З початку повномасштабного російського вторгнення сотні тисяч українців змушені були залишити свої домівки: хтось втратив рідних, хтось мусить влаштовуватися на новому місці проживання й починати життя з „нуля”. Серед таких і переселенка з Бахмута 42-річна Оксана Володимирівна Калініна, яка після місяців життя в зоні активних бойових дій у рідному місті знайшла свій прихисток у Захарівці.
Оксана Калініна з донькою Крістіною
До повномасштабного вторгнення жила в мальовничому місті
Бахмут, маленьке місто на сході України, займає особливе місце в серці нашої героїні. За її словами, у снах часто бачить його красивим і мирним. В ньому так само затишно, як і в Захарівці. Була алея троянд, все в квітах, вулички по квадратах, біля річки Бахмутки алея з ліхтарями, де люди проводили час. Вікна її квартири виходили на центральну площу, Будинок культури і ставок.
„Дуже красивий вигляд. Душа болить, що цього всього вже немає і навіть немає куди повертатися. Мороз по шкірі, коли бачу, що росіяни зробили з нашим містом. Тепер я починаю все з „нуля”.
***
Її квартира, як і більшість помешкань людей вщент зруйнована, і є яскравим нагадуванням про спустошливі сили війни, які знищили майже все місто. Ніколи не думала Оксана, що за якийсь нетривалий час втратить свій дім, улюблену роботу, а нове місце проживання доведеться вибирати поспіхом і наосліп.
До війни Оксана працювала сімейною медичною сестрою в одній із місцевих лікарень. Вона говорить, що з рідного міста виїхала тоді, коли вже неможливо було там жити через постійні обстріли російської армії.
Вимушена втеча від війни
Наприкінці березня минулого року разом із донькою Крістіною все ж таки вирішила тікати з-під обстрілів. За словами жінки, спочатку було важко, адже там залишилось усе її життя: родина, близькі і друзі, квартира, улюблена робота, особисті речі. Розповідаючи про збори, Оксана сумно усміхається. Через страх та загальну паніку вона складала у валізи все, що траплялось під руку.
Тоді вона сподівалася, що їде ненадовго, проте вже потім стало зрозумілим, що до рідного міста повернеться не скоро.
„Це було наприкінці березня минулого року. Тоді ще місто функціонувало, але прильоти вже почали частішати, – з сумом пригадує жінка про атаки на Бахмут. – Люди масово тікали з Донбасу. Я на власні очі бачила вибухи снарядів, стала свідком смертей від їх розривів, спостерігала за колонами автомобілів, якими люди залишали рідні домівки у пошуках порятунку та безпечного житла. Важко було все покидати. Я залишила нажите майно та квартиру у минулому. Але все це не варте життя”.
Крістіна з улюбленим котиком
Спочатку Оксана з донькою зупинились у місті Подільськ в будинку своєї подруги, з якою разом працювала у Бахмутській лікарні і разом приїхали на Одещину. Згодом вона з Крістіною перебралася у Захарівку. Коли ми запитали переселенку, чому обрала саме наше селище, як постійне місце мешкання, відповіла, що колись тут жили знайомі і мають будинок. На щастя, власники помешкання пішли назустріч і вона сплачує лише за комунальні послуги.
Як переселенців зустріла Захарівка та захарівці
Заселившись в нову оселю й оговтавшись від подій війни, Оксана вирішила шукати роботу, щоб хоч трохи забути про пережиті жахи. Попри все, зізнається, що до нового місця проживання звикла дуже швидко, хоча для неї це був інший світ.
„Селище мені відразу сподобалося: чисте, затишне, мешканці турботливо ставляться до нас, переселенців. А дівчата із комунального, як бджілочки-трудівниці, щодня прибирають і прикрашають парк та населений пункт, – розповідає вона. – Складається таке враження, що я вже декілька років тут живу. Все подобається, до всього вже звикла. Тут мені ще ніхто жодного поганого слова не сказав. Тутешні люди – добрі й привітні”.
Спочатку жінка працювала продавчинею у магазині „Дисконт”, де подружилася з новими людьми. З часом знайшла роботу за фахом, влаштувалася сімейною медичною сестрою у лікаря Віталія Ганзія та в Захарівській багатопрофільній лікарні. Колектив медиків зустрів нову співробітницю з щирим душевним теплом. І хоч жінка російськомовна, але навчається і намагається говорити українською мовою з кожною людиною, з радістю створю навколо себе затишок.
З донечкою
Наприклад, медикам подобається атмосфера в її кабінеті, зокрема, ввічливість та доброта. З властивою гостинністю та щедрістю колеги по роботі допомагають переселенці, заспокоюють, підтримують морально.
„Я приходжу сюди з величезним задоволенням, хоча й розумію, що втомлююся після того, як цілий день проводжу на роботі. Там працює чудовий і життєрадісний колектив, на чолі з генеральною директоркою Захарівської багатопрофільної лікарні Антоніною Михайлівною Ганзій, – ділиться з нами переселенка. – Добре до мене відноситься і сімейний лікар Віталій Миколайович Ганзій, з яким ми приймаємо пацієнтів в одному кабінеті. Головне, що я зрозуміла за весь цей час, ніколи не потрібно опускати руки і впадати у відчай. Зажди поруч знайдуться люди, які підтримають і допоможуть”.
За короткий проміжок часу стала своєю серед своїх однолітків і 12-річна донька Крістіна. Дівчинка дуже весела та життєрадісна. Вона вже знайшла нових друзів у селищі та Захарівському ліцеї, а також підтримує зв’язок з колишніми однокласниками. Турбота Крістіни про двох кошенят Барсика та Маргошу, яких вона з мамою привезли з собою при переїзді та її малюнки, зроблені кольоровими олівцями, врятованими з їхнього будинку у Бахмуті, є зворушливими нагадуваннями про їхнє колишнє мирне життя.
Оксана регулярно цікавиться ситуацією у своєму регіоні та зробила висновки, що місцеві жителі вже звикли до постійних обстрілів, часто згадує батьків, які залишилися на її малій Батьківщині.
„Розмовляю, коли вдається, з мамою і татом по відеозв’язку, вони залишилися там, – розповідає жінка. – Батьки не хочуть залишати майно, яке так важко наживали понад сорок років і зрештою не знають, як будувати життя з „нуля” на новому місці. Про те, що зараз відбувається, ніхто не міг подумати. Спокійно жили. І ця чашка кави, випита вранці, ти її зовсім по іншому цінуєш. Щоразу плачемо з донькою, коли спілкуємося соцмережами зі своїми рідними”.
Оксана на новому місці роботи - в кабінеті сімейного лікаря
Життя триває. Щодня Оксана ходить на роботу, виховує доньку, відвідує культурні заходи, які проводять у селищі. Вона – з того покоління, яке легко адаптується в різному середовищі. І це великий плюс: можливість працювати на відстані, широкий світогляд, здатність отримувати інформацію з різних джерел допомагають українцям, які змушені залишати рідні міста. Всупереч пережитому, її не покидають оптимізм, віра в краще майбутнє та нашу Перемогу.
Переживши багато лиха, наша співрозмовниця зберігає надію повернутися, коли це буде безпечно, до рідного міста, яке з травня 2023 року під контролем росії.
„Бахмут – мій дім. Навіть якщо немає до чого повертатися, одного дня я би дуже хотіли повернутися, коли це буде безпечно”, – каже переселенка.
Напевно, якби не війна, місце проживання не змінила б. Масштабний, гомінливий Бахмут і маленька Захарівка, про яку донедавна майже нічого не знала і яка стала прихистком на довгі місяці.
Публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю ПП „Новинар” і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
