На території Молдовського державного університету працює один із найунікальніших музеїв Кишинева – Музей природознавства імені Л.С. Берга. Його колекція налічує понад 10 тисяч експонатів, зібраних студентами й науковцями з 1952 року.
Уже 43 роки музей очолює 91-річний іхтіолог Станіслав Познакомкін – людина, чий професійний шлях і особиста історія тісно переплелися з кожним експонатом. Саме завдяки йому музей став місцем пам’яті, науки та великої любові до природи.
Сьогоднішня наша розповідь про нього.
Станіслав Познакомкін розповідає про музей
Музей в серці Кишинева
У самому серці Кишинева є місце, яке існує поза звичним часом – Музей природознавства імені Л.С. Берга, що міститься на території Молдовського державного університету. Тут можна побачити мешканців степів і саван, морські трофеї з далеких океанів, птахів з різних континентів, вразливих мешканців річок і лісів, а також рідкісні зразки морської фауни, які донесли до нас історії про крихкість життя. Усе це десятиліттями приносили й привозили до музею студенти біологічного факультету університету та молоді науковці, повертаючись з експедицій у різні куточки планети, починаючи з 1952 року.
Серед них – Станіслав Познакомкін – випускник цього вишу, іхтіолог за фахом, який ось уже 43 роки керує музеєм. Екскурсовод та директор знає все про кожен експонат, тримаючи у пам’яті історію їх походження, пам’ятаючи всіх причетних до цього.
У свої 91 рік Станіслав Познакомкін залишається таким же енергійним, допитливим і натхненним, як і багато років тому, відкриваючи відвідувачам свій світ – світ моря, експедицій, дивовижних історій і великої любові до життя.
Наша розмова зі Станіславом Даниловичем привернула увагу інших відвідувачів, які оточили нас і зацікавлено слухали його розповіді. Разом дізнались чимало цікавого, про мрії та силу, яка допомагає йому й досі творити свій музейний всесвіт.
Трохи про музей та його незмінного директора
Це царство природи, яке, здається, завмерло в часі, зберігаючи історію кожної окремої особини й водночас – усієї різноманітності фауни. Станіслав Познакомкін особисто зустрічає гостей так, ніби запрошує до власного дому, радо спілкується з кожним охочим.
Колекція музею включає понад 10 000 експонатів – від ссавців, птахів, комах до унікального дитинчати кашалота та скелета синього кита. Скелет кита, як і чимало кістяків інших морських мешканців музею подарували китобої з Одеси.
Кожен експонат має свою історію, часто сумну, адже більшість тварин загинула з вини людини: від браконьєрства, необережності чи екологічних катастроф.
А почалося все з кропу, привезеного з Далекого Сходу, із Сахаліну розпочався цей музей, - пояснив Станіслав Познакомкін:
- Річ у тому, що на Сахаліні є місцевість, де яскраво проявляється гігантизм рослин. Там звичайний лопух може сягати 2,5 квадратних метрів. У 1952 році дві наші студентки (майбутні біологині) поїхали на Сахалін на практику. Їх поселили у місцевої жительки. Рано вони вийшли у двір, а там – велетенський кріп, виріс через той природний гігантизм. Господиня подарувала дівчатам цю рослину і вони дев’ять діб везли її поїздом до Кишинева. По черзі тримали в руках, щоб не зламати.
Це був перший експонат. Виставка, яка сьогодні налічує понад 10 тисяч зразків, розпочалася з однієї рослини. А далі ми – студенти біофаку – вирішили: музей буде. І після закінчення університету продовжували збирати, привозити, дарувати музею. Ми його називаємо музеєм пам'яті та подяки найбільшій людині на землі – вчителю.
- Цей кріп не зберігся?
- Висох, розсипався. Тому найперший експонат тепер ось на.цій дошці. Його теж привезено у 1952-му році з Владивостока.
Про історію експонатів
Поцікавилася, хто робив опудала-експонати музею?
- Це все зроблено руками однієї людини. Був такий Данило Григорович Бистряков. Він рибалка з Вилкового (місто, Одещина – ред.). Мав освіту шість класів, але мав величезний талант, – розповів Станіслав Познакомкін. – Для того, щоб зрозуміти, наскільки така робота унікальна, спробуйте самі зробити опудало з оселедця. М'яско з'їли, а з тоненької шкірки зробіть знову оселедець. Я колись намагався. В мене вийшло справжнє опудало у повному розумінні цього слова. А він умів.
Особливе місце в серці Станіслава Познакомкіна займає дитинча кашалота – єдиний у світі екземпляр з відомою датою народження (всього два дні від народження) який був привезений до музею після трагічної смерті його матері. Доставив останки загиблого малюка, а також хребці скелета 28-метрового блакитного кита, і щелепу кашалота один з випускників університету, умовивши капітана свого судна дозволити завантажити також. Це не просто експонат, а символ трагедії, до якої природа залучена через дії людей. Як й чотиримісячний мальок акули, про якого теж розповів директор музею.
- Ось той величезний «акульонок», що в нас висить, – це мальок гігантської акули. Його довжина – 4 метри 10 сантиметрів. Дорослі ж особини виростають до 16 метрів. Викинув його науковий трал – дуже вузький. Мальок випадково потрапив у нього і склався навпіл. Наш студент привіз шкуру в смердючому мішку з Мурманська. У літаку скандал був страшенний – бо смерділо так, що весь салон не знав, куди тікати. Але завдяки йому в нас є унікальний експонат.
Акульонок
Про себе – коротко, поетично
Багатослівність стосовно експонатів музею зникла, коли почала розпитувати Станіслава Даниловича про нього особисто. Він відповів чи то жартома, чи серйозно коротким віршем:
- Знаєте, завжди хочеться коротше, а виходить так:
Школа, армія, біофак.
У мрії океанській встиг потонути.
Але, насправді щасливий, що все було так.
Це був мій шлях.
Дізналась таки, що після завершення навчання на біологічному факультеті Станіслав Познакомкін отримав фах іхтіолога. Але відмовився від академічної кар’єри заради моря. Науково-дослідне судно Керченського управління «Югрыбпромразведки» стало його другою домівкою. Чорне, Азовське моря, Атлантика, Тихий, Індійський океан – він працював там, де народжувалася його майбутня музейна історія. Багато експонатів музей отримав саме завдяки роботі іхтіологом.
- Я 1952 року тільки закінчив десятий клас і вступав у цей університет. Але провалився і «загримів» до «Армати Рошіє» (армія – ред.). Прослужив 4 роки, після цього, вже у 1957 році, знову вступав до університету. Закінчив його. Працював в академії, але потім пішов у промрозвідку – до Севастополя, в Керч.
- Чому ви стали директором цього музею? Як це сталося?
- Після того, як мене за здоров'я списали з флоту, я повернувся в Кишинів, працював у рибній інспекції. А потім мені запропонували перейти до навчального відділу університету. Моя рідна альма-матер, як же відмовитись? Попрацював трохи, а потім рішенням ректорату відділ скоротили і мені запропонували: «До музею підеш?». Відповідь була однозначна: звісно ж піду! І ось вже 43 роки я тут.
Океан - звір, який не прощає жодної помилки
Іхтіолог Станіслав Познакомкін своїм ставленням до океану нагадав мені головного героя оповідання Хемінгуея «Старий і море».
- Я зрозумів одну річ: якщо ти виходиш в океан (не за грошима, не за зарплатою, а тому, що тобі дуже хочеться дізнатися, а що це таке), усі правила необхідно виконувати з точністю до-до-до-до. З однієї простої причини, якщо ти щось зробив не так, ти станеш його жертвою. Це «звір», який не прощає жодної помилки. І зі мною так сталося. Він не прощає жодної помилки. Якось під час шторму я побачив, що на носі відчинилися двері в трюм, де зберігалися канати. Вода ходила бортами. Я стояв зі штурманом у рубці. Кажу: «Я зараз!» – і побіг закривати. А він, здається, матом мене добре шуганув у слід. Але мене це не зупинило. Захлопнув двері, побіг назад – і послизнувся. Хвиля мене підняла і кинула на люк. Якби ніс корабля в цей момент не піднявся – я б вилетів у море. Після цього капітан, якому, звичайно ж доповіли про пригоду, сказав: «Щоб я тебе не бачив. Мені такі не потрібні». І він мав рацію. На морі немає «я хочу». Є тільки «так треба». І ось це «треба» залишилося в мені на все життя.
А я тоді ще не зрозумів, що в океані ти просто гвинтик величезного механізму, одне ціле з колективом, і зобов'язаний виконувати все на найвищому рівні. Зважте. Океан широкий, йдуть два кораблі назустріч один одному. Ще не бачать: далеко за обрієм. Тільки по локатору визначили. І одразу домовляються, якими бортами будуть розходитися. В океані! Це закон моря, який не можна порушувати, не можна змінити. Це закони природи, які ми, на жаль, перестали поважати.
Найперший гуру на землі та кругла вішалка для капелюха
- Що найважливіше у житті? Вищого і дорожчого не буває… за любов. Любов до матері, любов до життя, любов до дітей. І велика та відверта любов до Вчителя. Я це зрозумів не одразу. Коли запитують: ви пам'ятаєте свого першого вчителя? Кажуть: «Так, звісно. Марія Павлівна (чи ще хтось)». Насправді найперший учитель – це мама. Не тому, що життя дала: без батька це неможливо. А тому, що перші свої 9 місяців ми знаходимось під маминим серцем. Мама дихає повітрям планети Земля, п'є воду планети Земля, їсть земну їжу, спілкується із земними мешканцями і все це проходить й через нас. Тобто мама і є гуру найперший, який готує нас до того, щоб ми стали громадянами планети Земля. Як жити, ходити, харчуватися і навіть дихати на Землі? Мама нас до цього підготувала. Тому вона і є гуру найпершим, найпершим тренером, а отже, найпершим учителем людини. Усвідомлення цього не одразу прийшло: коли вже був дорослим, коли в мене діти були.
Це дуже важливо. Це має стати основою виховання будь-якої людини, де б вона не народилася. Тому що вчитель – це те найбільше призначення, яке робить нас Sapiens (людиною). Адже тільки коли ми від учителя отримуємо знання з хімії, фізики, математики, тоді вона починає думати – це кругла вішалка для капелюха (голова). Думає, думає і починає мріяти – знову від вчителя. Тому що вчитель підштовхує туди, де тобі цікаво. Ось мрія перед вами: ці кораблики – місця, де я працював (на знімку – ред.). Я – іхтіолог. А подарував мені цю мрію великий учитель Лев Семенович Берг. Автор науки іхтіології. За його підручниками я навчався.
Лев Семенович Берг
Горішки і секрет молодості
Внутрішній світ Станіслава Познакомкіна – не лише біологія. Нещодавно він видав збірку віршів – ще один доказ того, що в 91 рік він живе повноцінно і натхненно. Не втрималася і запитала у чому секрет його молодості?
- Я люблю життя, люблю чимось займатися. І ще – маленький такий секрет: горішки. Постійно ношу їх в кишені та ось так перекочую пальцями. Це чудово тренує руки, нервову систему й загалом тонус. А головне – не руйнувати свої біологічні годинники. Кожен живе в певному ритмі. Якщо цей ритм зберегти – буде довге життя.
- Що б ви порадили молоді?
- Любіть життя і дуже-дуже любіть маму, школу, університет, місто, будинок, все, що довкола, все, що вас оточує. Любіть землю, на яку ми потрапили якимось чином і стали землянами. І найголовніше – поважати вчителя з великої літери. Інакше загубимо все: і науку, і добро, і саму людяність.
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
