Марію Якимівну Стобецьку добре знають у Любашівці, адже вона сорок років віддано пропрацювала в Любашівській друкарні.
Марія та Анатолій Стобецькі
Як усе починалося
Марія Ковбасюк, яка після заміжжя стала Стобецькою, закінчивши дев’ятирічку, подалась до Одеси. Мати підтримала дочку у цьому. Їй одній було важко піднімати на ноги двох дітей. Мала ще й сина Григорія. Батько повернувся з фронту у 1947-му, внаслідок поранення йому відірвало п’яту на нозі. Щоб допомогти сім’ї, колишній воїн вирушив на одну з донбаських шахт. Того ж року чоловік загинув під час обвалу. Дружина, на руках якої було двоє малих дітей, не мала змоги поїхати, а тим більше за що його перевезти на малу Батьківщину. Тому й до сьогодні невідомо, де знаходиться могила чоловіка й батька. Марійці на той час було всього півтора року.
«Коли бачу шкільні автобуси, то згадую своє дитинство, – розповідає Марія Якимівна. – Початкова школа була у рідному селі, до восьмого класу у Кісницю пішки ходила за три кілометри. У дев’ятому класі вже навчалась у Городківській школі, туди долала шість кілометрів в один бік. Тільки приходили, відразу ранкова зарядка під музику.
Запам’яталось, що за школою ще тоді було закріплено п’ятдесят гектарів землі, мали трактора, комбайна, тваринницьку ферму. Під наглядом дорослих там працювали учні. На уроках праці хлопці опановували техніку, а дівчата – шиття та вишивання, а особливо гладдю. Тепер здебільшого використовують техніку вишивання хрестиком, у нас було інакше. Я теж цим охоче займалась і досі маю вишиті рушники. А ще ми навчались робити прошви для простирадл та наволочок. У кожному домі престижно було їх мати».
В Одесі Марія вступила до будівельного училища №10, яке закінчила з відзнакою. Вона досі пам’ятає, як відмінників зібрали у Оперному театрі і вона отримала нагороду – годинник. Він, щоправда, не зберігся, його у дівчини вициганив хитренький морячок, який нарозповідав їй казочок, як буде рахувати години розлуки з нею.
Після училища Марія вступила на заочне відділення до Одеського нафтового технікуму на будівельний факультет. Влаштувалась з подругою на роботу.
З майбутнім чоловіком, студентом Політехнічного інституту Анатолієм Стобецьким, познайомилась у гуртожитку, де дівчина проживала разом з подругою. До кімнати прийшов Анатолій до друга, який зустрічався з подругою Марії. Оскільки це було першого травня, то парубок запропонував їй піти разом пошукати товариша на танцювальний майданчик. З тих пір вони вже не розлучались. Весілля молоді справляли у нареченої 24 лютого, зі сватами та дружками поїздом, а потім автобусом з Любашівки добирались до Янишівки. Вже як повернули з київської траси до села, виявилось, що відсутня валіза з весільною сукнею та фатою нареченої. За неї був відповідальним свідок. Йому таки довелось повернутись у райцентр. На превелике диво, у приміщенні автовокзалу посередині стояла валіза, яку всі обходили! Гості довго обговорювали цю ситуацію, не шкодуючи землякам компліментів за порядність та чесність.
Після весілля подружжя в місті зняло квартиру, вдень чоловік ходив на заняття, а у визначені дні увечері ходив розвантажувати вагони, щоб заробити грошей. Так тоді підробляли майже всі студенти.
Дочці Світлані був рік, як Анатолій отримав диплом і направлення на роботу до Свердловська. Поїхали утрьох. Вчорашньому студенту запропонували роботу у конструкторському бюро із зарплатою 110 карбованців на місяць. Про житло взагалі не йшла мова. Там же й порадили поїхати до Москви й у Міністерстві освіти взяти відкріплення. Дружина з дочкою повернулись до Янишівки, а Анатолій таки взяв відкріплення, походивши по московських кабінетах.
Повернувшись, чоловік влаштувався на роботу в управління сільського господарства інженером з техніки безпеки, отримав у розпорядження мотоцикл з коляскою. Квартиру родина зняла у центрі селища Любашівка. Коли Анатолій Геранімович став головним інженером району електричних мереж, йому виділили трикімнатну квартиру, підвели телефон. Багато хто пам’ятає, як часто, починаючи з семидесятих років, через пориви дротів населені пункти залишались без світла. Це було справжнє випробування для численних організацій, підприємств, тваринницьких ферм. Як кажуть, днював і ночував на роботі.
Пізніше після РЕМу він ще попрацював у міжколгоспбуді, на підстанції залізниці.
Марія Якимівна, дізнавшись про вакансію, влаштувалась на роботу коректором у районну друкарню. Потім закінчила Ананьївський бухгалтерський технікум зі спеціальності економіст-плановик. Головним бухгалтером стала після Галини Леонтіївни Колісніченко та Валентини Гончарук. Ніби тимчасово, а вийшло аж до пенсії.
Спільна екскурсія колективів Любашівської друкарні та редакції газети з родинами до м Яремче
«Серед підприємств-виробників, нам важко було конкурувати з Заплазьким цукровим заводом, РТП, елеватором, – продовжує розповідь ветеранка праці. – Не ті обсяги, хоч ми старались і завжди виконували доведені плани. Наші послуги теж були затребувані. Пам’ятаю, у колективі було 26 чоловік, потім 23, далі вже не звільняли, просто нових не брали. На пільгову пенсію від нас пішли сім поліграфістів. Це були наборщики ручного набору, вони йшли на пенсію у 50 років, а пенсію до досягнення пенсійного віку їм виплачувало наше підприємство. Працівникам видавали за шкідливі умови праці яблучний сік, робочі халати, мило за рахунок друкарні, згідно з Колективним Договором.
Я освоїла кілька професій, іноді потрібно було когось замінити, якщо, скажімо, хтось захворів, а замовлення термінове. Найбільші замовники бланків були з Одеси, а особливо кондитерська фабрика».
Син Сергій і донька Світлана
Старша дочка Світлана мала заповітну мрію – вступити до медичного інституту. Причому, твердо заявляла, що зробить це без блату. З першого заходу вона таки вступила до омріяного вузу на педіатричний факультет, працювала у Любашівській ЦРЛ, нині – лікарка вищої категорії завідує в одній з лікарень Одеси дитячим відділенням. Чоловік В’ячеслав закінчив вище морехідне училище, моряк, механік. Їхній син Максим закінчив Одеський політехнічний інститут, він програміст, сину Кирилу вісім років.
Коли Сергій Стобецький не вступив до військового десантного училища, батьки навіть зраділи, а син був впертим: «Таки доб’юся своєї мети!» Училище він таки закінчив, а от у батьків його загибель стала незагойною раною на все життя.
Рівно через рік стався нещасний випадок з чоловіком, Анатолієм Геранімовичем. Внаслідок вибуху парів бензину від включеного вентилятора чоловік отримав важкі опіки (70-80%). Та при цьому навіть сам дійшов до швидкої допомоги. Був доставлений до Одеського опікового центру. Від нього не відходила дочка Світлана. На жаль, врятувати батька не вдалося.
Вгорі - зять з тещею; внизу - онук Максим з сином Кирилом, мамою Світланою та дружиною Катею.
Пройшовши важкі випробування, Марія Якимівна знайшла у собі сили радіти успіхам дочки, зятя, онука і правнука. Має друзів, з якими зустрічається час від часу. Її поважають у багатоквартирному будинку, де вона мешкає. Скрізь, де є можливість, висаджує квіти, плодові дерева, виноград, доглядає за ними. Є організатором добрих справ у дворі. У створеному у будинку ОСББ була головним бухгалтером. На жаль, після Світлани Семенівни Овдієнко не знайшлось бажаючих очолити цю структуру.
Перший під’їзд будинку можна по праву назвати зразковим. Тут і сучасний ремонт, і квіти, і навіть дитячі малюнки. І все це відбувається не без участі Марії Якимівни. Вона дуже любить мистецтво, тому відвідує майже всі концерти, які відбуваються у будинку культури. Не тільки мріє про Перемогу, але й донатить на неї під час акцій, які проводить селищна рада.
Слідкуйте за нами в Facebook, Telegram та Viber!
Дізнавайтесь важливі новини та читайте цікаві історії першими!
