25 листопада в Україні відзначають 90-річницю Голодомору 1932-1933 років, який забрав життя мільйонів українців. Штучно створений голод, акт геноциду українців – став найбільшою трагедією за всю нашу історію. Не оминув він і родину Олійників з Любашівки. В цьому матеріалі автор переповідає все, те, що йому свого часу розповіли його рідні, які пережили лихоліття голодомору.
Прадід Яків з дружиною Мотрею та сином (Єлисаветград, десь 1902 рік)
Як голодували мої рідні
Коли розпочався голод, моєму діду Пилипу Григоровичу виповнилось тридцять три. Перша дружина померла, дітей не було, сам з багатодітної сім’ї, тому шансів вижити мав небагато. Та він таки віднайшовся. Одна з сестер, Ліза, працювала кухарем у військовій їдальні в Одесі, то туди й прилаштувала свого брата, який встиг перебратися з села до міста. А ще тут жила до революції старша сестра Євдокія, свої звали її Дунею, з чоловіком вони тримали двоповерховий готель та ресторан, які у радянські часи конфіскували. Дітей у них з чоловіком не було, але сестра на все життя запам’яталася рідним інтелігентною, користувалася срібним посудом у побуті. А ще вона курила, намагаючись позбавитись зайвої ваги. То ж і ця сестра підтримувала мого дідуся у тяжкий рік.
А от бабусі, молодшій за дідуся на 23 роки, у той тяжкий рік виповнилось усього десять. Коли у країні почали вшановувати пам’ять невинно померлих, вона щовечора запалювала свічку і ділилась спогадами. Сказати, що сталінський режим лютував у ненависті до свого народу, – нічого не сказати. З хат, а вони були низькі, з маленькими вікнами, під стріхою, виносили буквально усі їстівні припаси, щупами перевіряли землю біля будинків, шукаючи сховане зерно. У запічку віднайшли горщик топленого масла, навіть пригорщу квасолі й останню ряднину. А до всього, родину ще й виселили з будинку, там влаштували контору колгоспу. Демченки вважались куркулями, бо мали молотарку, дві пари коней, корівку, а ще 17 десятин землі. Земля була в прадіда і до революції, а коли прийшли більшовики, то забрали ту землю і наділили в іншому місці ще більше, бо великим був рід. Прадід Яків, який відслужив у царській армії 25 років, та його батьки жили на одному подвір’ї у різних хатах. Один з двох будинків я ще застав, примітивна стара й низька будівля притулилась до річки Кодими. Прапрадід (батько Якова) був сліпий, дуже богомільний, іконами завішані були всі стіни, які комнезамівці викинули на подвір’я, на них танцювали, а потім спалили. Родини вигнали з хат. Забрали немічних прадідів, вивезли в інше місце, більше їх ніхто не бачив. Як розповідала бабуся Люба, вони з сестрою Ганною взялися за руки і пішли босі по селу. Моя бабуся від голоду опухла, її ще й трусила лихоманка. Мати (Мотря) випрала єдине платтячко, вже ніхто й не сподівався, що найменша з роду виживе (вже і труна була заготовлена). Але доля розпорядилась інакше. Її брат Прокіп, якому у колгоспі трохи виділяли щось їстівного, приніс шматочок білого хліба. Може, він і не був білим, але моїй бабусі Любі видався таким. Саме він підняв її з дерев’яної лавки, бо хіба ж тоді були справжні ліжка?! Так у неї з’явився ще один день народження. У ті голодні 33-ті у родини Демченків не стало прадіда Якова та його батьків.
Зібралась родина з нагоди приїзду рідні з Омської області, 1962 рік, у центрі – старійшина сімейства – мати, бабуся, прабабуся Мотря Демченко
Прабабуся Мотря (дівоче прізвище мала Олійник) пішки ходила до Києва, щоб помолитися в Києво-Печерській Лаврі, на своєму віку бачила всього, встигла порадіти онуками і правнуками й померла у 102 роки. Усім розповідала про жахливі випадки голодного року, про те, як пекла з кропиви плецики, а як дозріло жито, то могли полегшено зітхнути, зерно давало надію на життя. Усіх навчала, аби ділились шматком хліба, бо немає нічого страшнішого за голод.
Свідчення очевидців геноциду задокументовані, вони вражають цинізмом сталінської влади до українського народу. Люди вмирали сотнями й тисячами, ніхто не рятував їх, трупи звозили у братські могили… До речі, бабусин брат Прокіп запам’ятав на все життя яму на кладовищі, куди звозили бобричан, мертвих і навіть вмираючих. Їх не рахували і не записували прізвищ, тому досі невідома справжня кількість жертв геноциду. Сталін таким жорстоким методом ставив на коліна селян, які хотіли самі господарювати на своїй землі.
Може, я й не запам’ятав би цих розповідей, та бабуся багато років підряд пекла у печі домашній хліб. Зверху змащувала його яйцем, тож скоринка аж блищала, а яким він був смачним з будь-якою стравою, у тому числі й з молоком! Бабуся у зимові вечори насипала мені наваристого борщу й розповідала, як її батько не пережив голоду, напився сироватки, а спинити голодну людину було важко, то так і помер від дизентерії.
Бабуся Любов Демченко (Олійник) з братом Прокопом Демченком. Дідусь прожив 97 років, а бабуся - 92,5 роки
Уже сім років, як бабусі немає, а я все згадую, якою була хлібосольною з рідними, знайомими, незнайомими людьми. Голод не зробив її черствою, вона усіх нас любила, дбала, а ще до останнього невтомно трудилась по господарству.
Тому, коли я чую, як сьогодні дехто викрикує, що надворі тридцять третій, мені прикро. Таки неправда, і не дай Боже, аби ця біда колись постукала у чиїсь двері.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
