Старший син родини Сергія і Наталії Давидович з села Троїцьке не просто мужньо боронить нас з вами, а ще й разом з бойовими побратимами зміг захопити трофейний рашистський танк.
Родина Давидовичів
Про родину Героя
У вересні побував у 15-денній відпустці Віталій Давидович з Троїцького. Про таку зустріч мріяв давно, фронтове життя під Бахмутом, каже, нелегке. А тут тиша, не чути жодного пострілу. Одним словом, рай та й годі. Та хлопець радий, що рідним нічого не загрожує. Турбуватись йому є за кого, адже у батьків аж п’ятеро дітей. Найменшій, Софійці, лише три рочки виповнилось. Дев’ятнадцятирічний Богдан навчається у Ісаївському коледжі, Дмитро – дев’ятикласник, а Вадим – учень третього класу місцевого ліцею.
Мама, Наталя Давидович, відзначає, що їхній старший син помітно змінився. Змужнів і якось враз подорослішав. Не ділиться подробицями військового життя навіть з батьком. Родину підтримує морально та й матеріально.
Попри молодий вік, боєць має аж п’ять нагород, серед яких і нагрудний знак «Козацький хрест», а ще він і учасник бойових дій, і ветеран війни.
«Віталію, - дивується мама, - ти такий молодий, а вже ветеран війни! Повірити не можу».
Син, як правило, переводив розмову на побутові теми, для себе давно вирішив, для чого торкатись важких тем? Батькам буде спокійніше займатись вихованням братів та сестрички, поки він буде їх захищати. Служити у Збройних силах Віталій вирішив після того, як покинув навчання в одному з Одеських коледжів. Спершу було бажання опанувати професію маркетолога, коли вникнув глибше, зрозумів, що це не його покликання. Тому й розірвав контракт.
Віталій Давидович
Позивний «Девід»
Новобранець відразу потрапив у Чабанку, місце дислокації 28-ї механізованої бригади Лицарів Зимового Походу. Через три місяці групу відправили на Донеччину, де сім місяців проходив бойове «хрещення», ще вісім – у всім відомій Мар’їнці. Там і отримав позивний «Девід». Під час першої ротації отримав першу нагороду – відзнаку «Козацький хрест» за підписом Головнокомандувача України Валерія Залужного.
Під час навчання танк з екіпажем занурювали у воду, таким чином встановлювали, скільки вони здатні пробути у такому стані. Молодий троїчанин нікому не зізнався, що боїться закритого простору, але випробування пройшов. Однак під час руху, навіть в бою, не сидить у танку, висовується. Ризик, каже, однаковий.
"Козацький хрест" Віталія Давидовича
У 2021 році пройшов навчання по програмі бригадної підготовки, курс протидії саморобним вибуховим пристроям, словом піднімав квафілікацію. З українськими військовими цей курс проводив військовий майор з Великобританії М. МакФарман.
З початком повномасштабної війни Віталій вже був на охоронних рубежах Одеси.
«Коли хлопці відправлялись на Миколаївський напрямок, я їм заздрив, – розповідає боєць. – Розумів, вони там, де потрібні, а я просто в очікуванні. Був наполегливим, тому уже з квітня увійшов до складу штурмової групи сил оборони, що забезпечувала визволення Херсону. Я не міг вчинити інакше, мав помститись ворогу за втрату друга, з яким зустрівся у Чабанці. Мій товариш з дружиною очікували на народження сина. Я мав хрестити малюка. Хоч друг поліг на полі бою, його дружина запевнила, що свою роль хрещеного я обов’язково виконаю вже після перемоги».
Наш земляк планував, що потрапить у групу снайперів, та не вийшло, став танкістом й сьогодні про те не шкодує. І ось один екіпаж готується до відправки на Херсонський напрямок, а наш земляк – у запасних. Та перед самим виїздом танк несподівано виходить з ладу, механік Максим залишається, а Віталій, врешті, досягає своєї мети, умовляє командира послати саме його екіпаж. До місця призначення добирається сьомого травня, а вже дев’ятого противник розпочинає контрнаступ. Перед ним Віталій помітив, як вагається його новий механік, через те й зателефонував до Макса, той з радістю вирушив на бойові позиції. З тих пір і до березня нинішнього року йшли пліч-о-пліч.
«Було багато моментів, – продовжує розповідь Віталій, – коли ми могли загинути, але якось вдавалось виживати. Встиг ще й підготувати до участі в бойових діях нових людей, таке мав доручення. І хоч вони перший раз були в реальному бою, із завданням справились. Коли ворог нас обстрілював, я отруївся газами. Та Максим витягнув мене з башти і хлопцям вдалось привести мене до тями».
З другом - механіком Максимом
Втрата першої бойової машини і трофейний танк
Під час штурму села Правдіно, що за 25 кілометрів від Херсона, наш земляк втратив свою першу бойову машину. З екіпажем спішились з піхотою, багато чого у них навчились, зокрема, маневруванню, адже ворог добре озброєний. 24-годинний бій за цей населений пункт був дуже важким. Проти екіпажу у п’ять чоловік виступало зо двадцять ворожих при підтримці авіації та артилерії. Бійці, відстрілюючись, відійшли, адже закінчувались боєприпаси, було втрачено багато техніки.
«Я дуже переживав за людей, але ми впорались із завданням. У противника була апаратура, завдяки якій він визначав по руху на землі, де рухаються танки, тому на той квадрат і наводили артилерію, – каже боєць. – А я орієнтувався на башту, дим і вже явний звук».
На трофейному танку
Під час одного з наступів Віталій зі своїм екіпажем відбили у ворога танк!
Про свого напарника (родом з Березівки), у якого «золоті» руки, командир танка може довго розповідати. Про те, як увесь екіпаж складався, купували запчастини до своєї першої бойової машини, 1983 року випуску. Усе у них вийшло завдяки професійності Макса. Тому й шкодували, як танк підбили. Але й трофей здобули, відчайдушні хлопці!
Випробування мінним полем
Довелось захиснику на танку провести піхоту і через мінне поле. Якби він не сів за цього сталевого коня зі спеціальними насадками, бійці б не ризикнули йти вперед. Це теж було чимале випробування. Спершу натрапив на першу міну, далі ще на три, а потім на закладку. В результаті правий каток відлетів і командир роти викликав саперів, так пройшли і зрозуміли, що вже наздоганяють ворога. Саперам потрібен був час, щоб розмінувати дорогу. Противник тим часом відходив. Бійці дійшли до Дніпра, отже, виконали своє завдання, як штурмова група.
Мотивація одна – повернутись додому з Перемогою
Реалії війни досить суворі. «Найгірше в окопах, коли дощить. Роздягаєшся, викручуєш речі, – розповідає юнак, – й знову одягаєш, сушити ж ніде». Матері якось зателефонував і зізнався, що почав палити, досі цієї шкідливої звички у нього не було. Переживав, що сваритиме.
Кореспондентам, які брали у нього інтерв’ю у зоні бойових дій, наш земляк розповідав про побратимів і менше – про себе. Промовчав, що число контузій, яких зазнав у боях, уже сягнуло п’яти. Остання догнала під Бахмутом. Дві доби пролікувався у Костянтинівці і на ранок помчав на передову:
«Там же мої хлопці, як я їх залишу»?!
ЗСУ – стихія Віталія Давидовича
Якось на Херсонському напрямку снаряд розірвався за п’ять метрів від бійця. Тоді відходив довше. Й дуже вдячний Максиму, який вчасно його затягнув під танк, чим врятував від шаленого обстрілу противника. Розповідаючи про те, ще й жартує, що у сорочці народився.
Рідним усе ж зізнається, що заміни немає, а відступати нікуди.
Молодий воїн за роки служби не тільки набрався досвіду й змужнів, він зрозумів, що ЗСУ – його стихія, це його нинішнє і майбутнє.
Коли Віталія запитують, яка у нього мотивація перебування на фронті, відповідає так:
«Вона одна й зрозуміла кожному, – повернутись додому з Перемогою, провести вечір зі своїми рідними».
Матеріал підготовлений в рамках виконання проєкту «Ефективні місцеві медіа: цифровий розвиток громад», ініційованого Громадською організацією «Українська асоціація медіа бізнесу» за фінансової підтримки Європейського Союзу.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
