- Як ти дивишся на те, що я хочу повернутись…
- Ти хочеш повернутися куди? Продовжити військову службу? Я нормально прийму і підтримаю будь-яке твоє рішення.
Цю розмову молодшого лейтенанта десантно-штурмових військ Олександра Павліна з дружиною Оксаною записав нідерландський кореспондент у госпіталі, де українському офіцеру мали ампутувати поранену ногу і виготовити протез.
Своє рішення він пояснив просто:
- Якщо я не піду захищати країну на цю війну, то мій син піде на цю війну і він повинен буде її завершувати, зробити те, що я не завершив…
Олександр Павлін з родиною
Мати: “Він цінував кожну хвилину свого життя”
22 лютого 2022 року Олександр виїхав за кордон, аби відправитися в черговий рейс, як робив це вже майже 20 років поспіль. Та все змінила війна. Попри укладений контракт, йому вдалося перервати плавання й через кілька місяців повернутися в Україну з твердим рішенням стати на захист Батьківщини. Жодного дня не служивши в армії, він був готовий до цього. Про це розповіла його матір Тетяна Павлін.
Тепер кожна хвилина, проведена з сином, кожне слово, сказане ним, спливають у її пам’яті й закарбовується назавжди. Навіть дрібнички, на які колись не звертала особливої уваги, тепер мають для неї значення.
“Я в кухні готувала їжу. Почула, що росія напала на Україну. Окуляри начепила, а вони падають, ці окуляри, прямо на підлогу і розламується вушко. Заглядаю у facebook: так і є. Швидко набираю Сашин номер (він в рейс уїхав 22 лютого). Каже: “Так, мамо, росія напала на Україну”. Питаю: “Синок, а як же це? Що тепер буде?”. А він: “Мамо, велика біда буде”.
Пані Тетяна розповіла, що хоч новина про початок вторгнення ошелешила, син її не заспокоював, але, як міг підтримував. Два місяці був у рейсі, а потім батьки дізнались, що вже в Україну повернувся. Олександр з дружиною Оксаною не казали їм правди спочатку, щоб не хвилювалися. Самі вирішували між собою.
Олександр Павлін (ліворуч) разом батьком Михайлом та старшим братом Сергієм
“…Він цінував кожну хвилину свого життя! Як повертався додому з рейсу, всіх відвідував. - згадує мати Олександра, - Турбувався і про нас, і про Оксаниних батьків. Обох бабусь дуже любив, балував їх подарунками. Дуже добре жив з дружиною. Невісточка - гарна хлібосольна господиня. Коли приходив з рейсу, завжди готувала-виготовляла та накривала на стіл. До них одразу приходили найближчі друзі, куми. А через три дні обов’язково приїздили до нас, щоб побачитися…”.
Та того разу Олександр не приїхав до батьків - відразу пішов до військкомату.
Тетяна Андріївна розповіла, що син жодного дня не служив в армії, але готувався до цього й отримав офіцерське звання, цілеспрямовано вступивши до Академії сухопутних військ в Одесі.
Посвідчення про нагородження почесним нагрудним знаком "За сумлінну службу"
«Він записався до тероборони. Показував фотографії. Його нагородили нагрудним знаком. Я дивувалась: які навчальні дії? Що за тероборона?.. – продовжила пані Тетяна, – Тоді, як повернувся з рейсу, пішов тихцем до військкомату і сказав: «Я – офіцер, значить повинен захищати Батьківщину. Якщо я потрібен, викликайте». Невдовзі дізнаємося, що Сашу призвали. Ой, Божечко, а в нього ж здоров’я не дозволяло. Тому й в армії не служив. Тепер зрозуміла, навіщо він академію закінчував. Подумала: “Скільки людей під час Другої світової захищало Батьківщину й поверталося живими, неушкодженими. А, може, й моя дитина повернеться… Ніколи не думала, що такою короткою буде його година, що так швидко все закінчиться…”
Олександр під час служби
Мрії всі здійснити так і не встиг
Тетяна Андріївна працювала вихователькою в дитячому садку, який, звичайно ж, відвідували всі її діти. Разом з чоловіком виховували їх у любові до України. Тож найкращим одягом у свята вважалася вишита сорочка. Мати пригадує, як зробила маленькому Сашку таку сорочечку, використавши стару бабусину вишиванку:
“У нас четверо дітей, важко було, не мали за що купувати вишиванки. А я зі старої бабусиної вишитої сорочки зняла облямівку, пришила до рукавчиків… Зробила йому вишиту сорочечку. Він у ній такий ошатний був, так тішився цією сорочечкою. Нема-нема та й одягав. Я казала: “Її лиш на свято одягати треба”. Але він наполягав: “Я хочу!”. Навіть до школи в перший клас у цій сорочці пішов”.
Діти Павлінів. Ліворуч — Олександр з сестрою Людмилою.
Саша любив малювати й майструвати, пригадує Тетяна Павлін:
“У школі працю викладав вчитель Олександр Григорович Манчук, багато чому навчав дітей. Саша мені макогін, качалку зробив своїми руками. Пам’ятаю, як він зі старенької шафки зробив чудову поличку. Вона досі висить на стіні. Коли вчився на зварювальника, свічник з металу виготовив. Такий гарний. Вже як одружився, зацікавився меблями, старим стільцям нове життя дарував. Саші подобалась така робота він мав надію на те, що буде цим займатися, коли перестане ходити в море. Казав: не викидайте старі стільці, я їх потім оновлю, і вони ще вам послужать. Буду щось виготовляти новеньке”.
Його любили не тільки рідні, а й однокласники, сусіди. Завжди усміхнений і щирий, він був здатен на несподівані вчинки, у яких не було й краплі меркантильності. Тетяна Андріївна розповіла, як у день його народження спекла торт, наготувала інших смачностей, бо знала, що мають прийти бабусі, інша рідня та близькі. А прийшли навіть дальні сусіди. І торт зник.
“Я ще не встигла той торт прикрасити кремом. Відклала його і іншим займалася. Коли кинулася до торта, а його немає. Сусіди дальні прийшли. Кажуть: “А нас Сашко запросив на день народження. Торт приніс”. Виявляється, він той торт розрізав і раненько по сусідах розніс й усіх запросив на свій день народження. Не забув й про стареньких Ніну ту Єфима Макаровича Болотанів, що жили по-сусідству з нами. Дуже добрий був”.
Олександр й сам вмів готувати. Як жив у гуртожитку, коли навчався в училищі на зварювальника, міг насмажити картопляників цілу миску й пригостити всіх...
А ще була у нього мрія влаштувати матері відпочинок…
“Не здійснилася його мрія, - зізналась Тетяна Андріївна. – Він дуже хотів, щоб я поїхала десь відпочити. Казав: «Мамо, ти за своє життя ніде не була. Тільки – діти, робота, город. Я дуже хочу, щоб ти кудись поїхала, відпочила. Та його мрія не здійснилась…”.
Сестра: “Був веселий і щирий, любив людей і вони його”
З сестрою Людмилою
Олександр був середнім серед братів, але саме він найбільше опікувався молодшою сестричкою Людмилою (з двійнят). Їхня дружба збереглася на все життя... Вона поділилась спогадами про брата:
“Він любив сюрпризи й подарунки робити. Дуже веселий був: слово і – жарт. Пам’ятаю, розмовляла з кимось телефоном на балкончику салону, де працюю. Бачу, під’їжджає воєнна машина. Зупиняється. Військовий намагається вийти з неї. І тут впізнаю Сашу. Він з Нідерландів повернувся вже з протезом. І заїхав до мене. Попередньо дізнався чи працюю. Така несподівана радість вийшла.
Він у ЗСУ пішов влітку (2022 року), до осені ж був у Мар'їнці на Донеччині. Пам’ятаю, тоді щодня у новинах згадували про ту Мар'янку. Оксана весь час була з ним на зв’язку. Віталася: “Доброго раночку. Як ти?”. А тут день немає на зв’язку, другий. Вона й забила тривогу. Тоді багато наших поранених привезли поїздом з донецького напрямку до Львова. Порозкидали по госпіталях. Там ми його й знайшли.
Він виконував бойове завдання: намагався витягти пораненого побратима з поля бою. На них чекала швидка. Але не добіг: став ногою на зелененьку пластикову міну – “бабочку”. Далі їх вже витягували обох.”
В Нідерландах, в госпіталі. В четвер приїхав, а в неділю вже мав гостя з посольства України в Нідерландах
Людмила розповіла нам, що у Львові Олександр лікувався кілька місяців. А потім завдяки волонтерам, з якими Оксана мала зв’язок, його вдалося вивезти в спеціальний госпіталь для військових у Нідерландах. Вже там після обстеження констатували, що доведеться ампутувати ногу до коліна через зараження кістки. Потім поставили протез, чому рідні дуже зраділи. Він вже ходив, до сестри в салон сам піднявся на другий поверх на протезі. Навіть у спеку не хотів одягати шорти, щоб не привертати до себе уваги та не викликати жалість. Ще й шуткував: зате удвічі менше шкарпеток треба прати.
“Він не пив, не палив, не матюкався. Був веселий і щирий, любив людей і вони його. Бувало, як приїде в село, зустріне по дорозі бабусю стареньку, а вона обіймає його, цілує: “Як ти, Сашо?”. Друзів у нього багато. Стільки коментарів у Фейсбуці… Читаєш, серце крається.” – зі сльозами на очах розповіла Людмила.
Оксана і Олександр - два серця, одна любов
Зі своєю Оксаною Олександр познайомився задовго до того, як вони поєднали свої долі.
“Так вийшло, що у нас одна хрещена на двох. Тож ми бачилися ще у шкільні роки. Згодом зустрілися в Одесі, де він після закінчення училища працював у порту. Ми побачилися у хрещеної, але на той час я була вже заміжня. Тож спілкувалися як друзі”, - розповіла Оксана.
Але для Олександра вона була більше, ніж подруга. Тому через п’ять років після тієї зустрічі, він, дізнавшись від хрещеної, що Оксана розлучилася, зателефонував їй. Більше не дозволив розлуці стати між ними:
“Ми зустрілися. Так він познайомився з моїм сином. Дітей Саша дуже любив. Син одразу сказав: “Мамо, я хочу, щоб він став нашим татом”. Й сам почав називати його батьком”.
Олександр Павлін з дружиною Оксаною
За словами Оксани, чоловік мав золоті руки й шостий (найвищий) розряд зварювальника. Тому в порту йому запропонували навчатися далі й він вступив до вишу. Коли вирішили з Оксаною жити разом, він навчався вже на другому курсі. Заради добробуту своєї новоствореної сім’ї хотів покинути навчання.
“Я йому не дозволила. Сказала: якщо вже почав навчатися, треба завершити справу. І він послухав. А потім вирішив вступити ще й до Одеського національного морського університету. Після цього вже став механіком на кораблі. Я його називала вічним студентом, – пригадує Оксана. – А потім він сказав, що хоче ще й військовою справою зайнятися. Після закінчення академії сухопутних військ отримав звання молодшого лейтенанта. Під час відпусток, між лекціями проходив підготовку на полігоні неподалік від Одеси”.
Він був заступником командира з морально-психологічного забезпечення, тож вважав, що завжди має бути поруч зі своїми хлопцями. Не уникав небезпеки, виконував будь-які завдання разом з побратимами, і рятував їх, коли виникала потреба. Тому так важливо було для нього знову повернутися до них після поранення, вважає дружина. Дізнавшись, що його посада виявилася вільною, одразу заступив на службу в гарячій точці.
“Звичайно ж ми між собою обговорювали можливість нападу росії на Україну. Я запитувала, як він чинитиме в разі вторгнення. Він казав: “Я вас відправлю до батьків, а сам залишусь в Одесі, захищати місто”, – згадує Оксана початок війни. – Потім це все якось стихло, йому запропонували піти в рейс і 22-го Саша виїхав. А в ніч з 23 на 24-го почалося вторгнення, він мені подзвонив, сказав, що знаходиться в готелі. Рвався повернутися додому, але через контракт не міг це одразу зробити. Я в глибині душі сподівалася, що він залишиться, буде заробляти кошти, допомагати армії донатами, як він це робив завжди. Але йому сказала, що прийму будь-яке його рішення, буду підтримувати в усьому. Два місяці Саші шукали заміну. Він так страждав через те що не може повернутися в Україну. Приїхав і одразу 6 травня пішов до військкомату. Йому запропонували декілька частин, він обрав 79-у бригаду повітряно-десантних військ (в/ч А0224), бо там знаходилося багато його друзів. Призначили заступником командира першої аеромобільної роти з морально-психологічного забезпечення».
За словами Оксани Павлін, після поранення, довгого лікування, реабілітації та повернення додому Олександр одразу скористався можливістю повернутися на свою ж посаду до своєї частини. Хоча й пропонували посаду інструктором на полігоні, службу в Одесі, при військкоматі тощо.
В госпіталі Нідерландів під час спілкування з дружиною
«Коли поранений лежав у лікарні у Львові, під Мар'їнкою тривали страшні, запеклі бої. Йому хлопці писали про 200-х й 300-х. І він просто рвався з лікарняного ліжка туди, плакав за хлопцями, казав: «Я повинен бути там. Не можу по-іншому». Весь час, коли з ними розмовляв, обіцяв: «За місяць-два я до вас повернуся».
І повернувся. Йому волонтери пригнали з Італії автомобіль, щоб було зручніше пересуватися з протезом. Бо доводилось носити на собі багато різного спорядження…
“Він ніколи не зізнавався, що йому болить. – пригадує Оксана, - На моє запитання “Як ти себе почуваєш?”, відповідав: “Все нормально в мене тут. Загалом – лакшері (розкіш, люкс – ред.). Так годують, що я вже товстію”. Присилав різні фотографії, розповідав про жахіття, яке він бачив. І пояснював, що йде воювати заради того, щоб такого не було більше ні у дітей, ні у внуків, ні у правнуків. Щоб все завершилося на нашому поколінні. Казав: “Я не хочу, щоб на війну забрали нашого Вадима. Я не хочу, щоб він в такому молодому віці бачив те, що бачив я, відчував те, що відчуваю я.” Бо старший син якраз закінчує Львівський університет внутрішніх справ, буде правоохоронцем…”
Додому повернувся на щиті…
Олександр Павлін останні фото
“Саша казав мені, що Красногорівку (Донецька область) наші взяли під свій контроль. Але ворожі сили все одно за ними слідкували за допомогою дронів. І так вийшло, що він просто вийшов на відкриту місцевість. Було тихо, він був неподалік від своєї автівки. Саме в неї й поцілив ворог. Від осколкових поранень Саша загинув… Євген, наш молодший, перейшов у восьмий клас. Дізнавшись про батька, замкнувся, сидить у навушниках. Не хоче ні з ким спілкуватися. Можливо з часом шок мине…” – ділиться з нами своїм болем Оксана Павлін.
Олександр був для обох своїх синів найкращим батьком і для багатьох людей прикладом того, як треба любити свою Батьківщину.
Поховали Героя на алеї Слави Західного кладовища міста Одеси, але сумувала за ним й Балтська громада, село Перельоти, де він народився і виріс.
Прощання з Героєм біля Одеського Будинку офіцерів Південного оперативного командування
На східнику часу, коли спогади переплітаються з історією, зберігається короткий відеофрагмент з інтерв’ю Олександра Павліна, яке він дав нідерландському кореспонденту перед своїм виїздом на фронт. В ньому він розповідає про свою мотивацію служити в армії, про свою родину та про свою любов до України. Це нагадування про те, що справжні перемоги народжуються не тільки на полі бою, але й у серцях тих, хто не втомлюється мріяти й боротися. Всього кілька миттєвостей дозволяють розгледіти незламний характер бійця, воїна, чоловіка, який віддав своє життя заради незалежності рідної країни.
Даний матеріал виготовлено за підтримки ГО "Інститут масової інформації" в рамках проєкту міжнародної організації Internews Network.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
