“Я не розумію у чому сенс знищення 80-тисячного міста, позбавлення мешканців житла, а багатьох – життя?! Живі тепер тиняються по всьому світові не потрібні нікому… Наші друзі, які роз'їхалися, не мають ні роботи, ні житла. Запрошують у Краматорськ, Костянтинівку повертатися, але який у тому сенс? Ми тут (у Балті - ред.), бо маємо роботу й ставляться до нас по-людськи”, - сказав на початку нашої розмови Ярослав Бойко з Бахмута.
Ця розмова була важка. На мої запитання співрозмовник давав скупі відповіді й оживився лише тоді, коли ми заговорили про дітей. Саме їх він рятував, виїжджаючи з рідного міста.
Тепер у Балті відкрив власну справу і працює разом з братом Петром на СТО.
Ярослав Бойко
Зовсім поруч до лінії фронту
24 лютого 2022 року Бахмут уникнув ракетних ударів під час масованого ракетного обстрілу, але весь час був під загрозою, адже знаходився порівняно близько від лінії фронту. Мешканцям міста з 2014 року довелося чимало пережити, в тому числі й нетривалу російську окупацію та визволення. Тому обстріли вже не лякали, а стали звичними.
“Ми з 2014 року жили за 30 кілометрів від зони бойових дій. І я ні разу не виїжджав з міста. Люди до цього звикли. Навіть діти, коли летіли ракети, вибігали на вулицю, фотографували їх. Жили звичним життям, будувалися. На шашлики, на рибалку їздили. У нас там є водойма величезна. До всього люди звикають, — розповів Ярослав Бойко. – У нас тоді теж було багато переселенців. З Попасної переїжджали. Ми допомагали їх розселяти: поруч була школа. Траплялися випадки, коли люди просто у капцях та нічних сорочках приїжджали з дітьми, часто — без документів…”
Як зазначив чоловік, що залишалося робити? Треба все одно далі жити. Бахмут на слуху довгий час. А міста вже практично немає.
"Не віриться, що його хтось колись відбудує. Хоча… Там є сіль, гіпс, глини цінної дуже багато. Можливо, відновлять виробництво і вже поруч з підприємством відбудовуватимуть житло…"
У дядька, як у «рукавичці»
“Дядько з початку повномасштабного вторгнення запросив: приїжджайте в гості. Ми приїхали. Нічого не забирали з дому, окрім моїх інструментів. Речі в багажник поклали. Якби не малі діти, я б не переїхав”, - зізнався чоловік.
Ярослав разом з сім’єю (двоє дітей, дружина, теща) були у Костянтинівці, коли стався вибух у Часовому Яру. Тоді з’явилося перше передчуття, що їдуть надовго. Батьки, брат та сестра спочатку не захотіли покидати Бахмут. Тільки згодом, у травні, коли почали сильно гатити по місту, вони теж виїхали. До того ж в місті вже нічого купити не можна було, а якщо щось і з’являлося у магазинах, то за космічними цінами.
“Повертатися вже не було як. Я забрав у Балту батьків, сестру та брата з їх сім’ями. З Бахмута вони виїхали самі, а я їх вже в Дніпрі перехопив. Потім брат ще й своїх тещу з тестем вивіз”, – з гіркотою розповів він.
Спочатку всі жили, як у казці про рукавичку: у будинку дядька поміщалося 15 родичів, з яких шестеро – діти. Згодом, коли гостювання переросло на постійне проживання, брати Ярослав та Петро Бойки знайшли окреме житло і переїхали з сім’ями. Сестра з дітьми та батьки залишилися.
“У будинок сестри в Бахмуті було пряме попадання. Він згорів, коли там ще були там наші військові. Друзі з МВС мимо проїжджали, то вже будинку не було. А наш… Знаю точно, що у сусіда мого згорів будинок, то, напевно, й мій зачепило. Всі ми жили у приватному секторі”.
Відкрили власну справу
Петро Бойко ремонтує колесо
Коли Ярослав та Петро Бойки зрозуміли, що повертатися у рідне місто вже немає ніякого сенсу, вирішили: треба облаштовуватися на новому місці. Їм поталанило винайняти приміщення колишньої СТО разом з обладнанням, тож продовжили займатися улюбленою справою вже в Балті. Знадобився й власний інструмент, який обидва брати завбачливо забрали з собою. За рік роботи в Балті у них з’явилося чимало клієнтів, які їм довіряють.
Ярослав розповів, що його дружина працювала в Бахмутському будинку культури костюмером. Шила костюми. Його директор намагається зберегти свій колектив з вірою у те, що після перемоги вони знову працюватимуть разом. Тому сьогодні працюють онлайн.
Не до піару
Ярослав – самоучка. Свого часу вивчився на зварювальника. Спочатку тільки “варив” машини, а потім набридла така монотонність і почав їх ремонтувати повністю. Займається цим вже п’ятнадцять років. Взяв до себе й меншого брата Петра. Разом працювали в Бахмуті, тепер й у Балті.
Про те, що брати допомагають ремонтувати авто, яка йде на потреби ЗСУ, я дізналась не від них. І навіть на моє запитання про це, Ярослав здивовано відповів:
“Як допомагаємо? Ремонтуємо у міру можливості. Хоча казати, що ми такі хороші... Так, приїздять до нас. Іноді безплатно ремонтуємо, коли знаємо, що авто їде на фронт”.
Немає значення, на якій ти машині їздив, у якому будинку жив…
Час від часу Ярослав втирав непрохану сльозу або надовго зависала важка тиша. Було видно, що й душа не на місці у нього, й серце плаче. Але тільки відповідаючи на моє запитання: що тепер у житті стало для нього головним, він раптом розговорився і сказав, напевно, більше, ніж хотів спочатку. Бо саме від цього – душевний біль і скупі чоловічі сльози…
“У нас молодий хлопець побудував будинок. Тільки заїхали з сім’єю і все: будинок згорів. Пряме потрапляння. Магазини згоріли, які були у його власності. Він приїхав до Одеси, але, каже, що руки опускаються, немає ніякого бажання все починати знову. В один день втратив все. Навіть коли почалося повномасштабне, він продовжував будуватися. Сусід мій через запалення грижі не міг виїхати, його дружина схудла від стресу до 40 кілограмів. Тепер в росії… Відбувається переоцінка цінностей. Будуєш, накопичуєш і в один момент нічого немає. І немає значення, на якій машині ти їздиш, в якому будинку живеш, що ти сам із себе уявляєш – багатий, бідний – нічого не має значення. Я в один день залишився без нічого. Але найважливіше зі мною – моя сім’я. Нічого ціннішого немає за життя людини…”
Образливо чоловіку, що знали про можливий початок війни й нічого не зробили для того, щоб цьому завадити…
“Я не розумію, яке таке стратегічне значення мав Бахмут для росіян? Навіщо вони його захоплювали й знищили. Місто знаходиться в ямі. На будь-який пагорб вийди – все видно, як на долоні. Ніяку техніку не сховаєш. Як у Балті. Кажуть, під час II світової війни німці Бахмут не брали… Знайомих загинуло багато з тих, хто не хотів покидати місто. Вчительку мого сина застрелили у квартирі разом з чоловіком. Дядька моєї дружини розстріляли. Домовились про вивезення тіла, поховали вже у Краматорську. Мій 44-річний дядько, мамин брат, загинув під Соледаром…"
Сумувати ніколи
Важко сказати коли завершиться війна, тому, окрім мрії про перемогу, Ярослав хоче відчувати себе незалежним від когось та спроможним утримувати сім’ю. Це він називає просто: щоб не заважали працювати подібні “несподіванки”. Але значне підвищення цін на електроенергію, на споживчі товари тощо розхитують й так нетривкий фундамент, вибудуваний на новому місці, з нуля. Адже їх з Петром робота напряму залежить від платоспроможності клієнтів, цін на енергоносії, запчастини тощо.
Роботи на СТО вистачає
“У людей й так немає роботи, і виживати стає все важче, — каже Ярослав. - Ми не просимо ні житла, ні речей. Просто, щоб не заважали працювати. Я не про Балту кажу. Тут дуже хороші люди, відкриті, щирі. Це зрозуміє той, хто втрачав. Хочеться, щоб вже перестали гинути люди…”
Але головне, вважає Ярослав, не піддаватися відчаю. Тому й знайшли собі брати заняття.
“Сумувати ніколи. Гаруємо тут, – каже він. – Дім — робота, робота — дім. Іноді ввечері після роботи – на рибалку. Діти на футбол ходять.
У Ярослава обоє – донька Меланія та син Матвій – юні футболісти. Причому Меланія має неабиякий хист до цього.
Через окупацію Донецька в Бахмут перенесли Донецьке вище училище олімпійського резерву ім. С. Бубки. Його роботу було відновлено тут у 2019 році. Водночас в місті почали будувати спортивний комплекс. Так для Меланії, яка мріяла про футбол відкрилася перспектива тренування у жіночій команді.
"Вона два чи три тижні відвідувала заняття й почалася війна. Тепер в Балті тренується. В Одесу їздили на змагання. Грали з сильною командою, яка перемогла. Але не здаються", — розповів Ярослав.
Фотографуватися брати не захотіли, мовляв, одяг брудний, але я якимось шостим відчуттям уловила, що справа не в цьому. Бо те, що їм довелося пережити, чітко поділило життя на два кольори: чорне і біле, на важливе і неважливе. І правда тепер не прикрита, і брехня – як на сковорідці.
Тому, з дозволу героїв нашої розповіді ми публікуємо лише кадри, випадково вихоплені об’єктивом під час їхньої роботи.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
