Продовжуємо друкувати матеріали циклу «Журналісти без кордонів». Наступні наші зупинки в Швейцарії, Турції та країнах Балканського півострова.
Швейцарія – країна в серці Європи
Женева, Швейцарія
Вона межує з Німеччиною на півночі, Італією на півдні, Австрією й Ліхтенштейном на сході та Францією на заході. Понад 60% її території займають Альпійські гори, вкриті льодовиками, луками та озерами.
Наприкінці жовтня мені вдалося поспілкуватися декількома біженцями, які виїхали до інших країн Європи в пошуках кращого життя. Доля кожної української «тіні в раю» - складна, цікава і різноманітна. Більшість наших біженців вважає, що це краще, аніж бути в Україні, жити в злиднях, стресах від ракетних та дронових ударів «люб’язних визволителів». Все ж таки складна війна поступово перейшла в затяжну фазу, напередодні зими все складно і туманно. Тому достеменно ніхто не знає, скільки українських родин і коли прокинуться вранці в європейському «раю».
Після того, як уряд Швейцарії запропонував українським родинам солідні суми в франках (один швейцарський франк сьогодні – 1,03 євро, подібне траплялося понад 10 років тому), аби останні потім повернулися до рідної України, як до конфедерації, чи не відразу хлинула нова хвиля українських «тіней в раю». Окремі провінції не в змозі приймати і розселяти наших, про це слід пам’ятати, якщо в когось виникне бажання виїхати до окремих кантонів гірської федеративної республіки.
Біженки з України
«Шановні шукачі швейцарської поживи та пригод, це стосується тих, хто хоче суттєво зараз поліпшити свій матеріальний стан через повернення до України, – ділиться думкою в соцмережах наша біженка Анастасія. – Максимум зараз це 500 франків, а не 4,5 тисячі, тому не варто їхати до конфедерації «таборами», адже людям, яким реально потрібне житло чи укриття від війни, не вистачить просто місць».
Швейцарці з повагою ставляться до нормальних наших родин, але таких там не дуже багато. Біженка з Одещини, пенсіонерка Ольга Г. розповіла мені реалії альпійського життя українців:
«У Швейцарії кожен житель «поліцейський». Щоб соціальні служби там вилучили дитину, треба бути ідіотом. А тут таких безбашенних українців, хоч греблю гати. Інший раз дивишся, і дивуєшся, що сюди самі придурки поз’їжджались, чесне слово. Тут люди живуть тихо, є свої закони, їх просто треба поважати, як, приміром, це роблять місцеві жителі, і все. Наш «брат» полюбляє погуляти, пошуміти і «підшофе». Плюс виховують дітей, як у нас, а цього не потрібно робити. Діти можуть кричати, там три скарги – і малечу можуть забрати. Поскаржитися на наших може будь-хто і будь-коли! Поганого не зроблять точно, тому в чужій країні потрібно поводитися обережно».
Паралельно знаходжу дивне запитання молодого українця С. Петренка: «Потрібна ваша порада. Як доїхати з Цюріха до Парижу безкоштовно українцям? Буду дуже вдячний за компетентну відповідь». Відразу бачу компетентну, правильну відповідь від нормального нашого біженця: «Пішки!». Що поробиш, тут війна, а комусь в Париж кортить «на шару». А ось наші жінки порадили швейцарському українцеві придбати квиток на комфортабельний залізничний потяг до Парижу і всього за 26 франків (можна і за 19 придбати). Відстань понад 600 кілометрів сучасний потяг здолає за трохи більше 5 годин, швидко і недорого.
У Турції телефонна сім-картка з інтернетом коштує в межах 30 євро, в Боснії – 70 гривень
Багато хто, з наших біженців працює не тільки в країнах ЄС. В інших країнах теж присутні заводи, інженерні та логістичні центри міжнародних корпорацій, приміром, як японська «Язакі» (На Закарпатті теж є їхній завод, в селі Минай). Наш завод не в змозі працевлаштувати до себе чимало українців, тому наші люди працевлаштовуються за кордоном, там значно вищі зарплати, а ніж у нас.
«На три місяці на завод-гігант працювати ми поїхали до Стамбулу, – розповідає колишня жителька Любашівського району 52-річна Світлана Н. – Нас на підміну направили. Турки нам пообіцяли класну зарплатню слова свого дотримали. В Україні таких грошей не заробиш».
Любашівчанки у Стамбулі
Стамбул – це вам не Київ, де безліч паркових зон, алей. У 16- мільйонному босфорському місті все нагадує величезний мурашник, всюди різноманітні будинки, класні автошляхи, однак за них там треба платити за відповідні відрізки чи ділянки, разом із мостами. Гірше за все те, що турки особливо не переймаються англійською мовою, тому наш рівень англійської проти їхнього – точно космос. Добре, якщо хтось може знати одну з тюркських мов, включаючи азербайджанську (на 90% вона схожа на турецьку), тому буде легко. Вбило наповал те, що простенька сімкартка до телефону з інтернетом коштує з конвертації місцевої ліри – 30 євро, що дуже дорого. Відсутній чи не всюди, на АЗС, маркетах безкоштовний інтернет через wi-fi. Стамбул – величезне торгово-туристичне місто, входить у 20-ку густонаселених міст планети і вони ще хочуть в Євроспільноту! Автомобілів надмірно багато (швидкісна залізниця там не розвинута), пальне не дешеве, звісно, але заторів повно, тому їхати автомобілем не рекомендую. Накладно по витратах на пальному та часі. Зате чимало спритних турків «не безкоштовно» розжилися на різноманітні мигалки на свої авто, аби не гаяти час у заторах, в нас давно такого не має.
В Албанії прийнятні ціни
Міський пейзаж століиці Албанії Тирани
Недорога для українців мусульманська Албанія, де орки – рідкісні гості, їх там просто не чекають. З початку повномасштабного вторгнення московії на Україну балканська країна скасувала безвізовий режим з оркостаном. Через дешевизну життя в Албанії туди теж рвонули наші біженці, як на відпочинок, на Адріатику, так і постійне проживання. Наш брат почуває себе комфортно, албанці ненавидять сербів та їх сателітів – московитів.
Боснія та Герцеговина лояльна до орків
Собор Христа Спсителя у Боснії і Герцоговині
У Боснії та Герцеговині наших обмаль, хоча країна теж дешева для проживання. Є цікаві контрасти в цінах і не тільки. Сімкартка до смартфону там коштує в еквіваленті з місцевої марки на гривню – всього 70 гривень, її спокійно можна придбати в кожному газетному кіоску. Бензин найдешевший у Європі – на наші – десь 40 гривень за 1 літр. Митники та поліціянти місцеві – знахабнілі хабарники. Розповідали наші боснійські «тіні в раю», що ти їм документи однією рукою передаєш, а тамтешній правоохоронець відразу наближає іншу руку з відкритою долонею, аби іноземець її «позолотив». Українці дають чайових 10-20 їхніх марок (то наші 3-5 грн.) і сміються, мовляв, на каву «жебракам» у погонах, бо і хабарем таку суму назвати важко. У сербській частині Боснії та Герцоговині можна зустріти всяку рашистську маячню і навіть більше. Українці там надибали навіть на ресторан з прізвищем бункерного вбивці, уявіть собі. Та це ще півбіди, перед входом була ще й воскова фігура цього нелюда. Тоді й в Польщі можна відкрити заклад Зеленського, а в Албанії – Степана Бандери, а чому б і ні, – до такої думки дійшли наші біженці після побаченого.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
