Донеччина переживає одні з найважчих часів у своїй історії через наступ та постійні обстріли з боку російських військ. Серед міст, які все частіше звучать у новинних медіа, - Покровськ та Мирноград.
Щодня місцеві жителі стикаються з небезпекою, коли ракетні та артилерійські атаки, дрони завдають шкоди по житлових кварталах. Через цю ситуацію тисячі мешканців змушені залишати свої домівки в пошуках безпечного місця. Попри складні обставини, є люди, які залишаються і продовжують працювати, щоб інформувати світ про ситуацію на місцях. Серед них – журналістка Наталія Бірюкова.
Вона – з Мирнограда, але працює у покровській телекомпанії "Орбіта" та інтернет-виданні "Свої". Колектив телекомпанії переїхав у безпечне місце, але Наталія разом з колегою Ігорем Очеретним попри ризик для власного життя продовжує свою журналістську діяльність у небезпечному Покровську. Їхня команда, була одним з наших партнерів в рамках проєкту «Медіатори громад» Агенції «Або».
В останній день нашої зустрічі в Одесі (22 вересня) за чашкою кави відбулася відверта розмова з Наталією, яка несподівано переросла в інтерв’ю. Війна щодня вносить свої руйнівні корективи, але сказане Наталією – вже історія, зафіксована 22 вересня 2024 року.
Наталя ще до повномасштабного вторгнення
Початок повномасштабної
- 23 лютого 2024 року близько 23.00 технічний директор писав в робочому чаті про те, що буде війна, якісь скріни кидав з того, що прочитав. Я відповіла: «Й так страшно, давайте спати». Рано прокинулась - почалося повномасштабне вторгнення. Але в нас було тихо. Мирноград, в якому я живу (вірніше – жила до 1 вересня 2024 року), не зазнав тоді жодного обстрілу. Покровськ обстрілювали, бо це логістичний центр. Мирноград знаходиться поруч, це Покровський район. Всі обстріли ми знімали, все я бачила… Перший обстріл Покровська стався 3 березня 2022 року, тоді люди постраждали й загиблі були. Потім доволі часто по Покровську прилітало.
Взагалі вразило, що війна почалась: зрозуміло було, що для Донецької області це так не закінчиться добром.
Таким був будинок Наталії Бірюкової в Мирнограді
Прощання з Мирноградом
- З 29 грудня 2023 року в наш Мирноград почало прилітати щоночі. Спочатку обстрілювали рівно о півночі. І, таке враження, що після одного сюжету, коли я сказала в етері, що рівно 12 ночі все місто не спить, ворог почав бити то об 11-й вечора, то о 4-й ранку... Я ж там в них (у росіян – ред.) вважаюся пропагандисткою, вони тік-токи мені присвячують.
Для Мирнограду стало все погано, коли взяли Авдіївку. Бо між Мирноградом і Авдіївкою не має жодних великих населених пунктів. Є багато сіл, але ця війна така, що тільки місто може хоч якось їх втримати. А після захоплення ворогом Очеретиного, мешканці почали масово покидати місто, воно спорожніло.
Я зараз винаймаю житло у Покровську, хоча звідси до мого будинку у Мирнограді менше ніж 12 кілометрів.
Наталія під час роботи
- Вдома не буваєте?
- Три тижні тому була на зйомках у Мирнограді, заїжджала. Бачила, що трошки зруйнований, та поки що ще цілий мій будинок. Але знаходячись поруч, я не маю можливості з'їздити й подивитися, в якому він стані тепер.
- Це важко…
- Я не можу сказати, що це важко. Взагалі сама ситуація важка. Знаходжусь тут, поруч з вами, і жодним чином, не хочу, щоб хтось відчував те, що відчуває я, чи ті, хто живе на прифронтових територіях. Ось я поруч з вами, тут, в Одесі, така ж - з руками, ногами, але мені здається, що я наче крізь скло дивлюсь навколо. Я слухаю тут про розвиток громад. Це ніби як про високу моду - для мене десь далеко. І думаю: наскільки важко тим хто зараз в окопах. Як їм потім адаптуватися до звичайного життя?
Що залишають рашисти від українських міст
- Журналіст відрізняється від інших тим, що він може сприймати ситуацію трошки під іншим кутом. Що відбувається з вами?
- Вчора ми з вами спілкувалися, і ви сказали, що пропускаєте через себе чужий біль, так наче відчуваєте його. А я відповіла, що це не так. І не тому, що ви не така. Поясню. Зараз вся Донеччина виїжджає через Покровськ. Одинадцять тисяч 900 залишилося працювати. Доволі значна частина поїхала далі, вглиб країни. Я записувала історії дуже великої кількості людей, які покидали свій дім. Співчувала кожному. Дітям своїм розповідала і плакала. Але те, що відчуваю зараз, коли перебуваєш за декілька кілометрів від власного будинку, і знаєш, що ніколи туди не повернешся… Це інше.
Мені 48 років, 47 з яких я прожила в Мирнограді. 22 роки я працювала в Покровську. Це – життя: магазин, в якому ти знаєш продавчиню; Ігор (Очеретний - ред.), з яким працюєш; мої діти, які тут народилися і росли. Могили батьків…
Коли виїжджали з Мирнограда востаннє, я зайшла на кладовище. Як ви думаєте, що може зробити людина на кладовищі, яка розуміє, що нічого тут не буде?
- Просто поговорити з рідними, попрощатися і поїхати.
- Я відбила геолокацію. Щоб колись мої внуки чи правнуки сюди приїхали, аби вони знали, де були поховані їх пращури.
- Бо може не залишитися цього місця?
- Не може, а не буде. Я це розумію.
- Напевно мені й на думку не спало б відбити геолокацію…
- Про це я й кажу вам. Як би ви не співчували, намагаючись зрозуміти біль людей, які назавжди покидають свої домівки, це трошки інше.
Зміни не тому, що осінь і листя падає
- Я виходжу в телемарафон (“Єдині новини” - ред.) доволі часто, тому що інші журналісти приїжджають ненадовго і їдуть назад, додому. А я живу у Покровську, ходжу по його вулицях. Таке відчуття, що це людина, яка помирає...
Я це вже пережила: в мене доволі тяжко хворіла мама. Ми з батьком доглядали її. Батько весь час був поруч. А я жила окремо. І кожен день приходила. Ввечері попрощаюся, зранку приходжу, і вже помічаю якісь зміни. Так ось і тут. Я вранці виходжу в Покровськ і бачу зміни. Не тому, що осінь і листя падає. А як у людини, що помирає, в якої вже не буде життя такого, як було.
Пряме включення в телемарафон "Єдині новини"
Не мужність - залишитись, мужність - виїхати
- Я - любителька кави, якщо ви помітили. В Покровську немає газу, немає централізованого водопостачання (є лише місця, де можна набрати питну воду). Дуже часто немає електрики. І ось вранці ти прокидаєшся, але не можеш випити кави. Я не можу випити кави у кав’ярні. Це такі дрібниці в порівнянні з тим, що війна за вікном, що постійні вибухи та все таке.
- Вас вже знають по всій країні через участь у телемарафоні.
- Це тому, що люди хочуть бачити рідні місця, звідки виїхали. В Одесу я приїхала на день раніше (на навчання – ред.), пішла повечеряти. Сиджу в кав'ярні. До мене підійшла жінка, питає: «Ви з Покровська, ви - Наталія Бірюкова?». Відповідаю: «Так». І вона подякувала мені: «Я вже місяць - не в Покровську, дивлюсь ваші сюжети у вечірніх новинах. О 19.30 вмикаю. Або в YouTube знаходжу сюжети, дивлюся». Можливо, у неї та у всіх, хто дивиться, є розуміння, що ніколи, як було, вже не буде?
Мені діти кажуть: тебе знає вся Україна, але ми дуже хвилюємося. І наш директор відкликає з Покровська, каже, що потрібна в редакції. Ніхто не хоче, щоб ми з Ігорем залишались в місті. Але я не відповім вам на головне запитання: чому я там залишаюся?
Прямий ефір телекомпанії "Орбіта"
Весь Покровськ – це 67 тисяч населення, Мирноград – 47 тисяч. Якщо врахувати ще й інші населені пункти поруч з Покровськом, то, може, 200 тисяч нас дивилось, якби кожен вмикав телевізор. Зараз у нас переглядів сюжетів - 1 мільйон 300 тисяч. Це свідчить про інтерес до того, що ми робимо. Але якщо буде облога, (умовно), як у Маріуполі, потрібно виїжджати. Нам залишатися не можна.
З Покровська можна виїхати в кількох напрямках: в напрямку Дніпра, Запоріжжя, Краматорська. Поїзди вже не йдуть: небезпечно. Залишився лише автотранспорт: дорога ускладнена, але можна виїжджати. Звісно, коли вони (вороги – ред.) вже будуть заходити в місто, ніхто там сидіти не буде.
Я завжди кажу під час марафонів, що не мужність залишитись, мужність - виїхати й почати жити по-новому…
Евакуація
- У наших прифронтових громадах немає мерів, тільки військові адміністрації. Вони, наскільки я знаю, працюють в координації з обласною адміністрацією, з офісом президента, з військовими. Загалом, їх завдання - забезпечити евакуацію цивільних.
З начальником Покровської міської військової адміністрації Сергієм Добряком
В Покровську замість звичної вуличної реклами висять відповідні біл-борди з телефоном контактного центру. Щодня, зранку і до вечора, їздять патрульні автівки з гучномовцем. Вони закликають: не зволікаєте, евакуюєтеся, телефонуйте за таким-то номером. Всі місцеві знають, де знаходиться обласний евакопункт. Туди можна прийти, записатися. Якщо немає де жити, є можливість залишитися, щоб дочекатися можливості виїхати.
Евакуація
Раніше, коли з Покровська ходив евакуаційний потяг, єдиний на всю Донеччину, було простіше. Він ходив раз на 8 днів. Тобто ти записуєшся чи за номером телефону, чи приходиш в евакопункт і кажеш, що хочу виїхати. Тобі кажуть: «Наступний потяг буде (приміром) 15-го. Є де жити? Ми з вами здзвонимося 14-го». Якщо люди, які пішки дійшли до Покровська з Гродівки, Новогродівки, Селидового тощо, є можливість всі ці 8 днів жити в шелтері (притулку). Волонтери дадуть тобі все необхідне: зубну щітку, капці, шампунь, їжу тощо. Потім евакуюєтесь з розселенням. Останньою була – Кіровоградщина. Туди везли, зустрічали, розселяли.
Укрзалізниця завжди надавала стільки вагонів, скільки людей записали. Записали 150 – будуть три вагони. Запишеться 350 – сім. Але кожного дня з Покровська до Львова ходив потяг, яким можна безплатно доїхати (за записом) до Львова чи вийти на будь-якій станції, в тому числі в Дніпрі. Але розселення не було, далі - кожен сам. Тобто з Покровська можна було виїхати потягом. Були й платні квитки. Я один раз їхала до Дніпра в купе.
Виїжджають, хто як може
- Портрет мешканця прифронтового міста
- Люди, як і всюди, різні. Є певний відсоток літніх, які кажуть: «Дайте нам вмерти вдома. Мені вже за 70, все життя прожив, вже не боюся смерті. Діти виїхали, а вже тут…». Є, звісно, такі, яким пофіг дім. Є такі, які ще працюють. Але всі напружені.
Останнім часом взагалі не дуже часто в стендапах з мікрофоном починаю сюжет, бо я собі вже не подобаюся.
- Якою є реакція на ваші сюжети у соцмережах?
- Сюжети? Більшість лайкають. Пишуть про те, що болить. Одна жіночка зауважила: «Як виможете, коли таке горе, бути в яскравому одязі?». А я була в червоному. Й правда: як? Я ж з Дніпра приїжджаю. Привезла з собою п'ять футболок: якщо не буде води, потрібно ж їх змінювати. Жіночку обурило, образило, що я в яскравому була.
- А самі як до цього ставитеся?
- Ніяк. Це ж був лише один коментар. У кожного свій рівень тривожності, свій рівень біди. Біда спільна, але кожен переживає її по-своєму. Хтось плаче, хтось нічого не може робити через апатію, хтось злиться. Я впевнена, що кожен мешканець Покровська, хто залишився і хто виїхав, усі розуміють, що вже нічого не буде.
Ігор Очеретний - другий ліворуч, Наталія Бірюкова - праворуч
- Є проблема з відновленням житла
- В кожному населеному пункті є зруйновані об'єкти, є люди, що залишилися без житла. Донеччина стирається ворогом під корінь. Взагалі нічого не залишається. Жодних населених пунктів. Подивіться: Авдіївка, Мар’їнка тощо - нічого не залишилось. А це ж були населені пункти, були міста. Вони настільки щільно забудовувані. Це така велика агломерація, де один населений пункт перетікає в інший. Закінчується одне село, починається інше, інше, інше, інше. Є великі села, де по декілька тисяч людей мешкало. Закінчується Гродівка, за нею - маленькі села. Гродівка – це казаче поселення, стоянка запорізьких козаків, відома з 1750 року. Це там - дуби, яким по триста років. Новогродівка - доволі великий населений пункт: 15 тисяч населення і три шахти. Її захопили доволі швидко. Я вже готова до того, що Мирноград нищиться, аби це було недаремно, тільки б недаремно…
Тут вже ніхто не зможе жити...
Але є проблема. Якщо, не дай Боже, в якомусь місті N, зруйновано будинок, виїжджає комісія, фіксує і його мешканці отримують від держави сертифікат на житло. Або якщо житло пошкоджено, отримують гроші на відновлення. Донецька область залишається без цього. А це ж величезна кількість людей! Мирноград і Покровськ – це 110 тисяч. І це тільки два міста. А інші населені пункти! Селидове – 30 тисяч мешканців. Тобто, я так думаю, що до пів мільйона людей постраждало. Але держава нічого не зробила для того, щоб якось відшкодувати втрачене ними житло. А чому? Тому, що немає можливості зафіксувати через бойові дії та обстріли? Я не можу сама зафіксувати зруйноване житло: потрібно, щоб проїхала комісія. Хто буде їхати, фіксувати на прифронтову територію?
- Ви якось порушували це запитання?
- Так, постійно. Всі кажуть, що потрібно зміни в законодавстві. Потрібні. Чекаємо на ці зміни. Але, напевно, головне – перейменовувати зараз вулиці, вирішувати: Сєвєродонецьк має бути чи Сіверськодонецьк? А те, що люди, які могли б приносити користь країні, безхатьками стають, не хвилює? Наразі у вигіднішому становищі - пенсіонери. Бо вони хоч пенсію будуть отримувати, однаково чи в Покровську, чи у Львові. А таким, як я… Думаю, що в мене ніколи вже не буде власного будинку.
Ми фільмуємо загибель нашого міста
Покровськ сьогодні
- Що потрібно журналісту прифронтового міста?
- Потрібен внутрішній ресурс, щоб ти розумів, для чого це робиш, і що можеш таке робити. Якщо будеш цілими днями сидіти, плакати, шукати якесь натхнення, не потрібно залишатися. І головне для прифронтового: «не нашкодь». За два роки війни навчилася кожен крок свій контролювати, бо розумію, які наслідки можуть бути від кожного кадру і кожного слова.
Але мені здається, що зараз наша журналістика (таких, як ми з Ігорем) найчесніша. Тому що ми не приїхали зафіксувати горе людей у Покровську, ми в ньому живемо. Я так само не сплю, так само переживаю, бачу все, що відбувається. І можу розповідати про це, тому що мені вірять, я так думаю. Я не заробляю такі гроші, як журналісти, що приїжджають з інших каналів (у них є страховка, і все таке). Це не про нас. Я для себе пояснюю: ми фільмуємо загибель нашого міста, щоб у кадрах Ігоря Очеретного під мій голос можна було побачити, як Покровськ втрачає своє життя. Якось так.
- Як уберегтися журналісту в умовах прифронтового міста
- Все, що потрібно: вміти надягати бронежилет, швидко бігати з бронежилетом. Ми знімали для «Свої» в Мирнограді, напевно, два тижні тому (початок вересня - ред.). Такий собі «день сурка» - одне й те ж повторюється. Доїхали до тієї частини міста, яку вже обстрілюють, відзняли й поїхали. У Мирнограді може бути будь-яка зона уражена. Вони (вороги – ред.) просто планомірно руйнують, стирають все поблизу фронту.
Ігор Очеретний
От ми доїхали до того місця. Там - вибух за вибухом. Швидко одягли бронежилети. Нам ще потрібно було людей зняти, а нікого не зустрічали. Відійшли від машини доволі далеко. Нарешті побачили чоловіка. Ігор каже мені: «Я його знімаю, а ти біжи за мікрофоном». Я побігла, одразу повернулася назад (це все у бронежилеті!). Ігор вже спілкувався з цим чоловіком. Знімали на ходу: стояти на місці небезпечно. Тобто мобільність потрібна і здоров'я для цього. Бо крім бронежилета, обладнання, аптечка маємо при собі. Ви знаєте що в першу чергу потрібно робити при полі-травмі при обстрілі? Декілька травм - з чого почнете? До цього теж треба бути готовому.
- Мають бути турнікети, все інше. Ви маєте ці всі засоби?
- Турнікети є, аптечка теж.
- А в аптечці, що там: джгут медичний?
- Головне, що є Ігор. Він все зможе, - напівжартома відповіла Наталія. - Я кажу: поки він поруч, то такі питання - на ньому, я думаю, що він знайде, як врятувати. В Покровську не працюють відділення лікарні, всіх везуть або в Дніпро, або в Добропілля.
- Все залежить від самого себе?
- Так. Директор каже, якщо щось відчуваєш, Наташа, розвертайтеся і виїздіть.
- Має на увазі інтуїцію?
- Напевно, так. Досі спрацьовувала. Чи спрацює далі, подивимось. Звісно хочеться...
Без світла і зв’язку
- Як ви передаєте інформацію за відсутності світла і зв’язку? Вивозите?
- Ні, ще не вивозили. Коли немає зв’язку, для мене вмикають старлінк. Виділяють трохи часу, щоб передати інформацію, яку написали. Мені потрібно ще начитати. Стою десь у куточку, накриваюсь, начитую тексти. Раніше у нас в «Орбіті» (офіс в Покрівську – ред.) була кабінка для цього: звук має бути чистим.
Репортаж з вулиці
- Офісу вже немає?
- Він розбитий, люди евакуйовані. Дистанційно працюємо вже майже два роки, тому що наш офіс вперше постраждав у 2022. Потім було ще кілька потраплять, і – все. Ми з Ігорем працюємо в Покровську, монтажер в Дніпрі знаходиться. Він отримує наші кадри та те, що я начитала на телефон і телеграмом передала. Змонтував, кинув редактору, редактор подивився – все дистанційно.
- Скільки вас працює у телекомпанії?
- Колись в «Орбіті» було майже 70 працівників, зараз залишилось 20. З них у Покровську – тільки ми з Ігорем.
- Наталіє, щось хочете додати до нашої розмови?
- Все буде Україна. Нам потрібно витримати. Головне не те, в яких умовах ти живеш, а як ти до них відносишся. Якщо я можу розповідати про Покровськ та Мирноград, щоб покровчани та мирноградці бачили свої міста, щоб інші розуміли, що всім нам складно, я це роблю. Можливо, для цього й народилася?
- Така місія: бути голосом тих, хто страждає, і донести правду світові. Дякую за відверту розмову. Хай вас Бог береже.
- Дякую.
Р.S Наразі Наталія Бірюкова та Ігор Очеретний вже виїхали з Покровська у більш безпечне місце. Але все одно бувають у Покровську мало не щодня.
Підготовлено в межах співпраці з Волинським прес-клубом
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
