До війни Сергій Зарванський із Бобрика Першого, що в Любашівській громаді, й гадки не мав, що колись доведеться руйнувати те, що зведене людськими руками. У мирному житті він трудився будівельником, тож, знає якою важкою працею піднімається кожна нова сільська оселя, як камінчик до камінчика ростуть стіни, а потім лист за листом покривається шифером дах. Повномасштабна російська агресія кардинально змінила акценти в його житті. І тепер, щоб вибити ворога з наших українських міст і сіл, на жаль, доводиться пожертвувати плодами чиєїсь важкої праці. Але то не найбільша біда, все можна відновити, відбудувати й навести порядок. Головне, щоб не гинули люди, щоб якнайшвидше звільнити нашу землю від дикої рашистської орди.
Сергій Зарванський з кабанчиком Черчілем
Про Сергія
Сергія мобілізували до війська буквально наступного дня після вторгнення. До Любашівського Центру комплектування та соціальної підтримки він з’явився не очікуючи повістки, тобто, добровольцем. Так з перших днів війни 44-х річний батько багатодітної родини – у Сергія четверо дітей, найстарший, 23-х річний Михайло, служить за контрактом – теж став воїном ЗСУ. Нині відважний бобричанин воює в складі 1-го самохідного артилерійського дивізіону 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.
Тепер «поросят» доставляю артилеристам на передову без проблем
Фронтова доля кидала матроса-такелажника в найгарячіші точки протистояння. Разом зі своїми бойовими побратимами він мужньо захищав від ворожої навали схід і південь України. Зараз його підрозділ тримає оборону на Донецькому напрямку біля селища Межова.
«Коли відчуваєш підтримку земляків, то воюється значно легше, - охоче розповідає Сергій по телефону. – Нещодавно за моїм проханням односельці, а точніше, фермерське господарство «Олена і К», придбало легковика для виконання поставлених завдань. Справа в тому, що на фронті я служу водієм вантажівки і мій великогабаритний ЗИЛ дуже помітна ціль для ворога. Орки легко нищать таке авто. А в маленький, тихий і повороткий «жигуль» поцілити значно складніше. Отож, зараз я щоночі без проблем доставляю «поросята» артилеристам»…
На цьому жигулику Сергій возить на передову "поросят"
Одразу слід роз’яснити, що «поросятами» військовослужбовець, називає снаряди, боєкомплект для гармат. Звучить по-домашньому, по сільському. До того ж, серце захисника радіє, що знавіснілий противник як вогню боїться звичайних «поросят».
Всякого було за ці 17 місяців війни. Здебільшого гіркі втрати на передовій, постійна напруга і смертельна небезпека, що чигає на кожному повороті. Але душа українського воїна то справжня загадка, яку ще належить розгадати. Бо в тому вогненному пеклі, вона не обгоріла до чорноти, не зачерствіла. Навпаки, стала ще більш чутливою, добрішою до всього живого.
Спочатку бійці підібрали собачку Бульку, потім двох кішок, гусеня і дике порося
Спочатку в одному з розбитих сіл морські піхотинці підібрали змучене голодом цуценя. Очевидно його кинули господарі, поспіхом, евакуювавшись від лінії бойових дій. Був кінець березня 2022 року, тобто, початок війни. Бідолашне й змерзле цуценя безпорадно сиділо біля дороги і з величезною надією в очах чекало від людей милості. Ну як було проїхати мимо? Маленьку собачку назвали Булькою. Вона - звичайна дворняга, але виявилась дуже розумною і лагідною. Сергій розповідає, що тваринка напрочуд культурно й тихо веде себе в салоні машини і в приміщенні. Кудлата знахідка стала незамінною улюбленицею бійців. Вона радісно зустрічає своїх господарів з походів, безпомилково визначає хто приїхав у розташування підрозділу – свій чи чужий. Чужого зустрічає голосним гавкотом.
А перед новим, 2023-м роком, коли зима почала нагадувала про себе міцними морозами й снігом, до хлопців прибились дві кішки. З тих пір Багіра і Матильда дарують бійцям своє пухнасте тепло і нагадування про домашній затишок, про який хлопці поки що лише згадують і мріють. Навесні котяче царство поповнилось ще й парою кошенят. Отож, мишей буркотухи розганяють наввипередки.
Власне, весна нинішнього року подарувала хлопцям багато живих «сюрпризів». Одного недільного ранку на знак вдячності місцеві люди подарували визволителям …одноденне гусеня. Що робити? Не відмовлятися ж від подарунку, зробленого від чистого серця!
Спочатку носили маленьку жовту грудочку по черзі за пазухою, вигрівали власним теплом. Пізніше визначили стать пташеняти. Стало зрозуміло, що це гусочка. Назвали її Стефанією. Чому саме так, гадаю, пояснювати не треба. Сьогодні Стефанія - поважна гуска, яка вимагає уваги до себе. Якщо забули налити їй свіжої водиці чи погодувати, невідступно ходить за господарями слідом і смикає за штанину то одного, то іншого. Вона точно знає хто повинен випасати її, а хто подбати про купання. Як справжня жінка Стефанія любить цукерки і приймає їх лише з одних рук – Сергієвих.
Дике порося вигодували із соски
Війна обездолила і посиротила не тільки людей. До глибини душі схвилювала бійців історія з сімейством дикої свині. Свиноматка загинула, підірвавшись на міні. Біля її останків безпорадно крутилось пару дрібнесеньких поросят – все, що залишилось від численного виводку. Залишити їх на вірну погибель? Друзі підібрали обох сиріток, але змогли врятувати лише одне. Паця з рудими смугами на спині тоді ще й їсти не вміло. Довелось вигодовувати його із соски. Купували для нього сухе молоко у ветеринарній аптеці, бо інше тільки шкодило тваринці. Сьогодні кабанчик Черчилль загальний улюбленець підрозділу. Порося метке і віддане, не відстає від хлопців ні на крок. Іноді воно вимагає занадто багато уваги, то щоб відчепитися від настирливого п’ятачка, треба копнути йому неглибоку ямку в землі. Задоволене порося буде довгенько зайняте, орудуючи рильцем в пошуку поживи.
«Тваринки у нас дуже понятливі й цікаві, – розповідає Сергій із захопленням. – Хіба ж можна їх не полюбити? Ми вже ніколи не залишимо їх напризволяще. Вирішили, що після нашої перемоги розберемо всіх по домівках. Мені особисто припала Булька і одне з кошенят».
Сергій Зарванський з бойовим побратимом і їхнім живим талісманом
Вони відчувають, коли нам потрібна допомога
Однак, війна ніяк не хоче закінчуватися. У суворих фронтових буднях маленькі живі істоти – як ковток свіжого повітря. Вони стали справжніми талісманами для морських піхотинців. Здавалося б, турбот із ними вистачає, інколи зовсім не до них. Проте їхня присутність не заважає, навпаки. Після напористих ворожих атак, невідворотних важких втрат, білий світ стає немилим, і тваринки ніби відчувають це. Поводяться тихо й шанобливо. А коли «гроза мине» вусаті й пухнасті знов лізуть обійматися. Життя продовжується…
Подяка Сергію Зарванському від командування
Нещодавно морського піхотинця Сергія Анатолійовича Зарванського родом з Любашівщини командування відзначило подякою. Вручили її «За старанність, розумну ініціативу та сумлінне виконання службових обов’язків, мужність і відвагу, проявлені під час виконання військових завдань, вірність та відданість військовій присязі, безпосередню участь у зміцненні обороноздатності та суверенітету України, а також з нагоди святкування Дня Морської піхоти України».
«Це наші чотирилапі талісмани допомогли, – посміхається нагороджений. – Вони дарують мені й моїм бойовим побратимам душевну енергію і стільки гарного настрою, що ніякий рашист не здатен його зіпсувати. Тому будемо бити ворога, поки не виженемо його геть з рідної землі».
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
