Вже не вперше, спілкуючись з людьми, які стали вимушеними переселенцями (серед них є й родичі), відчуваю їхній страх. Будучи вже у безпеці, усе ж бояться будь-якого витоку інформації про себе. І хоч їхні території вже звільнені, відчуття переслідування, на жаль, їх ще не відпустило. На все, як кажуть, потрібен час. Ця моя розповідь про одну з таких родин, позбавлену власного житла, не назву справжніх імен та прізвищ, окремих деталей з біографії. Ця правда важка, нехай кожен, хто прочитає цей матеріал, поставить себе на їхнє місце. Як би себе почував, знаючи, що повертатись поки що нікуди!?
Все, що залишилося від дитячого садка в Посад-Покровському
Як втікали від війни
З власного дому родина Василя Вихристенка виїжджала терміново до Миколаєва у березні 2022 року, встигли взяти лише документи й невеликий пакет з речами, тут головне, вивезти ще й двох синів та тещу. Що таке жити під обстрілами у підвалі вони вже знали, тому проти евакуації не заперечували.
Село Посад-Покровське розташоване за 35 кілометрів від Херсона. Це перший після межі із Миколаївською областю населений пункт, з якого починається Херсонщина. За 9 місяців з початку широкомасштабного вторгнення росії в Україну село перебувало під постійними обстрілами, воно зруйноване майже вщент. Евакуацію населення проводили через те, що тут фактично буде передова, на той час ворог від села був уже за три кілометри.
Василь розповів, що у квітні, коли вже трохи пропускали транспорт, вирішив забрати хоча б автомобіль та вирушати подалі. Яким же був його розпач, коли побачив, що від будинку та гаража не залишилося й сліду! Пізніше односельці йому повідомили, що понівечений автомобіль бачили за селом, з розбитими вікнами, одним словом, від «Жигуля» залишився один кузов.
Такі сумні картини в Посад-Покровському скрізь
Волонтери організували евакуацію населення вісімнадцятьма автобусами до Одеси. Вже тоді Василь знав, куди вони прямуватимуть. На автовокзалі сіли на автобус у напрямку Любашівки. Справа у тому, що мати Василя була родом з одного з сіл, він проживав тут з нею до п’ятирічного віку. Та у село колись приїздили у гості до двоюрідної материної сестри.
Через складні життєві обставини, пов’язані з трагічною смертю дочки, мати Василя поїхала на Херсонщину до сестри. Село їй сподобалось, про нього казали багате й красиве, та так і осіла у Посад-Покровському, яке відноситься до Чорнобаївської громади. Вона відійшла у інший світ двадцять років тому.
До війни у селі Посад-Покровське проживало більше двох тисяч жителів, була школа, дитсадок на 250 місць, будинок культури – на 600 місць, навіть салон краси у центрі села, ринок, агропідприємства. Тепер усе це зруйновано. Обстрілювати село почали 16 березня 2022 року. Це був авіаналіт. А потім сюди «прилітало все». Мій співрозмовник наголошує, що пережите забути не зможуть ніколи. Чотири дні провели у підвалі, їжу готували на вогнищі. І все це під постійними обстрілами та авіанальотами. Зараз Посад-Покровське вже не дістають мінометами, артилерією, танками. Однак, російська армія може вдарити і ракетами. Хоча в селі вже немає що руйнувати.
В селі практчно все зруйноване...
Життя триває
У мирному житті Василь мав роботу, як і дружина Наталка. В обох це другий шлюб. Від першого у кожного – по сину. Обидва пішли добровольцями на фронт, сьогодні воюють на Херсонському напрямку. Мають й двох спільних дітей, вони ще школярі. 31 грудня Руслану виповнилось чотирнадцять. День народження сина, брата й онука відзначили у родинному колі, хоч всю ніч відслідковували обстановку у країні. Ворог же лютував, прагнув тримати українців у напрузі, знищувати та руйнувати військові та цивільні об’єкти. Нашому обуренню його діями не було меж, ділиться зі мною Василь. Якийсь середньовічний варвар, здатний тільки грабувати, вбивати та руйнувати все, що потрапляє на шляху. Та він вірить, що розплата за все буде, безкарно кремлівському карлику це не минеться.
Родина вже облаштувалась на новому місці, проживає у будинку місцевих жителів.
«Тут дуже гарно, та ще й річка протікає, – розповідає пан Василь. – Обживаємось потроху, з весни минулого року вже й город обробляли, поливали. Я влаштувався на роботу до фермера, придбав старенького автомобіля, без транспорту тут ніяк. Місцева влада про нас не забуває. Життя продовжується. Сподіваюсь, що все зруйноване після перемоги буде відбудоване, хоча багато чого доведеться будувати заново».
З Миколаївщини Василь привіз тітку дружини з сім’єю, не полишати ж рідних у біді, вони окремо винаймають будинок.
Сьогодні важко сказати, як складеться подальша доля переселенців, але треба віддати належне українцям, які перебувають в тилу, вони готові допомагати тим, хто потрапив у біду. Діляться всім, бо мають щире серце, впевнені, що Збройні сили виженуть ворога і заживемо ми з вами, як раніше, у мирі та злагоді. Будуватимемо нову Україну.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
