Їй – 35. Україні – 35. У них одна дата народження і, здається, навіть дещо схожі характери. Наталія Чебан називає себе незалежною, цілеспрямованою і молодою – і такими ж словами говорить про свою країну. За три з половиною десятиліття в її житті були непрості 90-ті, педагогіка, громадська діяльність, особисті випробування, материнство, директорство, велика війна та волонтерство. Напередодні подвійного дня народження ми поговорили з Наталією про те, як це – дорослішати разом із незалежною Україною і продовжувати вірити, що найкращі сторінки цієї спільної історії ще попереду.
Сьогодні Наталія – директорка Немирівського ліцею (Балтська громада, Подільського району), мама трьох дітей і людина, яка переконана: незалежність – це насамперед свобода самостійно приймати рішення й відповідати за них.
Наталія Чабан зі своїми вихованцями
«Для мене велика честь народитися в цей день»
- Пані Наталю, що для вас означає 24 серпня 1991 року?
- Як для кожної людини, День народження – це довгоочікуване свято. І в цей день народилася я. Але все ж таки 24 серпня 1991 року - це проголошення незалежності нашої країни, що для мене теж дуже важливо. І велика честь – народитися саме в цей день. І, знаєте, я народилася о 9:30 ранку, саме тоді, коли до Верховної Ради заносили прапор.
Це дуже чуттєве свято для мене. Як і наша Україна, за характером я незалежна, цілеспрямована і… молода! Впевнена (дай Боже!), що у нашої країни попереду велике, квітуче майбутнє.
- Яким було ваша дитинство? Просто дитинство, без аналогій із державою.
- Дитинство в ті часи було, мабуть, як і в кожної дитини. Гралися тим, що знаходили: палицями, лазили по деревах, їли клей на деревах, зелені абрикоси.
Я дуже часто зараз запитую свою маму: «Як ми взагалі вижили в той час?». Тому що дитинство в нас було зовсім не таке, як у сучасних дітей. Ось що-що, а виживати ми вміємо!
Дитинство було складне. Я дуже добре пам’ятаю фінансову нестабільність того часу. Батьків практично не бачила удома, тому що вони працювали на кількох роботах, щоб хоч якось вижити. А ми росли дуже самостійними.
А ще був у моєму дитинстві танцювальний ансамбль «Балтська зірочка». Це те, що дуже запам’яталося. Дуже класна, дуже гарна сторінка мого життя. І зараз я бачу результат, який залишився зі мною на все життя. Оця, знаєте, ходьба з піднятою головою досі присутня. Постава така – танцювальна, народна – досі в мене є. Я й зараз можу добре станцювати український гопак та інші українські й не тільки українські танці.
Маленька Наталія - ровесниця Незалежності України
-Ви маєте досить революційний характер. І, наскільки я знаю, ще в юності були причетні до молодіжної політичної діяльності. Що можеш розповісти про той період?
- Так. політична діяльність чомусь вабить мене ще з дитинства. І досі я десь не входжу в неї прямо-прямо, але спостерігаю і все-таки думаю, що я до цього прийду. Дійсно, хочеться збути причетною до позитивних змін у країні.
- Ви вже намагалася щось змінювати?
- Так. Я була заступником голови молодіжної організації «Молодь за реформи Балтщини».
Ми проводили багато політичних та благодійних акцій, заходів, збирали молодь, навчалися.
Вже, як очолила Немирівську школу, ми почали вести проєкт, який я започаткувала ще тоді, коли працювала в Балтському ліцеї №2. Це парламентська діяльність, парламентська просвіта учнів.
Я є помічником депутата Подільської районної ради. Відвідала багато конференцій, заходів, навчань із жіночого лідерства в політиці. Тому думаю, що ця сторінка мого життя тільки відкривається. Ця історія тільки починається.
Від червоної ручки до директорського кабінету
На уроці
- Як ви прийшла в педагогіку і як стали директоркою навчального закладу?
- Педагог у мені ріс ще з раннього дитинства. Моя тітка була вчителькою початкових класів. Вона все життя пов’язала з освітою. А в сараї у бабусі лежало багато списаних дитячих зошитів – тітчиних учнів. Я брала червону ручку - мені подарували червону ручку - і «перевіряла» ці зошити.
Пам’ятаю, як знайшла десь шматок фанери. У бабусі було сухе молоко, і я цим сухим молоком (замість крейди) писала на фанері: «число», «класна робота». Сусідські діти, усі, хто до нас приходив гратися, «навчалися» у мне. Бо іншого вибору не було!
Завела журнал, виставляла оцінки, мені це дуже подобалося. Чомусь з дитинства проявлялися такі педагогічні здібності.
Але потім я підросла, пішла навчатися в наше Балтське педагогічне училище. Провчилася пів року і чомусь подумала, що це не моє. Забрала документи, пішла в 11-й клас, після школи вступила на юридичний.
Працюючи в молодіжній організації, отримала завдання працювати секретарем у методичному кабінеті. Працювала під керівництвом Ліди Федорівни Оранчук. Це педагог просто з великої літери – і як педагог, і як людина. Вона мала великий вплив на моє рішення вступити до педагогічного університету, бо мабуть, захотіла бути схожою на неї.
З цього почалася моя педагогічна діяльність. Працювала в Немирівському ліцеї, звідти пішла в декретну відпустку. Після декрету вийшла працювати вчителем географії у Балтський ліцей №2. Там дуже хороший фундамент для вчителя. Завдяки колегам отримала чимало досвіду і знань. Це був дуже швидкий період становлення, тому що в міському закладі немає часу довго вчитися і довго думати. Там треба все робити швидко. І це стало для мене великим поштовхом.
Потім знову – декретна, під час якої дізналася про конкурс на посаду директора Немирівського ліцею. Вирішила, що маю шанс, подала документи, виграла конкурс і в 2021 році була призначена директоркою.
Звичайно, як кожна людина, спочатку відчувала страх, бо відповідальність дуже велика. Це не тільки фінансове забезпечення закладу чи матеріально-технічні питання. Це все ж таки майбутнє дітей, а значить – майбутнє країни в наших руках. Але в мене дуже класний колектив. І ми всі підтримуємо один одного, бо маємо одну мету.
Наш девіз такий: дитина – це дитинство. Ми не можемо забирати дитинство у дитини, але повинні налаштувати її так, щоб вона пішла в життя, розуміючи, чого прагне.
Щоб дитина знала: вона може прийти до нас за порадою, за підказкою, її тут чекають. Ми дуже багато вкладаємо в дітей моральних цінностей.
Коли я приходжу до школи і 200 дітей біжать мене обіймати, думаю, що це і є те, заради чого ми всі тут зібралися. І це стосується не тільки нашої школи, а, я впевнена, всіх закладів освіти.
Наталія Чабан з родиною
Перемоги, які належать не одній людині
- Розкажіть про педагогічні перемоги у вашому житті.
- Я брала участь у багатьох конкурсах. Була «Педагогічна надія Одещини», де ми (Балтський ліцей №2) стали абсолютними переможцями й посіли перше місце в Одеській області. Саме ми, бо я не можу присвоїти цю перемогу собі, тому що це була робота всього колективу - починаючи від директора, заступників, вчителів, дітей. Ми всі разом готувалися.
Був і конкурс «Учитель року». На той момент я, тоді ще молодий спеціаліст, мабуть, не на сто відсотків була готова до цього конкурсу. Але посіла друге місце в районі. І вважаю це теж високим результатом.
Було багато проєктів: сортування сміття, просвітницька діяльність дітей. Мій клас, яким я керувала, брав участь у різних заходах і конкурсах. Ми разом з моїми дітьми ставили вистави, робили «Сорочинський ярмарок».
Роботу в ліцеї №2 я пам’ятаю як класний період свого життя. Я дуже вдячна всьому колективу і директору, тому що великий внесок у те, що я зараз умію, починався саме там.
- Що вас спонукає брати участь у конкурсах? Чи були думки: «Все одно не виграю»?
- Я завжди прагну до розвитку. Мені цікаво щось нове. Мені цікаво випробовувати себе на витривалість. Маю постійно самій собі доводити, що я можу, що вмію, що знаю.
Якби в мене була спокійна робота – просто прийти, відпрацювати і піти додому, – мабуть, мала б сильну депресію. Спокій – не для мене.
- Програші, мабуть, підштовхували до нових випробувань?
- Ні. Для мене програші дуже негативні. Мені 35 років. Але ще років п’ять тому друге місце для мене було просто програшем усього мого життя. Не може бути в мене другого місця. І я вам більше скажу: напевно неправильно колись сприймала слова колег у Балтському ліцеї, які говорили: «Вмій програвати. Навчися. Не буде першого місця – буде третє, не буде третього – не буде місця». Зараз я вже адекватніше оцінюю свої можливості. Я розумію: можу бути третьою, можу взагалі не посісти місця. Але для мене важливо взяти участь. Мабуть, стаю мудрішою. Мабуть, я навчилася сприймати життя трохи по-іншому.
Особисті випробування та випробування країни
- Випробування, які випали на долю України, що в цей час відбувалося у вашому житті?
- Саме в ці роки я й проводила паралель між своїм життям та життям країни.
У рік, коли наша країна входила у війну, в моєму житті відбувалося розлучення. Для мене це теж був дуже важкий період.
Зараз я живу за принципом: усе, що не робиться, робиться на краще. Я в цьому впевнена. Якщо сьогодні погано – значить, це на краще. У той момент, звичайно, такого розуміння не було. Мені здавалося, що виходу немає.
Але поруч були люди – рідні. Була моя мама, за що я їй дуже вдячна. Вона все життя мене підтримує, завжди поруч. Дуже багато з того, що в мене зараз є, як я себе морально почуваю, наскільки мені було полегшено життя, – це завдяки їй. У нас було дуже багато проговорених безсонних ночей. Після цих ночей мама йшла на роботу, а я лягала спати. І коли прокидалася, на столі чекав сніданок. Це вартує дуже багато..
Я виросла без батька, і мама замінила мені всіх: і батька, і матір, і подруг, і друзів, яких тоді було дуже мало.
- А що відчували у перші дні повномасштабного вторгнення?
- Перше, що було, – великий страх. Дуже страшно було за дітей. Не тільки за своїх, а за всіх. Переживали за жителів, тому що на той момент була інформація про загрозу з боку Придністров’я, яке поруч. Звідки ворог піде і що буде – невідомо.
Потім були кадри з Бучі. Це дуже страшно. Ми жили від сирени до сирени.
Тоді ми з чоловіком відвезли дітей разом з мамою у Пужайкове до моєї свекрухи. А я залишилася на роботі. Спочатку не знала, що буде далі з навчанням, зі школою. Треба було діяти за ситуацією. Минуло, мабуть, зо три дні і ми зідзвонилися з колегами, приїхали до школи. Обговорили ситуацію і вирішили, що не можемо дозволити собі просто сидіти по погребах. Ми розуміли: якщо всі просто сидітимуть і боятимуться, хлопцям буде важко стримати ворожий наступ. Тож треба було їм допомагати чим хто міг.
Ми у школі на кухні створили фактично осередок допомоги. Ліпили вареники, робили тушонку, пекли пиріжки, рогалики – усе, що могли. Шукали пляшки, склянки, термоси, рушники по сусідах. Ми знали, що у визначені години хлопці їхатимуть центральною вулицею і забиратимуть все приготоване. Це могло бути й о першій годині ночі, і о третій . Ми виносили їм гарячу їжу. Давали чай. Це був дуже згуртований момент.
І на велике щастя, хоча ситуація була нещасливою для всієї країни, у мене не було жодної людини в колективі, яка сказала б: «Я не буду цього робити» або «У мене чогось немає». Приходили всі. Всі до єдиного. І всі щось робили.
- Це, напевно, ще більше згуртувало колектив?
- Дуже згуртувало. Ми в цей момент дуже подружилися між собою. Випробування показало, хто є хто насправді. Ми змінювалися разом з країною. Це було дуже чуттєво, зі сльозами на очах.
Під час канікул педагоги плетуть сітки
Допомога військовим: від сіток до Starlink
- Потім ми почали говорити про захисну споруду. Поспілкувалися з нашим мером, почали працювати над укриттям. Уже у вересні 2022 року вийшли на очне навчання. Але допомагати ми не припиняли. І досі це робимо. У нас є осередок плетіння сіток. Самі шукаємо матеріали, закуповуємо їх. Дуже багато сіток уже сплели.
Ми допомагаємо, тому що не маємо права опускати руки. Не маємо права говорити про свої проблеми, поки хлопці там стоять і захищають нас. Усім, чим можна допомогти, ми намагаємося допомагати. Усім, хто до нас звертається, намагаємося не відмовляти. Закупили і передали кілька Starlink, «Чуйку», генератори тощо.
Якщо це дуже дорогі речі, ми розподіляємо їх на кілька місяців, щоб зібрати кошти. Якщо це щось не дуже дороге або те, що можемо зробити самі, – робимо швидко.
Я живу за таким принципом, і колектив знає мою позицію: ми не маємо права зараз розслаблятися. Взагалі вважаю, що зараз не може бути якихось інших проблем. Бо як хлопці не витримають, перестануть стояти на захисті, бо їм ніхто не допомагає, ми просто будемо жити в іншій країні, не в нашій. А ми цього не хочемо. Дуже не хочемо.
- Попри трагічні події в державі, триває реформа, яка безпосередньо стосується школи. Що зараз відбувається у вашому закладі?
- Кожна реформа несе зміни, і це не завжди так, як нам хотілося б. Нам є з чим порівнювати. Я працювала до реформи й бачила результати того навчання, а зараз ми працюємо в реформі – НУШ – яка теж має свої плюси, і мінуси. Практика це вже показала.
Як мама і як директор я маю трохи різне ставлення до цієї реформи. Як мамі мені подобається, що з моєю дитиною граються, що вона не боїться підняти руку, що створене більш комфортне середовище.
Але з іншого боку – результати оцінювання. Як педагог я дуже добре розумію, як прочитати свідоцтво досягнень. Але як мама без педагогічної освіти і практики, мабуть, не розібралася б, що саме моя дитина вміє, чого не вміє і над чим нам треба працювати.
Саме оцінювання створює певне нерозуміння у батьків.
Коли було бальне оцінювання, батьки бачили: тут «два» – треба підтягнути, тут «десять» – можна відпочити. Зараз вони цього не бачать, тому що у свідоцтві досягнень прописано інше – чого дитина навчилася.
- А потім приходить п’ятий клас? Для дітей цей перехід як відбувається?
- Для дітей це супер. Перехід нормальний, тому що саме ставлення вчителів до дітей дуже змінилося. Змінилося виховання і сприйняття учня вчителем. Але з іншого боку – змінилося і сприйняття вчителя учнем. Якщо раніше вчитель для дитини був людиною, яку треба слухати, поважати, прислухатися, то зараз цієї межі вже немає. Вона стерлася. Деякі більш досвідчені колеги, які багато років працювали й добре розуміються на дитячій психології, ще тримають цей баланс. Але він дуже нестабільний. Діти вже не завжди відчувають й повагу до вчителя. Вони часто сприймають його як свого друга, товариша, що теж не завжди добре. Іноді дуже складно знайти підхід. А підхід треба знаходити до кожної дитини.
Що буде з 10-м та 11-м класами і до чого тут канікули
- Як реформування старшої школи позначиться на вашому закладі?
- До 2027 року наш ліцей має стати гімназією. Цього року депутати за поданням міського голови проголосували за те, щоб ліцеї громади останній рік набирали 10 класи – ми його набрали. Відповідно до чинного законодавства, для продовження навчання вже в 11-му класі, діти повинні будуть перейти до профільного академічного ліцею. Проте правила постійно змінюються, тому остаточно сказати, як буде далі, зараз складно. Можливо нинішні десятикласники таки підуть в 11-й у нашому закладі, адже вони не навчалися за програмою НУШ. І вже після цього набір старшої школи припиниться, і заклад стане гімназією.
- Як ви ставитесь до довгих літніх канікул?
- Позитивно. Програма зараз дуже складна. Навіть НУШ не можна назвати легкою. Діти дуже завантажені. Якщо говорити про наш навчальний заклад, він – опорний. До нас везуть дітей з чотирьох навколишніх сіл. О 8:30.починаються заняття. Тож діти виходять з дому о 7:30, бо їх везуть автобусом 40 хвилин або годину. Їм треба прокинутися, зібратися, доїхати. Зі школи вони від’їжджають о 15:30 і ще годину їдуть додому. А є домашні завдання. А де залишається час на футбол, танці, співи, щоб прочитати книжку чи подивитися мультфільм? Це теж результат реформи. Я все-таки за те, щоб у дітей було дитинство. А літо – пора дитинства. Хто знає, що чекає попереду і яким буде їхнє доросле життя…
- Школа готова до нового навчального року?
- Повністю. Єдине, над чим працюємо – заміна теплотраси. Це знову ж таки було ініційовано міським головою.
- Що було з теплом?
- Із теплом було дуже погано. Коли минулої зими прийшли сильні морози, в закладі було 15-16 градусів. Попри те, що в котельні цілодобово працювала зміна кочегарів, вогонь взагалі не гасили, – усе одно температура залишалася 15-16 градусів. Через це змушені були переходити на дистанційне навчання. Не можна тримати дітей у школі, коли на вулиці 30 градусів морозу, а в приміщенні – 16. Міський голова вирішив: треба міняти теплотрасу. Були виділені кошти від ЮНІСЕФ. Ми закупили матеріали. Окремо сесією виділили кошти на роботи. Мають замінити до 1 вересня.
- Реформа передбачає забезпечення шкіл необхідним обладнанням. Як із цим у вас?
- У нас у школі все добре. За п’ять років на посаді директорки, можу стверджувати: наш заклад добре оснащений. Зараз у кожному кабінеті є або інтерактивна панель, або сенсорна дошка, або проектор, мультимедійна панель. Матеріально-технічне забезпечення, вважаю, на достатньому рівні. Практично є все. Вчителі забезпечені ноутбуками, хромбуками, є принтери. Працювати є чим. Дуже багато матеріалу можна викладати наочно. Звичайно, є куди рости і що ще закуповувати, але для сільського закладу, я це – класне забезпечення.
НУШ щороку передбачає кошти не тільки для молодшої, а вже й для старшої школи. Цього року ми обладнали хімічну лабораторію: повністю зробили ремонт за всіма вимогами, закупили обладнання і меблі. У сучасній школі кабінети фізики та хімії свого часу дуже страждали. Тому ми щороку намагаємося їх оновлювати.
- Нагальні проблеми вирішуються швидко?
- Попри війну, у нас в громаді одним із пріоритетів, напевно, є школа. Мені дуже подобається формат роботи наших відділів, управління, міського голови, спілкування з освітянами. Ми більше працюємо в стані партнерства з нашим керівництвом, з міським головою, ніж постійних вказівок та перевірок. І це дуже класно, бо як виникають проблеми, ми знаємо, що можемо звернутися і буде та допомога, яка в їхніх силах.
Куточок пам’яті з фото загиблих героїв х чотирьох сіл громади. Двоє з них випускники ліцею. Поруч подаровані захисниками прапори, як вдячність за допомогу
«Незалежність – це коли ніхто силоміць не вирішує за тебе»
- А що для вас означає незалежність - держави, школи, життя?
- Я дуже люблю свободу. Для мене важлива підтримка, а не коли мене відмовляють від чогось. У мене має бути повна свобода моїх рішень. Я не люблю, коли силою впливають на прийняття моїх рішень. Може бути порада, підтримка, чиясь думка, але не тиск. Тиску я не переношу у своєму житті взагалі.
У моїй сім’ї цього немає. Чоловік дав мені повну свободу моїх рішень, мого життя. Мабуть, тому в нас уже 12 років повна ідилія в сім’ї – тому що на мене ніхто не тисне.
Те саме у школі. І, мабуть, те саме має бути в державі. Для мене незалежність – це коли народ сам приймає рішення у своїй країні, людина сама вирішує, як їй жити у своєму домі.
Якщо говорити про школу, ми є автономним навчальним закладом. І рішення з боку управління чи міського голови на нас силоміць не спускають. З нами радяться. Якщо я цього не хочу робити, можу сказати, що не буду цього робити. І це нормально сприймається. Тобто незалежність поки що в мене в житті є, у закладі є, а в Україні ми до цього йдемо. Дай Бог, прийдемо. Дуже хочеться.
- Тридцять п’ять років. Що ця дата означає для вас особисто?
- За 35 років у мене було дуже багато змін у характері, цінностях, поведінці. Можу сказати одне: я зараз в тому віці, який для мене найбільш комфортний, найбільш стабільний і спокійний. У 35 років я відчуваю себе по-справжньому щасливою жінкою.
Я вже розумію, чого хочу, розумію, як цього досягти. Я бачу людей. Умію фільтрувати своє оточення. Я дуже щаслива у своїй сім’ї: вона така, про яку я, мабуть, ь мріяла в дитинстві.
- А мрії збуваються?
- Обов’язково треба мріяти. Дуже багато з моїх мрій здійснилися. Звичайно, я більше матеріалістка, не мрію полетіти в космос. У мене більш земні мрії, які здійснилися завдяки моїм рідним. Це мама, яка завжди поруч. Це чоловік, який дає мені свободу, підтримку, опору. Це й мої діти, які змушують мене йти далі, самореалізовуватися, вдосконалюватися. Тому що по-іншому бути не може.
- Ви ровесниця незалежності. Це особливе відчуття?
- Так. Мене 24 серпня вітають двома листівками: спочатку – з Днем Незалежності, потім – з Днем народження. До речі, у мене в житті цього року одні ювілеї: Незалежності України – 35 і мені особисто – 35 років, 15 років нашому навчальному закладу, п’ять років, як я на посаді директорки,
- А якщо говорити про країну: 35 років для України – це багато чи мало?
- Для країни 35 років – це досить маленький період для набуття якогось дуже великого розвитку, розквіту. Якщо провести аналогію, то є родина, є друзі. Але ще не все досягнуто в цьому житті, чого б я хотіла. Те саме й в країні. Є до чого рости, є до чого прагнути.
Мені здається, що тільки зараз, у свої 35, до мене прийшло те розуміння, якого раніше не було: досвід, мудрість, цінності, розуміння в роботі. І, мабуть, те саме є й в нашій країні. Ще є молодість, ще є напрацювання, ще є початок, але немає кінцевого результату. Ще треба попрацювати, ще треба навчитися, набити якихось «шишок», щоб дійти до того, про що мріємо. Щоб ми жили так, як усі хочемо.
- Якою бачите Україну через наступні 35 років? І себе?
- Себе і країну я бачу молодими, обов’язково молодими, гарними, квітучими, активними, дуже мудрими як на свої роки, незалежними – саме те, про що ми говорили, – щоб ніхто не впливав на наші рішення. Я зараз замислилася над цим питанням і чомусь відчула тепло. Це говорить про те, що я відчуваю. У мене класна інтуїція, можливо, вона передбачає майбутнє. Я впевнена, що все буде добре.
Через 35 років ми будемо бачити зовсім іншу країну – у позитивному ключі. Вона буде не тільки такою, як я назвала, а ще й щасливою. Обов’язково. І всі ми...
Знаєте, мабуть, період, який зараз проходить, – це трансформація нашої країни.
Вона дуже болюча. Дуже багато втрат. І справді суттєвих втрат – найкращих людей. Дуже хочеться, щоб люди цінували те, що отримали завдяки тим, хто віддав своє життя. Обов’язково треба цінувати кожного хлопця, який загинув, віддав своє життя. Цінувати кожну втрату. Зараз такий період, коли ми маємо про це задуматися. Мені дуже хочеться, щоб ми всі розуміли, що втратили, і що тепер вони маємо робити. Дуже хочеться, щоб усі пройшли через цю трансформацію і зрозуміли, що відбувається з нами сьогодні. Є дуже багато хороших справ, якими люди можуть зайнятися.
Я вважаю, що зараз допомога кожної людини ЗСУ, конкретному хлопцю дуже важлива. У кожного в сім’ї є хоч один свій захисник. Іноді достатньо допомогти хоча б цій одній людині.
Коли ми передаємо хлопцям сітки, смаколики чи іншу допомогу, діти завжди пишуть їм листи. Малюють те, що хочуть. А вони вивішують дитячі листи у бліндажах.
У нас навіть найменші учні плетуть сітки. У першому класі діти вже вміють це робити. У нас немає жодної дитини, жодного вчителя чи технічного працівника, який не вміє плести сітки. Звичайно, це не те, чому ми хотіли б учити дітей. Але зараз по-іншому ніяк. Бо там ми всі причетні до перемоги, яка обов’язково буде.
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими
