Могутня життєва енергія та невичерпне джерело натхнення – це про Ніну Іванівну Казімірову, людину поважного віку, яка проживає у селі Петровірівка Березівського (колишнього – Ширяївського) району Одещини. Вона не припиняє вражати оточуючих своєю активністю та дієвістю. Здавалося, що роки мали б зменшити темп її життя, але для пані Ніни вік, то тільки число.
Коли знайомишся з життям цієї жінки, то робиш висновки, що вона іншою і не може бути. Давно вже досягши пенсійного віку, Ніна Іванівна, як і колись, знаходиться в активній життєвій громадській круговерті. Вона – хранителька сільських музейних реліквій, голова ради ветеранів війни та праці Петровірівської сільської ради, активна учасниця художньої самодіяльності та всіх масових заходів, що проводяться на території громади.
Про життєву історію цієї дивовижної петровірівчанки читайте на сайті Новинар.city.
Ніна Казімірова
Хто ж вона – Ніна Казімірова
Ніна Іванівна Казімірова народилася в селі Йосипівка Захарівського району, в голодному 1947-му році, на Спасівку. Тут закінчила в 1965-му році місцеву середню школу. Про свою маленьку Батьківщину, де пройшли її дитинство та юність, родинне гніздечко, шкільні роки і однокласників згадує з душевним теплом. І не просто згадує, а неодноразово зустрічалася з колишніми односельцями, шкільними друзями і через 35, і через 50 років по закінченні навчального закладу.
Після школи Ніна Іванівна вступила до Криворізького технологічного технікуму, здобула спеціальність «Технолог громадського харчування». Трудову діяльність, по завершенні навчання і за направленням, розпочала у Петровірівці на посаді завідувачки виробництвом в місцевому закладі громадського харчування. І ось уже 55 років проживає на теренах Ширяївщини. Тут знайшла свою жіночу долю, поєднавши її з коханим чоловіком, агрономом тутешнього сільгосппідприємства Олексієм Івановичем Казіміровим. У шлюбі народилося двоє дівчаток. На жаль, кілька років тому Ніна Іванівна овдовіла і нині проживає з доньками.
З племінницею Оленою Лисик в Йосипівці
Вона закохалася й у край свого чоловіка
«Розповідаючи про Петровірівку, його історію та минуле, її очі починають сяяти любов’ю до села, яке стало для неї найріднішим. Безумовно, за роки, прожиті тут, Ніна Іванівна зрозуміла його суть, відчула його душу. Так щиро любити свій рідний край – рідкісний дар в наш час. Тож, не дивно, що село відповідає їй взаємністю…» – писала в одній із своїх публікацій на шпальтах районного часопису Ширяївщини Анна Максименко, на той час студентка факультету журналістики Чорноморського національного університету ім Петра Могили.
***
По завершенню декретних відпусток, Ніна Казімірова вирішила змінити рід діяльності і почала працювати у царині культури. 35 років, аж до виходу на заслужений пенсійний відпочинок, очолювала місцевий сільський Будинок культури. Залучала односельців старшого віку і молодь до участі в художній самодіяльності та різноманітних гуртках, організовувала цікаві й незабутні культурно-масові заходи. Самодіяльні колективи Петровірівського палацу культури, на чолі Ніною Іванівною, були активними учасниками не тільки сільських заходів, а й – районного та обласного рівнів.
Життя на пенсії – це нова, захоплива сторінка її трудового шляху
«Керівництво сільської ради на той час знало про мою зацікавленість історією та культурою нашого села. Тож мені запропонували стати завідувачкою місцевого музею. Я відразу ж погодилася, бо це мене надихнуло до пошуків матеріалів і ще було важливо, щоб мешканці села не залишилися осторонь історії своєї малої Батьківщини. І лише згодом я зрозуміла, що треба було ще раніше почати займатися тим, що мені подобалося. Адже коли до музею приходять люди, я бачу що їм не байдуже минуле рідного краю», – розповідає Ніна Казімірова.
В історико-краєзнавчому музеї
До того, як Ніна Іванівна обійняла посаду «хранительки музейних реліквій» (з усмішкою так вона називає себе), завідував музеєм Павло Ананійович Винограденко, колишній учитель і директор школи, після смерті якого музей не збагачували новими матеріалами та експонатами. Але після приходу Ніни Іванівни музей заграв новими барвами. Вона стала не тільки зберігачкою фондів Петровірівського історико-краєзнавчого музею (так офіційно називається посада), а й організаторкою екскурсій, лекторкою, реставраторкою, художницею, фотографинею. Та найголовніше: вона примножує історичні пам’ятки.
«Історико-краєзнавчий музей в селі Петровірівка було відкрито завдяки ентузіастам села, ветеранам війни, вчителям та інших верств населення, які своїми силами створювали цю історичну спадщину. Ніна Іванівна є справжньою берегинею часу, бо саме завдяки її ентузіазму і небайдужій вдачі музей села функціонує і поповнюється новими експонатами», – розповідає Петровірівський сільський голова Артем Демчуков.
І дійсно, зібрані експозиції просто радують око. Адже у всьому своєму різноманітті представлені, без перебільшення можна сказати, шедеври народних ремесел, роботи фотохудожників, скульпторів, живописців – всіх тих, кого повною мірою можна назвати творцями історії рідного краю. Старі вікові світлини, раритетні речі, сільський реманент минулих століть, нетлінні вироби майстринь минувшини, знищити які виявився безсилим навіть невблаганний час, і багато інших пам’яток історії села – все це дбайливо збирається і бережливо експонується в місцевому музеї.
Біля однієї з експозицій музею
«Історико-краєзнавчий музей – це місток між минулим і майбутнім. І дійсно цей місток – час, у якому ми живемо і зберігаємо у ньому надбання минувшини, аби передати в спадщину прийдешнім поколінням нетлінну мудрість тисячоліть», – ділиться думками Ніна Казімірова.
Вона переконана, що музей має бути одночасно і оселею муз, і школою, і храмом, і священним місцем, куди має стікатися все для вивчення історичного минулого. А ще радить молодому поколінню якомога більше читати, бо книги – то світоч мудрості і сила знань, ходити в музеї, бо вони – надбання віків, а не вивчати життя по фільмах, телевізору та Інтернету.
Задля поповнення музейних експозицій, за її ініціативи серед юнацтва було організовано пошуково-дослідницьку групу «Пошук». Такі акції залучають учнівську молодь до вивчення історії свого краю і села, знайомлять з пам’ятками і визначними подіями, що відбувалися у рідних місцях. Завдяки ентузіазму Ніни Казімірової і завзятості згуртованих нею учнів-пошуківців, вдалося зібрати і дослідити інформацію про захоронення безіменних воїнів часів Другої світової війни. З ріднею деяких з них, які, наразі, проживають у Німеччині, Італії, Бразилії навіть налагодили листування.
Ніні Казіміровій вручають чергову грамоту
«Ця енергійна, невтомна і неспокійна за вдачею жінка також є організатором літературного клубу «Вербиченька», – розповідає нинішній директор Палацу культури Петровірівки Володимир Матющенко. – Не вміє вона безтурботно сидіти на лавці біля своєї оселі – постійно у русі, активна. Без її ініціативних порад не проводиться жоден захід у громаді, вона й сама є їх учасником».
Перо і слово – творчі супутники Ніни Казімірової
Про все, що відбувається на теренах Петровірівської сільської ради Ніна Іванівна ділилася із передплатниками друкованого районного часопису Ширяївщини. Понад 40 років вона була однією із найактивніших позаштатних кореспонденток газети «Промінь» (на жаль, ЗМІ Ширяївщини пішов у небуття разом із районом). Її дописи – це жива і немеркнуча історія нашого краю, яка є невід’ємним пазликом історії України.
«Її статті щирі й проникливі, чуттєві й душевні, особливо нариси про земляків-ветеранів Другої світової війни, – пригадує колишня творча працівниця «Променя» Ольга Іваненко. – А чого тільки варті цілі шпальти матеріалів Ніни Казімірової на історичну тематику, які час від часу публікувалися в районці?! У них – було широке коло читачів, бо від цих сторінок відчувався справжній подих із глибини віків. Ніна Іванівна, ніби археолог, шар за шаром знімаючи завісу років, давала можливість читачам відчути той подих історії».
***
І дійсно у «Промені»і були започатковані сторінки під рубриками: «Вісті від Ніни Казімірової», «Спогади від Ніни Казімірової», «Подорож у минуле з Ніною Казіміровою», «Вернісаж із Ніною Казіміровою», «Світлиця: в гостях у Ніни Казімірової» тощо.
До речі, її оповідання про земляків, учасників Другої Світової війни увійшли в другий том книги «Пам’ять серця» у співавторстві з Іваном Трегубенком, колишнім кореспондентом «Променя» з понад 50-річним стажем та Іваном Михайліченком, позаштатним дописувачем районного часопису. Шкода, що обидва вже за межею вічності.
Ніна Казімірова з Іваном Трегубенком
Ніна Іванівна також є співавтором книги про історію села Петровірівка, під назвою «Пам’ять… Історія… Вічність…». Матеріали підготовлено разом із тодішньою головою сільського органу місцевого самоврядування Лілією Зибо. Видання було приурочено до 200-річчя з дня заснування Петровірівки і побачило світ у 2015 році.
Сама вона скромно відхрещується від своїх літературних здібностей: «Хоч я і не журналіст, але коли мені важко, я звертаюся до пера і слова», – зауважує героїня моєї публікації.
Ось і зараз Ніна Казімірова працює над виданням ще однієї книги про рідний край. Вже і назву придумала – «Джерело пам’яті».
***
«Хто знає Ніну Іванівну, не назве її інакше, як людиною активної життєвої позиції, – відгукується про свою землячку Лілія Зибо. – Вона завжди в гущі подій і, безумовно, повсякчас попереду».
Тож, не дивно, що цій невтомній, ініціативній, енергійній жінці з молодими душею і серцем, істинній патріотці, жителі старшого покоління петровірівців довірили очолювати первинну організацію ветеранів війни та праці. За старанне виконання громадських обов’язків Ніна Казімірова має чимало нагород, серед яких іменний годинник ручної роботи, від одного із колишніх Президентів України.
Ніна Казімірова, одна з переможниць фотоконкурсу "Ми - з України!" з депутатом Одеської обласної ради Андрієм Бабенко
Про себе пані Ніна каже:
«Я проста та совісна. Завжди намагаюся знайти підхід до кожного, адже бувають різні ситуації, різні долі. З історією те ж саме: вона не стоїть на місті, а твориться щосекунди. А я завжди – посередині: з одного боку – молодь, з іншого – люди похилого віку. Я їх з’єдную, організовуючи різні цікаві зустрічі між меншим і старшим поколіннями».
Ніна Іванівна Казімірова
А ще Ніна Казімірова вдячна долі, яка спрямувала її життєвий шлях і привела у Петровірівку, де вона занурилася в історію цієї дивовижної місцини і сама стала частиною цієї ж історії.
«Петровірівка… Вдивляючись у його сьогодення, хочеться бачити наше село в майбутьому ще гарнішим і привабливішим. Вірю в кращу долю наших невтомних працелюбів, вірю в те, що настане час, коли наші села будуть квітнути, люди – веселими і співучими, а в кожній хаті і в країні буде мир...», – плекає надію прекрасна і мудра людина Ніна Казімірова.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
