зробив не один десяток знімків. До речі, ця територія понад століття тому відносилася до Австро-Угорської імперії і люди тут жили краще за наших. Чуйна біженка Людмила Харченко поступово показує антикваріат батьків та дідів господаря Йошко. Давній посуд я вгледів на кухні ще раніше. Однак робочу пральну електричну машину кінця 30-х років минулого століття не бачив ніколи.
Раритетна пральна машина
Подібні, напевне, мародерив маршал Жуков в кінці Другої світової війни разом із поплічниками. Цю машину, скоріш за все, заховала словацька родина від жадібних очей радянських «визволителів». Цікаво було глянути на дерев’яний віз, якому точно більше 100 років, поруч з ним додаткові конструкції з прикрасами для урочистого чи святкового виїзду. В музеї місце таким антикварним речам.
Давні сани
Сподобалися мені і сани з дерева, їм років 70 напевне, якщо не більше, вперше бачу подібні. Вони середні в ширину, продовгуваті і в дуже гарному стані, хоч бери та катайся взимку. Вгледів також дитячий старовинний візочок на ресорах, та він ще й справний, я навіть прокотив його кілька десятків метрів, та повернув назад до сараю.
Дитячий візочок минулого століття
Можливо, їй років 70, може 65-60, хоча схожі я бачив у документальних зйомках у біженців Другої світової війни, тому вона може бути старшою за мене майже вдвічі. У кінці городу, поруч із сараєм для сіна, стоїть одна з перших електричних бетономішалок, ржавіє, вона випущена в 50-х роках минулого століття…
Навіть у маленькому селі є сучасний стадіон
Ще більший сюрприз чекав на мене, коли побував на футбольному матчі юнацьких команд в селі Ясенов (або Ясенів). Відразу виникла асоціація з нашим Ясеновим І та ІІ. Це трохи більше 50-ти кілометрів від Собранців, куди ми автобусом возили футболістів з двома тренерами на матч їхньої ліги.
На футбольному матчі в селі Ясенів
Мої друзі біженці-волонтери Тетяна Пащенко та Ернест подбали і про форму для команди, за яку виступає їхній син. «Наші» вийшли з роздягальні в жовто-блакитних кольорах, футбол об’єднує людей. Я почав уважно розглядати місцевий стадіон, зайшов до роздягалень, душових та туалету, там все комфортно облаштовано.
Душова для спортсменів на стадіоні
Спочатку подумав, що футбольна арена для обласних змагань, поруч з великим містом. І був здивований, що то сільське поле, в далекому селі, де не проживає і півтисячі жителів. Подібних стадіонів у Словаччині немало. Однак який там газон, подих аж зупиняється. За ігровими воротами – величезні сітки, аби м’яч не вилітав із стадіону, окрім небагатьох трибун є під накриттям столики для сімейного чи разом з друзями спільного перегляду важливого матчу.
Сільський футбольний клуб села Ясенів
З центрального входу, поблизу адміністраторської, добрий десяток комфортних пересувних крісел, беру одне і підношу ближче до поля, до краю накриття. Фотографуючи та переглядаючи знімки, звертаю увагу, що на стадіоні присутній непоганий інтернет через wi-fi мережу, причому без паролю. Розміщуюся у файному кріслі й розмірковую, адже Словаччина – небагата країна, не рівня Нідерландам, Німеччині, Франції, в окрузі немало сіл, де проживають роми, подібне є в Угорщині, однак рівень інфраструктури ще більше зріс у зв’язку з вступом Словаччини до Євросоюзу з 1 травня 2004 року, а з 2009 року місцева грошова одиниця — словацька крона — була замінена на євро.
“Життя тут дороге, включаючи комунальні витрати та харчування, – ділиться з нами біженка з Київщини Людмила Харченко. – Наші українці, що втекли від війни, в більшості працевлаштувалися в різноманітних великих мережах, особливо в гіпермаркетах, як «Лідл», «Теско» та інші. Отримують зарплатню десь 300 євро, для Словаччини – це невеличка зарплата, а ось місцеві жителі, люди з вищою освітою намагаються знайти роботу із зарплатнею в межах однієї тисячі євро чи більше. Нелегко нам тут, двом сім’ям, зимували ми в складних холодних умовах, однак, добре, що встигли виїхати вчасно. 26 лютого точилися серйозні бої за наше рідне місто Васильків, наш будинок уцілів, пощастило, сусідній істотно пошкоджений ворожою артилерією, є будинки, в які влучили ракети. Я в середині вересня повернуся додому, дуже сумую за Україною. Ще скажу, не дуже нам тут раді прості словаки, хоч їм країна за наших біженців сплачує гроші. Вони не розуміють нашої трагедії, окремі місцеві люди помилково вважають, що ми повинні були здатися путлеру, аби ціни на газ та електроенергію не йшли вгору і була б «стабільність». Не дай Боже, Україна не встояла б у перший місяць війни, Польща, Словачинна, Чехія потім стали б наступними жертвами рашистського терору”.
Навіть власник житла, словак Йошко, розділяє і прислуховується до поглядів, а точніше «фейків» московитських загарбників, думки наших біженців, що проживають в будинку його батьків, мало його цікавлять. Рашисти не припиняють опрацьовувати в інтернет-месенджерах, сайтах, телебаченні розум європейців. Орки-загарбники ще, принаймні, 10 років тому, почали витрачати величезні кошти (не на своїх бідуючих пенсіонерів) на лобіювання інтересів кремля, промиттям мізків людей брехливою пропагандою в країнах західної та східної Європи. Окремі політики Угорщини та Словаччини, я к і були на «службі» в Кремля, змінили риторику, але ще не остаточно, на відміну від поляків.
(Далі буде)
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
