З молодою журналісткою Ганною Прокопенко, яка дивом вибралася з Маріуполя, ми познайомилися навесні 2022 року. Тоді Ганна поділилася з нами своїм щоденником, в якому розповідала, що їй довелося пережити з 24 лютого 2022 року. Відтоді промайнув рік.
Новинар.City розпитав дівчину, яким він для неї видався та з якими труднощами їй довелося зштовхнутися у Маріуполі та під час евакуації.
Далі – пряма мова Ганни та уривки з її щоденника.
Що таке війна, я вже знала
До повномасштабного вторгнення я працювала в медіа, писала, видавала книжки. Для мене війна була зовсім близько: в кількох десятках кілометрів фронт, місто вже обстрілювали у 2015 році. Тому я не готувалася до вторгнення. Тривога була, але, звичайно, таких масштабів того, що станеться, не уявляла. Мені здається, жодна притомна людина не могла такого уявити. Я припускала, що місто можуть обстрілювати, але максимум, думала, може прилетіти на околиці.
Уривок зі щоденника:
В магазинах і на заправках майже нічого не було
Готуватися до виїзду з міста я почала 24 лютого. Пального дістати тоді вже не вдалося. Перші кілька днів бігала по супермаркетах у своєму районі й хаотично скупляла все підряд. В основному на полицях залишалися лише солодощі та дорогий алкоголь.
Майже рік потому знайшла у себе чеки з крамниць. 20–23 лютого купувала якісь тістечка, м'ясний фарш, свіжі фрукти. 24-го – консерви, борошно, вермішелі швидкого приготування, воду... З питною водою була біда. Та й хліб по 100 з лишнім гривень за буханець продавали. Поки ще було з чого його пекти.
Пам'ятаю, як в перший день війни намагалася знайти дитячу суміш для маленького сина подруги. Ніде такого вже не було: ані в супермаркетах, ані в аптеках.
Крім того, що навкруги масово гинули люди, крім нестачі їжі й води, крім шаленого холоду, дуже страшним був інформаційний вакуум. Через щільні обстріли й брак пального пересуватися містом було фактично нереально. Ми не знали, що відбувається в інших регіонах, в області, в інших районах міста й навіть на сусідніх вулицях.
Інколи сусіди приносили чутки. Я щиро дивуюсь, як люди, які прожили без зв'язку довше за мене, зберегли здоровий глузд і критичне мислення. І не засуджую тих, хто не зміг зберегти. Коли в нас вирубили електрику, зв'язок і решту комунікацій, я вірила, що електрики нема вже у всій країні, що настав апокаліпсис. А виїхала – і виявилось, що нічого подібного.
Будинок Ганни у Маріуполі постраждав від війни
Коли я виїжджала, я не знала, що страшніше: залишатись у місті, чи їхати з нього
Ми з чоловіком вирішили виїжджати, коли Маріуполь ще не був окупований, але дуже сильно обстрілювався. Ми намагались уціліти, тому наважилися виїжджати. Тоді я не знала, що страшніше: залишатись у місті, чи їхати з нього. Вдома під авіабомбардуваннями психологічно було легше, ніж у відносній безпеці. Після виїзду почалася провина вцілілого, загострилася тривога за тих, хто залишився в Маріуполі.
5 березня ми прокинулися рано вранці. Я вийшла на кухню, бо там було трохи світла. Страшно. Але треба було написати записки родичам. Мені було дуже гірко, бо не знала, чи побачу їх колись, чи вони живі.
Чоловік швидко зніс речі до багажника, лишив мене у квартирі. Я плачу, виношу сміття, перетягую запаси води і їжі до входу (раптом прийдуть родичі), забуваю полити квіти, кажу будинку “До побачення”. Тоді я була впевнена, що скоро сюди повернусь. Зачинила двері й побігла вниз.
Я евакуювалася з одним рюкзаком. Дивно так, поскладала туди “шо попало”, а геть не речі, необхідні для виживання в екстремальних умовах. Щоправда, я думала, що їду на тиждень, що все затихне – і я повернусь.
Це була важка і небезпечна дорога під обстрілами, дулами російських танків, через кілька десятків російських блокпостів… Так ми виїжджали: замінованими дорогами, під обстрілами нашої колони, але вибралися. Живі.
"От-от і повернусь", – тримала в голові. Але згодом заїжджала все далі.
Тут була кімната Ганни з чоловіком
Чому вони відбирають усе дороге для мене?
Нам вдалося дістатися відносно безпечного місця. Дорога була довгою і важкою. В деяких містах і містечках мусили залишатися на кілька днів, допоки не вдавалося роздобути бензин для авто, щоб вирушити далі – в Захарівку до родичів. Ми їхали й боялися, адже Одесу теж бомбили. Та й Придністров’я зовсім поряд. У дорозі дізналася, що будинок, в якому жила моя бабуся, майже повністю зруйнований, що “прилетіло” в житло ще одних близьких родичів. На щастя, вони всі залишилися в живих. Потім було влучання і в наш будинок, він вигорів вщент.
Уривок зі щоденника:
Від редакції: Бабуся Ганни, Наталія Георгіївна Харакоз, – письменниця, журналістка, громадська діячка грецького походження. Членкиня Національної спілки журналістів України з 1971 року. Перша в історії Маріуполя жінка, яка стала членкинею Національної спілки письменників України.
Ганна Прокопенко з бабусею Наталією Харакоз
Захарівка щиро прийняла нас
Ми приїхали в Захарівку, де нас із чоловіком щиро прийняли родичі. Пощастило, не довелося скитатися найманими квартирами. В селищній раді стали на облік, нас підтримали гуманітарною допомогою.
Але важко було з працевлаштуванням, було нерозуміння, заради чого жити далі. Тому я поїхала до Польщі.
В чужій країні, без рідних людей, я почувала себе безкінечно самотньо. Я тоді могла заїхати з низкою пільг в будь-яку країну Європи. Але я вперто залишалася ближче до України. Бо так було трішки легше морально. Бо так здавалося, що мій дім поряд, бо кожен кілометр далі від нього давався важко.
Так, поляки українців приймали гостинно. У містах на знак підтримки були розвішані українські прапори. Усюди волонтерські центри, де одягають, годують, дають ночівлю…
Але ліжко – не твоє, пиріжки – не мамині, літаки над головою без бомб.
Літаки дуже лякають. Від гулу в небі несвідомо пригинаєшся й оглядаєшся навкруги – шукаєш, куди можна впасти.
І постійне відчуття безмірної туги й самотності, яке стискає груди, що дихати важко. Тож я вирішила повернутися в Україну, аби почуватися психологічно легше.
Ганна в Польщі
Збірка в пам’ять про бабусю, маріупольку Наталю Харакоз
Я мала велике бажання в пам'ять про бабусю видати її книжку з рукописів, яким пощастило вціліти і які мені вдалося дістати.
Це збірка “Новеллы Азовского побережья” Наталі Харакоз. Це її освідчення у коханні морю. Лагідному і неспокійному, похмурому і грізному, теплому та дружньому. Наталя Харакоз все життя прожила на Азовському узбережжі. Пішла у вічність теж у рідному Маріуполі. На морському березі бачила безліч історій, відчувала настрій водойми й влучно і чуттєво писала про це: про природу, про почуття, про рідний край.
В книжці зібрані ще не опубліковані твори та новели, з якими читачі вже знайомі. Вони обов’язкові для прочитання тим, кому не вистачає моря, хто хоче познайомитися з Маріуполем чи згадати його таким, яким він закарбований у рядках Наталі Харакоз: прекрасним, душевним, туристичним і чуттєвим. І тим, кому не вистачає віри в добро і справедливість. Ця книжка – ліки проти депресії та джерело натхнення.
Я знайшла чудову видавчиню Наталю Вінокурову, вона теж родом з Маріуполя, на обкладинці книжки її фото Азовського моря. Ми зібрали твори, оформили книгу. Але коштів на друк мені не вистачало, і ми відкрили передзамовлення. Люди, які хотіли отримати собі примірник після друку, надсилали гроші – і я бронювала їм книжки. Також багато допомогли й ті, хто просто хотів мене підтримати.
Десь 90% вартості друку ми зібрали цими донатами. Для мене це було неочікувано, що під час війни стільки людей готові підтримувати літературу. Більша частина накладу вже знайшла своїх читачів. Але “Новеллы Азовского побережья” ще можна замовити, написавши мені.
Ганна зі збіркою своєї бабусі
Навіть, якщо ти лишився живим, війна вбиває тебе стільки разів, скільки гинуть знайомі й незнайомі тобі люди
Ця війна змінила майже все. Забрала життя рідних, дім, свободу – переміщення, слова, можливості обійняти рідних і близьких людей...
Змінила оточення, деякі незнайомці стали рідними, деякі близькі – далекими. Війна навчила, що нерухоме майно немає сенсу, бо воно може зникнути за лічені хвилини після прямого влучання ракети чи бомби. Що їжі моєму організму насправді треба набагато менше, ніж я звикла. Що документи й аптечку треба тримати в порядку, а усі проблеми зі здоров’ям розвʼязувати завжди максимально оперативно. Тіло треба тренувати, бо хороша фізична форма може врятувати тобі життя, коли треба швидко бігти від снаряда. Треба завжди мати запаси пального, засобів гігієни і їжі, що не псується.
А ще війна принесла гірке усвідомлення, що всіх не врятуєш. І навчила змирятися: з тим, що рідні не їдуть з тобою, з тим, що невідомі розкопують могилу рідної людини, з тим, що дому в тебе більше немає… Навіть якщо ти лишився живим, війна вбиває тебе стільки разів, скільки гинуть знайомі й незнайомі тобі люди.
Для мене особисто Перемога настане тоді, коли я зможу повернутись у своє українське місто Маріуполь. Коли це станеться, напевно, відчую неабияку міць і силу. І тоді зможу говорити, що Перемога зміцнила віру в наші сили.
