Імперські та радянські історики два століття серйозно досліджували українську історію, етнос, культуру, традиції задля запозичення та імплементацію в свою московську популістську, вигадану історію та культуру. В Херсонській губернії не оминули німецьких колоністів, єврейської, молдавської, болгарської спільнот. Досліджували культуру та побут шведів, греків та білорусів, останніх сімей на Одещині було дуже мало і тоді, як і нині.
Пропонуємо ознайомитися з історичним екскурсом, який дозволить глибше зрозуміти події, які відбувалися.
Що вдалося дізнатися
Про переселенців з Польщі у наукових дослідженнях та архівних джерелах тих часів присутня досить поверхнева та чомусь коротка інформація. Скоріш за все, поляки вели дещо закритий спосіб життя і, як і зараз, ненавиділи московитів, тому вивчити етнос західних слов’ян було непросто. Розмовляли вони гарною українською мовою, вимова у них була кращою, ніж у українців губернії. Більшість польських переселенців без проблем стали православними за віросповіданням. Московські та одеські історики й культурологи могли легко віднести їх до українського етносу. Аби не наплутати чогось з польським питанням, російські науковці вирішили тим особливо не перейматися. Цим і пояснюється такий мізер інформації на відміну від Волині, Львівщини, Рівненщини.
Власні спостереження в тодішньому Любашівському району не могли не відзначити, що чимало прізвищ серед місцевих жителів мають польське походження, як і десяток населених пунктів, назви яких мають суттєву спільність із Річчю Посполитою. Глибше дослідження польського етносу на Любашівщині підтверджує вплив польської культури на українців у самій Любашівці, у Врадіївці, де мешкала ще й чеська діаспора, на Савранщині і трішки на Балтщині. Необізнані місцеві українці інколи помилково вважають, що у нас чимало спільного із орками, особливо, коли мова йде про родовід. Та це не так. І ось чому. Покодимська діаспора шляхтичів навіть сто років тому налічувала більш ніж 10 тисяч людей, а наші села з колишніми назвами, як Великий Бобрик, Малий Бобрик, були суто польськими населеними пунктами. Як, напевне, і село Погреби, яке юридично зникло у 2006 році з карти України. Немало поляків проживало в Познанці, Гвоздавці, Ясинівці. Поруч на Савранщині – в тодішніх селах Капустянка, Мазурова, Неделкова, Берилова, Великої та Малої Мечетні, Дубинова і самої Саврані та в ряді інших.
Польські прізвища закінчувалися, окрім «ський», «цький», на «ович», «євич»
«В’їжджаючи в шляхетське село, як то Великі Кумари або в Бобрик та інші, відразу видно не місцево-український його характер, – відзначає дослідник польського етносу Л. Юркевич століття тому. – Місцеві українські та напівмолдавські села відзначаються густотою розбивки та незначною рослинністю. Городи біля українсько-молдавських хат теж невеличкі, над городом домінує поле; хати, звичайно, з краю ставляться, над дорогою, тип хатів звичайний український, на чотири фронтових вікна, без ганку, з призьбою. Шляхетське село, найперше, дивує своєю розкиданістю. Хата від хати досить далеко і в глибині подвір’я. Від воріт до хати веде алея з різного дерева, але в більшості це акації та верби. В самих подвір’ях садки або й паркові дерева: осокори, берези, липи. Село, як один сад, гай. На городах часто зустрічаються культурні ґатунки овочів, розводиться малина, полуниця. Останнім часом – виноград».
Однак працьовитість наших шляхтичів була не така, як в українців (руснаків, поляки, словаки та угорці називали їх русинами ще з давніх-давен через Київську Русь). Якщо «прості» люди, тобто українці та молдовани, справляються з роботою на городах до середини вересня, то шляхта вивозить соняшник чи кукурудзу ще й після Покрови. Західні слов’яни, тобто колоністи, рідко вставали рано-вранці, вони не поспішали відразу поратися в обійсті. Серед них чимало було вченого люду. В імперії серед службовців волостей Ананьївського повіту відсоток поляків був немалий. Шляхтичі краще годувалися, аніж українці, довше та охочіше святкували різні свята та події. Українці в нашій місцині вживали та готували алкогольні напої в дуже малій кількості, часу вільного обмаль, треба було працювати, аби прогодувати сім’ї. У самогонно-винній справі шляхтичі були тоді неперевершеними майстрами. З часом українці візьмуть те «градусне» вміння собі на озброєння. Пили польські колоністи свою хову- вишняк, вино, самогон та пиво. Не скупилися також на «ренськовий льох».
От хрестять у нас дітей, я й сам думав, що то давня українська традиція, але обряд запозичений. «Христить шляхтич дитину, і на тім не тільки не витрачає, а, навпаки, набуває. Перед тим, як везти дитину до церкви, кожен кум і кума, а тоді їх брали від десяти до двадцяти, качають дитину на кожусі, потім несуть дитину до «отця духовного». Тут знов куми складаються і оплачують хрестини. Крім того, вони купують крижно (зараз називають «крижна», «крижмна», хто як). Потім, під час балювання платять бабі «за квітку». Тоді, окрім столу для кумів, хрестини шляхтичам не дуже «вдаряли по кишені». Поступово українці ці обряди й перейняли.
Більшість читачів обізнана, що польські прізвища традиційно закінчуються на «ський», «цький». Для прикладу в наших краях їх дуже чимало й зараз. Це Шиманський, Журавський, Косовський, Голембовський, Демінський, Кульчицький, Рихліцький, Гулінський, Зілінський, Щепановський, Єзерський та багато інших, навіть Натівський, Сеульський та Булонський із дещо зміненими буквами в корені слів. Та були ще й інші неукраїнські прізвища серед шляхтичів. Це такі, як Бучня, Завала, Чижевич, Касєвич, Гуревич, Дубиль, Косович, Тихевич і т. п.
Шляхтичі були ввічливими і дуже згуртованими
Десятиріччями укріпилось у нас звернення один до одного по імені та по батькові. Століття і більше тому такого не було, а тим більше у селах. Культура спілкування, духовність була на низькому рівні. А ось шляхтичі були досить вихованими і ввічливими, зверталися не інакше, як пан (не пане, панє) та пані, або по імені та по батькові. Давні приятелі вживали ще «браце». Наш Іван практично всюди звертався: «ей чи гей, ти!». Певних українських традицій та обрядів (окрім релігії та мови) польська шляхта не запозичувала взагалі у місцевих українців. Західні ж слов’яни, поруч Німеччина, тому й поляки прагнули до навчання. Дуже багато було серед них службовців, вчителів, писарів та лікарів. Ще тоді вони розумілися на дієті, користуванні водами. Єдина діаспора, що з легкістю могла проживати поруч дружно з єврейською спільнотою – це поляки. Так стверджують джерела. Спочатку не міг второпати чому. Та потім пригадав, що на теренах Польщі в середньовіччя і пізніше до євреїв було демократичне і толерантне ставлення, а не гоніння та переслідування. Ось чому їхнє дружнє співіснування в наших селах було давньою традицією з далеких поколінь західної Європи.
Шляхтич тих часів не міг піти працювати в найми до свого співвітчизника, це було просто неможливо. В подальшому нащадки польських колоністів жили згуртовано і розуміли один одного з погляду. Чвари та бійки між ними були величезною рідкістю, ображений чимось шляхтич змовчить, а з часом все пояснить кривдникові. Почуття власної гідності, честі, свободи в поляків цінувалися не менше, ніж в українців. Поляки теж є нескореним народом, вороже ставилися до тоталітарної радянської влади, зараз московитів. Вони теж зазнали переслідувань та репресій. А голодомор 1932-1933 років забрав багато життів польської еліти в селах Любашівщини.
За радянської доби в одному з шляхетських сіл був зафіксований один цікавий епізод під час виборів голови сільради. До поляків у село приїхав представник райвиконкому, молодий хлопець, який дещо зневажливо почав ставитися до поважних місцевих шляхтичів. Нахрапом запропонував польській діаспорі кандидатуру від влади на посаду голови села (голосували тоді не бюлетенями, а підняттям рук), присутні радісно закивали: «От добре, нам тільки такий потрібен!». Перед голосуванням приїжджий більшовик не звернув уваги на те, що ляхи «спілкувалися» поглядами, зиркали один на одного, не розмовляли взагалі. Провладний кандидат в результаті не набрав жодного голосу, а через кілька хвилин внесли на голосування іншу кандидатуру, яку всі підтримали одноголосно. Виборчий процес демократичного голосування тривав не п’ять годин, як часто бувало, а всього п’ять хвилин – без дебатів, сварок та бійок.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
