Історія Ігоря Грабового – про випадковість, яка вберегла від трагедії, і про справжню людяність, якої не навчиш на жодному тренінгу.
Ігор Грабовой
Новий ранок і несподіваний порятунок
Хочу вам розповісти цю історію.
Ми знаходилися на відновленні, і, користуючись такою можливістю, я повів на озеро Гіту, яка народилася під час війни в Крива́ Лука, Донецької області – доньку Багіри та сестру Зіти й Мітхуна Чакраборті.
- Гіта, назааад! Гіта, фу!
Гіта – вівчарка з родоводом, у якому записів було більше, ніж у моїй медичній книжці, – викрутилася, стягнувши із себе нашийник, і рвонула назад через дорогу до своїх "подружайок" – двох маленьких такс, які постійно виглядали у щілину під воротами й зустрічали нас голосним гавкотом, розповідаючи Гіті останні новини. Я боявся одного: щоб вона їх не розірвала.
Гіта
Може, цього разу такси нагавкали їй зовсім інше: «Гіта, рятуй його від дороги, бо вже чути, як мчать дві машини одна назустріч одній! Швидше!» А можливо, вони разом із Гітою віддавали кармічний борг за своїх родичів, яких ми привозили з розбитих мертвих сіл і тихенько підкидали під хати, де ще жили люди. Якби там не було – але дякуючи їм...
- Гіта, стояяяятиии!
Я рвонув назад через дорогу за нею – і в цю секунду все вибухнуло подіями.
Я, як завжди, забігаю наперед. Не хочу проминути жодної важливої деталі – і думки випереджають слова. Я став свідком аварії. І якби не Гіта, її «подружайки» та вільний нашийник – був би не свідком, а безпосереднім учасником.
Усе сталося миттєво. Легковик, у якому їхали двоє цивільних, раптово врізався в бік вантажного мікроавтобуса, який звертав із головної дороги з порушенням правил. У ньому знаходилися двоє військових ( скоріш за все місцева тероборона) і один цивільний. Від удару мікроавтобус підскочив і з глухим гуркотом перекинувся на бік. Скрегіт металу й тріск скла розірвали тишу.
Інструктори, які вчать – і ті, хто забув, навіщо це
А зараз – про те, заради чого я вам усе це й розповідаю. Ця історія – про інструкторів із БЗВП, бойовиків, M.A.R.C.H. і милування собою коханим на фоні чужої біди. А що ми з Гітою? А ми з Гітою просто проходили повз. Я схопив її за холку, натягнув нашийник і погнав до місця аварії.
Прив’язавши Гіту до дерева, я рвонув до легковика. Відкрилися зі скрипом дверцята, і зсередини вибралися двоє чоловіків, іще не розуміючи, що відбулося.
- Як ви?! – кинув я на бігу.
У відповідь – підняті пальці вгору. Подушки безпеки врятували їх. Ну то добре, що все добре.
Я виліз на кабіну мікроавтобуса. Скло розсипане дрібними іскрами під ногами, пахне гаром і паливом. Дверцята риплять, відчиняючись, і звідти виповзає військовий. Його обличчя – бліде, мов крейда, губи тремтять і погляд – у нікуди.
- Давай, братуха, тихо-тихо… – я підхопив його під руки, допоміг вилізти й обережно поклав на землю. – Лежи, не рухайся. Я зараз.
Зсередини, через салон, вибралися ще двоє – цивільний і водій-військовий. На вигляд цілі, лише перелякані. Та замість того, щоб допомагати, вони почали сперечатися між собою. Їхні голоси відразу відійшли на другий план – я навіть не слухав.
Позаду з магазину вибігли жінки. Вімкнувши режим «МАМА», вони кинулися ставити постраждалого на ноги й поїти водою.
- Стоп! Що ви робите?! – я допоміг йому лягти на землю. – Не рухати! Відійдіть! Йому потрібне повітря! Викликайте швидку й поліцію! Воду – тільки зволожити губи. Дайте щось підкласти під голову.
Шкода, що зараз немає поруч бойового медика Катерини Вадимівни. Вона б швидко стабілізувала ситуацію.
Я нахилився ближче:
- Говори зі мною. Як тебе звати?
- Ва… Василь, – він скривився від болю.
- Тримайся, брате. Я тобі допоможу.
Скільки разів я казав ці слова і скільки разів чув їх сам. Але кожного разу, коли вони звучали – за ними стояло щось значно більше, ніж просто фраза.
Надають першу допомогу на передовій
І тим більше боляче було чути, як Олєжка – хлопчина, який нещодавно прийшов до нас у підрозділ після навчального центру й який знав про війну лише з розповідей інших людей, сидячи на заняттях з такмеду (тактична медицина) з серйозним обличчям бувалого вояки, говорив таким самим знаючим, як і сам: «Якщо ви собі не допоможете, то ніхто вам не допоможе».
- Серйозно?! – кажу. – А хто тобі це сказав? Той, хто чув від того, хто бачив того, хто знає того, хто воював?
- Мені, – каже, – сказав інструктор у навчальному центрі, коли я проходив БЗВП (базову загальновійськову підготовку).
«А от де собачка порилася!» – кажу. Зрозуміло, звідки такі «глибокі» пізнання – від інструктора, кажеш. Таке твердження має право на життя, але це як «Боже, поможи – та й сам не лежи». Казати, що тобі ніхто не допоможе, може лише той, хто сам нікому не допоміг.
Був у нас такий сержант – вояка, який разом із ГСВ підбурив увесь взвод (знаючи, що всім нічого не буде) відмовитися від виконання завдань, і в цій «каламутній водичці» тихо звалив. От він якраз зараз у навчальному центрі й навчає рекрутів. Але він сам навряд чи проходив спеціальну підготовку інструкторів, і для нього така робота – лише спосіб уникнути бойових дій.
Стало мені сумно від цих слів. Кажу: «Не слухай нікого. Допоможуть і тобі, якщо щось трапиться, не дай Боже – і ти допоможеш. Слухай, навчайся і тренуйся».
Сили жити далі – у добрих справах
А зараз я допомагав Василеві. За алгоритмом MARCH (алгоритм, який визначає пріоритети й порядок дій при наданні допомоги пораненому), як умів, дякуючи медикам, які мене навчили, перевірив його – все наче добре: забої й ЗЧМТ. Ну то таке. Чекаємо на швидку, тим більше що сирену вже чутно. Взяв його телефон і сфотографував місце події – зайвим точно не буде.
Біля машини бігав його, навіть язик не повертається сказати, побратим з перекошеним обличчям і кричав на цивільного: «Ти хату продаси і купиш мені буса!» – верещав він.
- Чого ти верещиш? – кажу. – Перед жінками вижегерюєшся? При чому тут ця людина? Ти ж був за кермом.
Він розставив ноги, повів плечима – бо ж кругом були жінки – і серйозно каже:
- Так, я був за кермом, але він мені показував, куди їхати.
- І що? – кажу. – Він тобою за допомогою джойстика керував, чи ти сам крутив кермо?
Він ще більше «надувся».
- Що ти кажеш?! – він переступив з ноги на ногу, стискаючи кулаки.
- Нічого, – кажу, – йди, сідай біля жінок і чекай на поліцію. Не бігай, як підпалений, і не роби вітер.
Він образився. До того ж жінки були поруч, а він – козарлюга, бойовий, як не як. На ньому купа шевронів, патчів і ніж на боці. Він ще більше розвернув плечі і розставив ноги. «Якийсь цивільний дядько в шортах буде мені вказувати, що робити», – мабуть, думав він.
- А ти в курсі, що мені завтра на бойовуху їхати, ₴#@рів валити, а не ходити тут із собакою гуляти, а із-за цього оленя я тепер нікуди не поїду, – він показав на цивільного. – Я не хочу їм такого шанса давати мене чекати! – вигукував він, дивлячись у бік лавочки, щоб жінки чули і бачили, який він герой. Він любувався собою, а його товариш лежав блідий поруч на землі.
«Як це все мені вже настогидло , #@₴%».
Скільки разів я бачив ці випнуті вперед груди, «страшні» погляди, розставлені ноги та вигнуті коліна. Скільки разів «милувався» фото і відео, де вони в новій, чистенькій формі з викрашеними й обвішаними різними прибамбеликами автоматами позували біля не ними знищеної техніки, – а коли доходило до справи – відразу хворі й непридатні інваліди.
- Затули свою пельку, – сказав я й підійшов до нього.
Він зустрівся зі мною поглядом, глянув на мою ногу, де були сліди від уламків, подивився на Гіту, яка голосно коментувала все, що відбувалося, й намагалася розв’язати повідок, – і вирішив нічого не відповідати. Він, напевне, просто дуже вихована людина – не те що я.
Приїхала швидка. Ми з медиками завантажили Василя в машину, і його повезли в лікарню. Я не став чекати на поліцію, тим більше що на лавочці сиділи очевидці й усе розкажуть краще за мене.
Я відв’язав Гіту, і ми пішли додому. Гіта, нагавкавшись «на тиждень вперед», ішла поруч з відчуттям виконаного обов’язку. Вона періодично дивилася на мене і, напевне, думала: «Цей дядько, як маленька дитина – треба за ним постійно наглядати».
Гіта на позиції живе поруч з господарем
У мене в голові роїлися думки про MARCH, про допомогу, про інструкторів БЗВП, які є першими вчителями у цих хлопчаків і яка на них відповідальність, і яку силу мають слова, і про тих бойовиків, що вміють тільки позувати. Та ну їх…
Сонце світило нам у спину. Ми були живі й неушкоджені. Я погладив Гіту й забубнів собі під носа в такт крокам стройову пісню дядьків 50+:
«Ой помню, помню я той час – ти плакала за мною,
І на прощання раз у раз махала хустиноюююю…»
Слідкуйте за нами в Facebook та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
