Є люди, які все життя мріють пожити для себе, але де там – то діти, то робота, то кухня, то прибирання… А коли виростають і розлітаються з гнізда діти, коли втрачаєш одне за одним рідних і близьких, залишаєшся врешті самотою і розумієш, що жити тільки для себе – то зовсім не щастя... То горе.
Кодимчанка Тетяна Іванівна Бородіна ніколи не вміла і навіть не мріяла жити для себе – не той характер. Життєві обставини гартували її з дитинства. Вихована бабусею, Тетяна ще задовго до повноліття брала на себе відповідальність за всіх: і за власні вчинки, і за благополуччя молодшої сестри, а згодом, коли бабуся почала здавати, то й за неї.
Андрій Бородін, син Тетяни Іванівни
“Я зовсім юною вийшла заміж – і в новій родині знайшла своє щастя і покликання бути її берегинею. – розповіла нам Тетяна Іванівна – Разом з Михайлом виростили двох синів-соколів, а трохи згодом взяли до свого дружного сімейного гурту ще й двох прийомних хлопчиків. Всім чотирьом дали раду, стали дітки на ноги, пішли у світ кожен своїм шляхом. Тішилися разом з чоловіком онучками, пишалися успіхами своїх хлопців. Раділи вдвох з коханим Михайлом кожному дню і Богу дякували за благополуччя сім’ї”.
Денис Бородін, син Тетяни Іванівни
Але всілякому щастю настає колись кінець. Михайло важко захворів і згас, неначе свічка… Сини дорослі: у кожного своє життя, своя оселя, свої турботи… Хоч матір ані на день не залишали увагою – і навідувалися, і телефонували, але щодня приходив вечір – і рідна хата душила її з усіх боків мовчазною порожнечею… Сама. Тільки для себе.
“Вранці приходило полегшення – починався день і відчай розчинявся в робочій суєті, в спілкуванні з людьми”. – згадує наша героїня. Адже Тетяна Іванівна – не тільки берегиня своєї родини, а ще й депутат міської ради, одна з найактивніших в сесійній залі, небайдужа до людських бід, відповідальна і з жагою справедливості – завжди і у всьому. А, крім того, ще й помічниця депутата обласної ради. Навантажень вистачає. Вдень. Якби ж ті гамірні дні не закінчувалися пусткою вечорів!
Бородіни
Якось під час відвідин дитячого притулку – була там в якості помічника депутата – до Тетяни підійшла директорка закладу. Наталя Василівна розповіла їй про одну зі своїх вихованок – розумну і милу дитину, яку добра доля чомусь оминула. А дівчинка, також Тетянка, дуже потребувала родинного тепла, материнської уваги. Вона не схожа на більшість дітей із сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах: чемна, любить вчитися, старанна, добра – таку треба леліяти, щоб не пропали даровані Богом чесноти. Про це повела мову директорка, делікатно підштовхуючи Тетяну Іванівну до доленосного рішення…
“Взяти дитину – це дуже відповідальний крок. Знала це не з пліток, адже вже проходила цим шляхом. – поділилася з нами своїми переживаннями пані Тетяна – Але ж тоді думки снувала, власні сили зважувала, рішення приймала, хлоп’ят виховувала – усе з Михайлом вдвох: двома серцями, двома головами, чотирма руками. А тут – самісінька. Та й вік вже не молодий, полудень віку залишився в минулому. Чи вистачить сили?.. Я всіх слухала, роздумувала і нічого у відповідь не казала.”
Депутатська робота не дає в чотирьох стінах сидіти, відгородившись горем від світу. Йшла до людей, від них – по владних кабінетах, по інстанціях, і, напевно, неспроста так вийшло, що знову через якийсь час почула про ту дівчинку – Тетянку з притулку. Вдруге про неї заговорили у службі в справах дітей. Знову жінка послухала і промовчала…
Якось довелося разом з депутатом обласної ради відвідати одну сільську школу. Звичайна справа нібито, але ні, незвичним шляхом пішло спілкування з вчителями. Виявилося, що саме в цій школі навчалася та мала, розмови про яку, здавалося, просто переслідують Тетяну Іванівну. Класна керівниця та її колеги обступили жінку:
Тетянка
“Візьміть нашу Таню до себе! Така ж хороша дівчинка, ви не пожалкуєте. А дитині долю подаруєте”, – вмовляли ледь не всім колективом і розповіли, як намучилася бідолаха за своє куценьке дитяче життя. Випало їй жити в непростій сім’ї, де не тільки батьківської і материнської турботи не знала, а й страху натерпілася – дуже боялася десятирічна Таня, щоб п’яні дядьки, які до мами ходять, якось і до неї, малої, з дурної голови не полізли… Одного разу Таню вже забирали до притулку, потім повернули додому, але недовго вона набулася в “сімейному затишку” – дійшло до того, що сама прийшла до своєї вчительки і попросила, щоб її забрали в притулок, бо терпіти той жах, який щодня вдома бачить, було несила…
Дві Тетяни
Серце Тетяни Іванівни защеміло. “Нічого не обіцяю. Треба ж її хоч побачити. Хтозна, може, я їй не до душі буду”, – відповіла. Додому повернулася в роздумах про ту незнайому дівчинку, день минув, другий, десятий – думки про Тетянку з голови не йшли. Ділилася ними з подругами – відмовляли її, наводили аргументи проти, але поради одним вухом слухала, через друге випускала.
А одного дня, врешті, Тетяна Іванівна наважилася і поїхала до притулку – знайомитися.
Таня, ледь переступивши поріг і побачивши жінку, розкинула рученята і побігла назустріч.
“Я знала! Я знала, що у мене буде мама!”, – обійнявши Тетяну Іванівну, щасливо прошепотіла на вухо… І куди поділися вчорашні сумніви жінки – в одну мить їх, наче весняною повінню, змило гарячою хвилею любові!
“Саме в ту мить я зрозуміла, що вчинила вірно, що в мене нарешті з'явиться така довгоочікувана донечка”, – поділилася з нами своїми переживаннями жінка.
Коли дівчинка вперше побувала у Тетяни Іванівни (просто в гостях – поки тривало оформлення документів), найперше, що вона почула від пані Тетяни, були слова: “Мій дім – це і твій дім, я завжди про тебе буду піклуватися”… Чи сміла хоч мріяти про такі обіцянки маленька Таня?
“Яка вона у мене охайна і самостійна! Яка мені турботлива помічниця! – хвалиться малою Тетяна Іванівна перед подругами. – А як гарно малює! І віршів багато знає – любить читати”… І несподівано для себе пригадує, що в юності, коли тільки одружилися з Михайлом, вони хотіли мати доньку. Раділи народженню синів, а донечки Бог не давав… аж дотепер.
Щасливі разом
Вже Тетяна Іванівна не боїться порожніх мовчазних вечорів. Полюбила вечірній час і Тетянка – вже нікого їй остерігатися, в новій домівці затишно і спокійно. Після роботи повертається додому мама, розпитує про шкільні справи, перевіряє домашнє завдання, разом сідають вечеряти… Все так, як вона завжди й мріяла. І вже не сама і не “тільки для себе” кожна з них – Тетяна і Тетянка врятували одна одну від злої самотності.
